Ті, хто долучився до воєнних дій проти російських військ також борються з несправедливістю та хочуть повернення Криму.
Алі Хаджалі стоїть серед зруйнованих будівель свого рідного Харкова, приблизно за 50 кілометрів від українсько-російського кордону.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому Хаджалі працював з командою з шести волонтерів, надаючи гуманітарну допомогу та евакуюючи людей із районів, що найбільше постраждали від бойових дій.
Хаджалі, чарівний 30-річний хлопець, носить тюбетейку, худі та штани-карго. Одного вечора в середині травня ми поспілкувались із ним у перерві між його щоденними обов’язками. Російські війська були відкинуті з міста, але інтенсивні обстріли перетворили більшу частину північних передмість на руїни.
Далекий гуркіт артилерії досі лунає цим порожнім районом. Поруч великий дитячий майданчик із кольоровими гойдалками та гірками, на диво недоторканий, а довкола — багатоповерхові будинки, почорнілі та понівечені за тижні бомбардувань.
Хаджалі народився в Харкові, другому за розміром місті України, в родині українки та сирійця. Він регулярно відвідував Сирію, поки 2011 року там не почалася громадянська війна. Втручання 2015 року Росії у конфлікт, що триває вже 11 років, схилило терези на користь режиму Асада.
«Обидві мої батьківщини, Україна та Сирія, захоплені росіянами», — каже Хаджалі.
Приєднання до збройних сил
У 2015 році на хвилі революційного піднесення Хаджалі став імамом-капеланом, що задовольняє духовні потреби у збройних силах.
<…>
Спонуканий одновірцями Хаджалі хотів знайти спосіб допомогти своїй країні і вважав, що найкраще це може зробити, підтримавши невелику кількість мусульман, що воюють у складі різних підрозділів на Донбасі.
«Що може бути кращим, ніж бути пов’язаним з армією у країні, яка перебуває у стані війни [з агресором]?» — каже Хаджалі.
Як капелан він проводив молитви, забезпечував постачання халяльної їжі, пропонував військовим релігійне навчання, психологічну підтримку та настанови щодо прав людини.
«Просте спілкування з військовослужбовцями, — каже він, — було важливою частиною моїх обов’язків. Може, найголовнішою».
Він дотепер виконує ці обов’язки, але нині його роль ще відповідальніша: Алі проводить багато часу в небезпечних прифронтових районах, допомагаючи людям.
«Ми маємо список людей, що потребують допомоги, і ми перевіряємо їх щотижня, — каже він. — Наприклад, привозимо ліки, потрібні літнім людям, і продукти… Коли ви допомагаєте одній сім’ї, ваш телефонний номер стає доступним для 10 сімей, що теж потребують допомоги».
Хоча мусульмани становлять лише близько 1 відсотка від 44-мільйонного населення України, багато хто з них бере участь у воєнному опорі вторгненню Росії. Багатьох спонукає пам’ять про історичну несправедливість Росії щодо мусульманських громад і підтримка відкритої та толерантної України.
Більшість мусульманського населення України — це кримські татари, мусульмани-суніти тюркського походження. Для тих, хто воює, це також боротьба за повернення на свою батьківщину, Крим. Росія анексувала його 2014 року.
Кримські татари: трагічне минуле
Іслам має довгу історію в Україні не лише як релігія, принесена мандрівними купцями та місіонерами, релігія групи меншин, але й як державна релігія. Як релігія Кримського ханства, що проіснувало від XV до XVIII ст., іслам лишив невитравний політичний та культурний слід.
Але у кримських татар є й трагічне недавнє минуле. Під час Другої світової війни Сталін, що побоювався найменшої загрози [режимові], реальної чи уявної, депортував цілий народ, що буцімто співпрацював із нацистами, до далеких регіонів радянської імперії.
Постраждало від репресій і мусульманське населення Чечні та Інгушетії, нинішніх російських республік на Північному Кавказі, що його насильно виселили зі своєї батьківщини 1944 року.
Сьогодні чеченці воюють з обох боків російсько-українського конфлікту — це маленька війна у війні, де формування очільника Чечні та прихильника Путіна Рамзана Кадирова протистоять чеченцям, що борються за незалежність своєї батьківщини [від Росії].
