Напередодні чергової річниці депортації про значення цих історичних подій і про перспективи розвитку кримськотатарського і українського народів кореспондент газети «День» говорив із Героєм України, ректором КІПУ, доктором технічних наук, професором Февзі Якубовим.
Цього року виповнюється 67 років від дня депортації кримських татар і представників інших народів із Криму. 18 травня відзначається в Криму як День пам’яті жертв депортації, оскільки вже в перші роки після висилки на чужині загинули, як вважають, більше 42% депортованих. Згідно з традицією, це день пам’яті, день скорботи, день поминання тих, хто не встиг повернутися на батьківщину. Уряд Криму і меджліс кримськотатарського народу розробили програму заходів у ці дні — покладання квітів до пам’ятних місць депортації біля залізничного вокзалу, в парку «Салгірка», до меморіалу «Відродження» в Кримському інженерно-педагогічному університеті. У Кримському академічному українському музичному театрі відбувся траурний реквієм. Учора в Сімферополі пройшла акція «Запали вогник у своєму серці». На центральній площі міста з вогників були складені контури півострова із числом «67» і написом «Ні геноциду!». Меджліс кримськотатарського народу, федерація національної боротьби куреш і кримськотатарські молодіжні громадські організації провели акцію-реквієм «Чатир-Даг-2011» у ході якої майже 350 чоловік підкорили одну з найвищих точок Кримських гір, де були встановлені українські та кримськотатарські національні прапори. Сьогодні, 18 травня, в Сімферополі відбудеться Всекримський жалобний мітинг.
— Февзі-ага, що означала депортація особисто для вас і вашої сім’ї?
— Мені було 7 років, але я пам’ятаю всі подробиці. Якщо стисло, це виглядало таким чином: у наш будинок в маленькому селі в Чорноморському районі з’явилися військові, які оголосили, що ім’ям закону через 15 хвилин ми маємо бути на пункті збору для виїзду з Криму. Моя тітка, єдина, хто володів російською мовою, повідомила офіцера, що у неї на руках маленький хлопчик, батько якого воює на фронті з фашистами, і може, ми почекаємо, поки він повернеться, а потім розберемося, хто тут зрадник. Але їй було оголошено, що три хвилини вона вже витратила і на збори залишилося всього дванадцять хвилин. Далі — крики, плач, сум’яття, машина, товарний поїзд. Я пам’ятаю, як хотілося пити, їсти, але стояла спека, поїзд то йшов без зупинки, то довго стояв, та вагон був зачинений, люди не могли вийти. Я пам’ятаю, як у вагоні помер наш односельчани, і люди просили дати можливість його поховати, та їм відповіли, аби не квапилися — хай полежить, а коли набереться більше трупів, тоді зупинимося і передамо для поховання місцевій владі. Тому багато хто і сьогодні не знає, де поховані їхні родичі, які померли в поїзді.
— Що означала депортація для тих народів, яких тоді насильницьки переселили в інші регіони, і для тих, які прийняли нових поселенців?
— У моїй дитячій пам’яті якимсь неприродним чином поєднуються жорстокості і звірства депортації з проявами доброти і гуманності. Нас поселили в якомусь селі у бабусі-узбечки в глиняний будиночок заввишки не більше двох метрів, але вона відвела нам куток у домі й сказала, що ми можемо користуватися всім, що у неї є. Перш за все, вона показала нам невеликий садочок і сказала, що фрукти ми можемо їсти скільки завгодно. Вона була дуже бідною, досі не мала навіть курей. І коли важко захворіла моя мама, вона ввечері попросила у когось курячу ніжку, зварила з неї бульйон. Я досі пам’ятаю його запаморочливий, дуже смачний запах. Вона витягнула цю ніжку, поділила її навпіл, частину віддала мені, а частину — моїй трирічній сестричці, а бульйоном стала годувати мою маму. Трохи пізніше прийшов сусід, сивобородий старик-узбек, він приніс якісь трави, вони разом із бабусею кип’ятили їх і поїли відваром мою маму. Через деякий час мама видужала...