Чеченці, що воюють на боці України здебільшого як іноземні добровольці, бачать можливість помститися за дві кровопролитні війни за незалежність, які почалися 1994 року після розпаду Радянського Союзу та тривали до 2009 року, коли російські війська вщент зруйнували столицю Чечні, Грозний.
18 травня 1944 року, лише за кілька днів після того, як Червона армія витіснила сили країн Осі (гітлерівської коаліції. — Ред.) з Криму, кримських татар депортували, звинувативши у співпраці з нацистами. Не милували навіть кримських татар, що воювали в той час у Червоній армії, в тому числі Героїв Радянського Союзу.
Сім’ї кидали в запломбовані вагони для худоби та вивозили до далеких регіонів Радянського Союзу, переважно до Узбекистану.
Вивезено все кримськотатарське населення, що налічувало близько 200 тис. осіб, було вивезено. Тисячі померли від тяжких умов у дорозі, ще багато тисяч — через недоїдання та хвороби на засланні, у колгоспах і трудових таборах, схожих на в’язниці.
«Радянський нашийник»
Сім’я Іси Акаєва, командира добровольчого загону, була серед тих, кого вивезли з Криму до Узбекистану, до колгоспу за 100 км від Самарканда.
57-річний Акаєв — кремезний, бородатий і побожний, батько 13 дітей та «батько» для його бійців. Під час перерви у своїх обов’язках, у Києві, він згадує, як уперше почув про депортацію в 1970-х роках в Узбекистані, де виріс.
У віці 10 років він, палкий піонер, побував на батьківщині, у Криму, поїхавши до піонерського табору. Готуючись до заходу, де діти мали показати культуру своїх народів, він сказав, що принесе те, що презентуватиме кримськотатарську спадщину, але йому заявили, що такої немає.
Повернувшись до Узбекистану, збентежений хлопець пішов до матері. Вона, хоч і засмутилася, порадила йому «не зважати» на цей інцидент. У багатьох засланих родинах депортація довго лишалася таємницею. Дехто вважав за краще не розкривати старих травм, інші не хотіли привертати увагу [органів] переказом несанкціонованої історії. Але бабуся Акаєва, мабуть, зухваліша та втомлена від самоцензури у свої останні роки, розповіла йому правду.
Одного разу бабуся назвала червону піонерську краватку, що він гордо носив на шиї, «радянським нашийником» — відтоді Іса ніколи не ходив у ній вдома.
«Вона часто розповідала про Крим, — розповідає Акаєв, — про його красу, його природу та про його морське узбережжя», давно вподобане російською елітою як місце для розкішних дач.
У той час як Україна після Майдану визнала депортацію кримських татар за геноцид (2015), Росія не бажала дозволити кримським татарам згадувати свою історію як вони того хочуть. 18 травня 2014 року тисячі жителів Криму знехтували заборону мітингів до 70-ї річниці депортацій та вийшли на вулиці попри велику кількість поліції.
Боротьба за повернення додому
У лютому 2014 року, коли Росія готувалася анексувати Крим, Акаєв, що мав бізнес із продажу металочерепиці, хотів створити ополчення для боротьби з російською окупацією.
Погано підготовлена українська армія майже без бою здала півострів. Багато командирів «пропали» або вони перейшли на бік Росії, як, наприклад, другий командувач українського флоту.
Акаєв каже, що намагався закликати місцевих лідерів підтримати збройний опір, але ці зусилля ні до чого не привели. Невдовзі він зрозумів, що за ним стежать — як він уважав, російські агенти. Він вирішив виїхати на материкову Україну, наважившись на драматичну втечу з Сімферополя.
«Купив квиток із Сімферополя та сів на поїзд у Джанкої, на наступній зупинці після Сімферополя, — каже він. — Я пішов у примірку в сусідній магазин, переодягнувся, колега надів мій одяг, а ті, хто стежив, пішли за ним. Він сів у мою машину, а я вийшов у його одязі».
Для Акаєва, його родини та близько 30 тис. кримських татар, що втекли з Криму з 2014 року, це вже друге вигнання.
«Бог каже боротися з тими, хто вигнав вас із ваших домівок. Для мене це мотивація боротися з Росією… Ми повинні повернутися до Криму, й ми повернемося», — каже він.
Невдовзі після від’їзду з Криму Акаєв допоміг створити невеликий загін із добровольців-мусульман для участи в бойових діях разом з українськими збройними силами на Донбасі.
Підрозділ «Крим»
На початку вторгнення Росії у 2022 році Акаєв опублікував відео, в якому його оточують озброєні побратими в масках. Він закликає мусульман не воювати за Росію в цій війні, попереджаючи тих, хто бере в цьому участь: «В Україні багато землі, і стане місця поховати всіх».
Його підрозділ під назвою «Крим» на момент російського вторгнення налічував близько 15 душ, а тепер у ньому близько 50 бійців, здебільшого кримських татар. Акаєв каже, що вони займаються переважно розвідкою у щойно звільнених районах на предмет наявности російських солдатів та інших загроз, а ще керують на блокпостах.
Коли наприкінці березня російські війська почали відступати з околиць Києва, його люди одні з перших увійшли в село Мотижин, де натрапили на місце воєнного злочину — братську могилу з тілами мирних жителів, імовірно закатованих і страчених російськими військовиками. Серед загиблих була голова сільради, що лишилася координувати оборону території, разом із чоловіком і сином.
«Це виявили наші хлопці з розвідки, коли вони йшли лісом, шукали росіян, що лишилися, і один із бійців помітив, що з землі стирчить рука, — розповідає Акаєв. — Розчищаючи ногою землю, він побачив тіло… А потім знайшли трупи інших людей».
43-річний Саїд Ісмагілов живе приблизно за 30 км від столиці — в місті Буча, що стало синонімом російських звірств. Він переїхав туди з охопленого війною Донбасу 2014 року, після того, як його рідний Донецьк захопили проросійські сепаратисти.
Наступного дня після відступу російських військ із Київської области Ісмагілов повернувся до своєї квартири, вщент зруйнованої окупантами.
13 років Ісмагілов був одним із найвпливовіших мусульманських лідерів України — муфтієм ДУМУ «Умма», найбільшого релігійного об’єднання мусульман-сунітів країни. У березні 2022 року, коли термін його повноважень добігав кінця, Ісмагілов змінив релігійний одяг і чалму на військову форму. На знімку, зробленому в перші тижні війни, колишній муфтій в окулярах сидить усміхнений серед побратимів у камуфляжі; жовта пов’язка на правій руці ідентифікує його як члена сил української тероборони.
Ісмагілов побував у розпалі війни на Донбасі, керував вантажівкою, перевозивши медиків, та евакуював поранених.
«Від мене більше користи для моєї країни, коли я роблю це, ніж якби я заплющив очі в тихій молитві десь далеко від зони конфлікту», — сказав він у телефонному інтерв’ю «Аль-Джазірі», перебуваючи поблизу Лисичанська перед тим, як місто захопила Росія.
У своєму відеозверненні він закликав мусульман світу засудити «несправедливу агресивну війну» Путіна:
«Я закликаю вас стати на бік України, допомагати нам своїми молитвами, пожертвами, своєю підтримкою!» — сказав він.
Репресії торкнулися всіх кримськотатарських родин
Як і в Акаєва, боротьба Ісмаїла Рамазанова проти Росії почалася після анексії Криму.
«Я покинув свою малу батьківщину, щоб захистити свою велику Батьківщину. Я знаю, що без вільної України не буде вільного Криму», — каже 36-річний чоловік.
Рамазанов сидить зі своєю подругою, активісткою Анною Ейсмонт, у кафе в центрі Києва та спілкується за традиційним кримськотатарським печивом і чаєм.
Він розповідає, що як активіст і громадянський журналіст привертав увагу до тяжкого становища політв’язнів у Криму: фіксував арешти та переслідування активістів російською владою, організовував флешмоби та інші акції протесту, збирав застави для арештованих дисидентів. На знак непокори він та інші активісти регулярно збирали штрафи монетами та передавали їх у поліетиленових пакетах або відрах, щоб досадити чиновникам.
Рамазанов також привернув увагу ФСБ Росії та опинився у в’язниці за політичну діяльність. У січні 2018 року рано вранці співробітники ФСБ витягли його з хати, зав’язали очі, посадили в білий фургон та вивезли. Його жорстоко побили перед досудовим слуханням наступного дня, й він пробув під арештом шість місяців в очікуванні суду.