І ці картини доброти поступово стали переважати, незважаючи на те, що перед нашим приїздом серед місцевого населення провели агітаційну підготовку і розповіли місцевим узбекам, що ми зрадники, і всіх попередили, аби стежили за своїми дітьми, тому що ми здатні навіть різати і їсти дітей. Життя спростувало всю пропагандистську брехню. Тому, коли в моїй свідомості поступово визрівала ідея цього Монумента вдячності кримських татар узбецькому і українському народові — за ту підтримку, що допомогла нам вижити, — який побудований біля нашого університету, мене надихали саме ці спогади про людяність і добро.
В історії нашої депортації з’єдналися геноцид і ненависть до нас тодішньої влади і доброта простих людей. Адже нас привезли туди не жити, а працювати. З перших днів жінок і людей похилого віку стали ганяти на найважчі роботи, на збирання бавовни. Люди працювали в нестерпних умовах, від спеки непритомніли, хворіли, вмирали цілими сім’ями. І похорон — найзвичніша картинка мого дитинства. На похорон збиралося багато люду, тому що на поминках можна було щось з’їсти. Крім того, у мусульман людей ховають лише чоловіки, а в селі чоловіків практично не було, не було кому прочитати навіть молитву, лише жінки і діти, і всупереч волі Аллаха в них доводилося брати участь жінкам.
З боку влади це був геноцид, з боку місцевого населення — це був високий акт гуманізму...
— Чим живилася тоді ця життєздатність і ця доброта людей одне до одного?
— Сталінізм — це велика біда всіх народів. І це відчувалося всіма на підсвідомому рівні. Працювала державна машина зі знищення людей. Та проста людська мораль стояла на принципі «Допоможи ближньому!» Якщо стара пекла коржики, вона обов’язково пригощала всіх дітей хоч невеликим шматочком. Унаслідок того, що люди гинули цілими родинами, в узбецьких сім’ях з’явилося багато усиновлених кримськотатарських дітей, які були для них такими ж, як і свої. І нині, якщо обійти 4 — 5 сімей, то в них вже обов’язково будуть і узбецькі, і кримськотатарські родичі. І якби не було цієї людяності, то в перші ж роки депортації загинули б уже не 42% нашого народу, а вижили б лише одиниці. Люди рятували людей на цьому жорстокому світі. Велику роль зіграла спільність релігії і спільність мови. Ще більшу роль відіграла поява в місцях депортації людей з орденами. І кримські татари, і узбеки, і військові інших національностей почали повертатися з війни, і на грудях у них були ордени. А фронтовики дуже швидко знаходили спільну мову в усіх ситуаціях, і взаємодопомога — це був у них закон...
— Усупереч своїй волі, сталінський режим замість ворожнечі, яку він пропагував, посіяв взаємне збагачення народів.
— Звичайно, Узбекистан після війни — це вже була абсолютно інша республіка, ніж до війни. У результаті депортації кримських татар і евакуації сюди промислових комплексів з європейської частини СРСР, унаслідок приїзду фахівців разом із заводами, інститутами життя в Узбекистані стало зовсім іншим. А всі ті, хто сюди приїхав, також отримали новий досвід, нові враження. Звісно, люди передавали одне одному все краще, що у них було, тому «перемішування» народів, поза сумнівом, послугувало взаємному збагаченню культур. Проте лише там, де додержувалися однієї умови — рівність культур, де визнавалася цінність всякого надбання, де не було приниження і презирства.
— Що означало для вас і для народу в цілому повернення на батьківщину?
— Для мене це було дуже важко. Для всіх важко. Кинути все і почати з нуля — це складно всім. Але це була воля і мрія народу, який свого часу позбавили батьківщини. Народ повинен був її повернути. Я вже у той час був доктором наук, професором, завкафедри, мені здавалося, що все має бути по-науковому. Я уявляв собі, що буде державна програма повернення, що всі переселяться організовано. Але та велика держава не виправдала наших сподівань, довелося повертатися, як то кажуть, в ініціативному порядку. Мені наснагою для повернення стала думка про те, аби тут, на батьківщині, створити університет для молодого покоління репатріантів, заснувати тут систему національної освіти. І цю місію я реалізував за допомогою президента України Леоніда Кучми, за допомогою керівників Криму, вчених з Києва і Ташкента.
— Кримськотатарський народ після повернення опинився в нових умовах. Як і перед українцями, перед кримськими татарами гостро стоїть проблема збереження ідентичності. Як ви оцінюєте нинішні процеси, що відбуваються в міжнаціональній сфері?