Рамазанов каже, що агенти ФСБ намагалися підставити його, підкинувши в його будинок пістолетні патрони та «екстремістську» літературу. Йому висунули звинувачення в «розпалюванні ворожнечі або ненависти» — за законами, що їх використовують для переслідування невгодних.
На думку правозахисних організацій, російська влада розправляється з опонентами, називаючи їх «екстремістами» й «терористами».
За даними Харківської правозахисної групи, однієї з найстаріших правозахисних організацій в Україні, така тактика — звичайна відповідь на критику анексії Криму Росією. Після анексії історії про викрадення стали звичним явищем. Переслідували й залякували цілі родини, щоб змусити окремих людей замовкнути. За даними правозахисної групи «КримSOS», станом на травень 2022 року відомо про 123 кримських політв’язнів, поміж них 98 — кримські татари.
«Немає кримськотатарської сім’ї, що її не торкнулися російські репресії», — каже Рамазанов.
Невеликі зміни в законі дозволили адвокатам Ісмаїла зрештою добитися відкликання справи проти нього за рік після арешту, і він зміг виїхати на материк.
Коли почалася повномасштабна війна, Рамазанов приєднався до підрозділу тероборони, що охороняв і патрулював Київську область. «Нині я беру участь у набагато серйозніших діях», — каже він.
Постачання дронів для війська
Анна Ейсмонт — сором'язлива, але рішуча 26-річна активістка, що займається пошуком найпотрібнішого та збором коштів для військовиків.
Вона була активісткою від часів другого Майдану, взявши участь у революції у віці 18 років. Працюючи самостійно та через гуманітарну організацію Anomaly, вона активно закуповує медичне приладдя, транспортні засоби, продукти, дрони, тепловізори та інше обладнання для військ, яке особисто сортує та перевіряє.
«Я відправила аптечки бійцям у Чернігів і коли побачила їх фотографії з аптечкою, то відчула, що з ними була частинка мене», — з гордістю розповідає вона.
Під час революції на Майдані Ейсмонт, як і багато інших її однолітків, прагнула зіграти свою роль у зміні курсу української історії. Близький друг-мусульманин, якого вона зустріла тоді, що згодом загинув на війні на Донбасі, відіграв величезну роль на її шляху та в її наверненні на іслам торік.
У розпал насильства на Майдані друг послав її якомога далі від площі щось зібрати. Пізніше вона зрозуміла, що він хотів уберегти її від небезпеки.
Хоча більшу частину свого дитинства Анна провела у Криму, лише після анексії вона занурилася в кримськотатарську культуру завдяки активній діяльності з підтримки кримськотатарських родин.
«Я допомогла кільком сім’ям із Криму переїхати та адаптуватися в Києві», — каже вона.
2019 року дівчина активізувала зусилля з допомоги кримськотатарським сім’ям разом із командою іноземних волонтерів Anomaly, яку вона називає «інтернаціональним добровольчим батальйоном». За її словами, вони вели курси англійської мови для кримських татар та їхніх сімей, військових, волонтерів і звичайних людей.
«Це було „цеглинка за цеглинкою“, і я помалу зрозуміла, що хочу навернутися [на іслам]», — каже вона.
Саме на одному з таких курсів вона познайомилася з Рамазановим, що був студентом, і міцний зв’язок між ними зав’язався через активізм і волонтерську роботу.
Дописи Ейсмонт і Рамазанова в соцмережах — це постійні заклики до пожертв і звіти про постачання військових вантажів на фронт; до того ж часто їх розвозить сам Рамазанов.
Останнім часом вони зосередилися на постачанні дронів, що відіграють основну розвідувальну роль на полі бою. Щойно Анна відправляла дрони батальйонам у Херсонській області, Миколаєві, Запоріжжі, Ізюмі, а перед тим — на Маріуполь.
Репатріанти
Російська імперська, а згодом і радянська влада провадили русифікацію півострова. Після депортації російські переселенці зайняли будинки кримських татар, що лишилися порожніми. Етнічні росіяни — найбільша за чисельністю група у Криму, за ними йдуть українці, а потім кримські татари, що становлять трохи понад 10 відсотків населення півострова.
Спогади про радянське гноблення досі не дають спокою багатьом кримським татарам. Після сталінського колективного покарання путінські репресії — просто новий розділ в історії переслідувань.