— І сьогодні, на жаль, процеси асиміляції й русифікації переважають над саморозвитком народу. Ми в дуже складній ситуації. Я хочу сказати, що кримські татари в Україні — це величезний, проте нереалізований шанс для країни продемонструвати всьому людству силу своєї доброї волі. Україна могла б на кримських татарах надати приклад усьому світові, як саме треба вирішувати проблему міжнаціональних стосунків, проблему національної освіти, збереження національних мов і культур. Це могло б стати козирем України в світі, золотою сторінкою її історії. Адже нас в Україні всього піввідсотка. Україна могла б вже сказати: ось минуло 20 років — репатріація, інтеграція народу на свою батьківщину завершена, залишилися дрібниці. Та, на жаль, це не так. Один уряд прийшов до влади — не встиг нічого зробити, другий уряд, третій, — але проблеми взаємодії українців і кримських татар не вирішуються. Тому переважає русифікація. І нам, і українцям не вистачає шкіл і садків, не вирішені проблеми розвитку культур. Причому вирішення багатьох проблем не вимагає великих матеріальних витрат, потрібно лише ухвалити певні закони, наслідувати європейський досвід, а не топтатися на місці. І головне — не зберігати рудименти сталінізму і комунізму, які призвели нас до того, що у розвитку в світі ми пасемо задніх.
— Яка перспектива подальшого спільного життя кримських татар і українців, перспектива інтеграції народу в українське суспільство?
— Кримські татари — це працелюбні і старанні люди, що і дало нам можливість, за допомогою держави, звичайно, вже сьогодні жити на середньому рівні. Я думаю, що значні проблеми — ухвалення закону про відновлення прав депортованих, державної програми з облаштування, створення матеріальної бази національної освіти — мають бути вирішені найближчим часом. Узяти проблему мов, щонайгострішу для Криму проблему. Ну, якщо ми говоримо про рівність, то чому ж у нас у школах найбільша кількість годин виділяється на вивчення російської, а на українську і кримськотатарську час виділяється за залишковим принципом? Якщо мови рівні, тоді давайте виділимо в програмі для їх вивчення однакову кількість годин, і вже сам цей чинник зіграє величезну зближуючу роль. Чому в нас досі понад 600 шкіл із російською мовою навчання, і лише 7 українських та 14 кримськотатарських? Якщо ми говоримо, що Крим розмаїтий, так воно ж має виявлятися в конкретних реаліях? Або візьмемо наш університет. Спасибі, що він є. Та моя душа кричить від бідності. Ви знайдіть в Україні ще хоч один університет, в якому немає гуртожитку, немає їдальні, спортивного комплексу. Всі ці роки ми працюємо в режимі відсутності будь-яких соціальних умов. Одне керівництво прийняло рішення створити нам ці умови, друге — попросило почекати, третє — просило не згадувати, четверте — взагалі намагається приховати цю проблему.
Університет — це стрижень, довкола якого взаємодіють усі культури. В жодному іншому університеті Криму й України немає такого багатства національних традицій, мов, культур, як у нас. Ми склали справді реальний баланс. А в інших місцях скрізь переважають російські традиції. Це добре, що ми віддаємо пошану іншим, та настав уже час думати і про своє виживання як народу?
Тому я думаю, що як українцям, так і кримським татарам потрібно вже почати новий період у своєму житті —припинити плакати і братися творчо працювати. Слід опертися на розвиток інтелектуальної сфери, виховувати молодь, яка стане двигуном розвитку. Найдорожче в світі — це інтелект. Нам належить виховати їх в університетах, які маємо зробити центрами національної культури. Наші студенти в майбутньому стануть депутатами, прийдуть до Верховної Ради, стануть міністрами і прийдуть у Кабінет Міністрів, очолять області та райони. І їхня культура вже не повинна бути радянською, вони мають бути вільними від спадщини тоталітаризму, їх не сковуватиме сталінізм і рудименти комуністичної ідеології. І лише тоді наша спільна Україна стане цивілізованою, розвиненою, європейською країною...
Бесіду вів Микола СЕМЕНА
За матріалами «День»
Посилання на тему:
«Влада виселяла жінок і дітей, чиї чоловіки і батьки у цей час воювали за цю ж владу...»