Для молодших кримських татар, що народилися після репатріації та після розпаду Радянського Союзу, ці рани дотепер болять. Деяким депортованим громадам, таким як чеченці, дозволили повернутися раніше, але заборону на повернення кримських татар скасували аж за 45 років після їхнього вигнання.
Ісмаїл Курт-Умер народився 1991 року у Криму та виріс у Бахчисараї, давній столиці ханства, коли кримськотатарські родини здійснювали свою історичну подорож додому.
Для багатьох репатріантів повернення було тільки початком дуже складного періоду адаптації. На батьківщині до них ставилися як до «чужинців». Маргіналізація [владою] кримських татар разом із закоріненою неправдою про «історичну зраду» означали, що сім’ї тих, хто повернувся, були небажані. Їм було важко знайти житло та роботу.
«Інші кримчани могли бути дуже ворожі до нас, репатріантів, і багато хто, схоже, вірив пропаганді минулих років, уважаючи нас за зрадників», — каже Ісмаїл.
Курт-Умер народився в рік незалежности України, коли суспільство відкривалося та кидало виклик старим упередженням. На відміну від багатьох представників старшого покоління він виріс, слухаючи історії про труднощі вигнання.
Його дідусь був солдатом Червоної армії, мав нагороди й воював більшу частину Другої світової війни, але після повернення додому йому дали тільки три дні, щоб покинути Крим. Радянський Союз, цілком задоволений тим, що залучив бійців з-поміж тих, кого він засудив як зрадників, відправив батька Курт-Умера воювати під час радянського вторгнення в Афганістан з 1979 по 1989 рік.
2014 року Курт-Умер пішов до лав української армії, але як співак із класичною підготовкою — до військового ансамблю.
«Озираючись назад, — каже він, — я думаю, що через анексію щось у мені хотіло стати частиною збройних сил. Тепер кожен має обов’язок, і я можу не носити зброї, але я роблю свій внесок інакше».
Спів для Криму та України
Як і Анна Ейсмонт, Ісмаїл Курт-Умер належить до покоління, що дорослішало під час революції на Майдані та відходу України від Росії. Кілька років він співав на заходах, присвячених річниці революції, виконуючи як реквієм українську народну пісню «Пливе кача» про матір та її сина, що йде на війну.
Після вторгнення Росії Курт-Умер гастролював і виступав із гуртом, а також записував відеокліпи. Він бачить свою задачу як частину національних зусиль зі зміцнення морального духу та посилення почуття українства в серцях людей.
Травневого сонячного весняного ранку Курт-Умер сидів у кав’ярні в центрі Києва. Цвіли каштани, на вулицях було повно людей.
На відміну від його сміливого сценічного образу, Курт-Умер задумливий, майже сором’язливий. У відео, знятому на початку цього року, Курт-Умер співає мілітаристську версію «салавата» на чолі свого армійського оркестру, його дзвінкий голос муедзина лунає на фоні барабанів.
На виступах Курта-Умера представляли як кримськотатарського співака, і він був зворушений тим, як його та ансамбль приймали під час гастролей країною. <…>
Битва за свободу
Для багатьох українських мусульман релігійна терпимість країни та рух до відкритішої, демократичнішої політики є важливими причинами їхньої підтримки.
«Україна — це країна, що бореться не тільки за незалежність, а й за ідеї свободи та демократії взагалі», — каже Акаєв.
Кримські татари та інші, хто був на вістрі російського імперіалізму, кажуть, що знають, що поставлено на карту в цій війні.
Україна далека від досконалости, каже Саід Ісмагілов, і багато ще треба зробити для зміцнення довіри між різними конфесіями.
«Але мусульмани прекрасно розуміють, що станеться, якщо Росія окупує їх, — каже він. — Це буде так, як в окупованому Росією Криму, де мусульмани зникають та отримують тривалі терміни ув’язнення».
Для Хадзалі та інших війна показала силу об’єднаного суспільства. Це об’єднало людей, каже Анна Ейсмонт, і викликало солідарність, що вже мали кримські татари, які пережили всі негаразди разом.
«Тільки разом можна перемогти й вижити. Цього не вистачало нам, українцям, — каже вона. — Ми як нація усвідомили це з початком повномасштабної війни. Коли біда прийшла в кожну домівку, війна стала болючою для кожного українця — і тепер ми єдині».
