Життя Агантела Кримського — це суцільний трудовий подвиг, гідний подиву і найглибшої пошани. Зміст цього подвигу вимірюється такою кількістю книг, досліджень, видань, наукових розвідок, творів художньої літератури, підручників, довідників, словників, що з них можна було б скласти багатогалузеву бібліотеку. В історії української культури спадщина Кримського кількісно поступається лише перед спадщиною Івана Франка, який свого часу писав: “Лиш в праці варто і для праці”. Такий трудовий девіз був повсякденною життєвою нормою і для А.Кримського. У своїх автобіографіях він незмінно говорить про навчання, про науку, про здійснене, про плановане.
В одній з автобіографій він писав: “Родився я 1871 року 3 січня ст. ст. Швидко батьки мої переїхали в Київщину, та потім мені знов довелося прожити три роки на Волині, вже великим хлопчаком. Таким способом я однаково зріднився як з мовою Київщини, так і з мовою Волині. А з роду я зовсім не вкраїнець. Батько мій — білорус зроду, росіянин по вихованню; мати — полька. Вчився я у школах російських, бо других тут і немає”.
Походив Агатангел Юхимович Кримський з татарського роду, який покинув столицю Криму Бахчисарай через внутрішні заколоти під кінець XVII ст. Його предки поселилися у нинішній Білорусі (місто Мстислав), що в ті часи була складовою частиною польсько-литовської Речі Посполитої. Емігрантські зв’язки поміж Литвою та Кримом датуються ще часами великого литовського князя Вітовта (1392-1430), який радо брав на службу татарських воїнів.
Після польських повстань (1831, 1863 рр.) російський уряд вирішив деполонізувати “Юго-Западный край”. Почали відкриватися російські середні школи, зокрема на Волині, що пропонували працю українським учителям з колишньої Гетьманщини та Слобідської України. Саме туди подався Сергій Грушевський з Київщини, батько Михайла Грушевського. Петро Косач із Гадяча обійняв посаду у Новограді-Волинському, де народилася його донька Лариса, пізніше Леся Українка. Юхим Кримський, учитель географії, переїхав з Литви до Володимира-Волинського і 1871 р там народився його син Агатангел. Згодом Юхим Кримський переїхав до Звенигородки, де з гонорару за підручник з географії для двокласних шкіл побудував собі дім, а його родина напостійно пов’язала свою долю з Україною.
Вже в три роки Агатангел Кримський навчився читати, а ще через два роки батько віддав його до місцевого звенигородського училища, де він провчився п’ять років (1876—1881). Ще тоді духовним дороговказом Агатангелові стала батькова бібліотека: у нього сформувалася невгамовна пристрасть до читання, що супроводжувала його все життя. Потяг до книг був у нього такий непереможний, що призвів до захворювання очей. Батько — викладач історії в гімназії — мусив вести безперервну “війну” з хлопчиком, відбираючи та ховаючи від нього книги.
“Коли мені було 5 років,— пише Кримський у автобіографії,— мене оддали вчитися у Звенигородське “городське училище, і там я вчився п’ять год, до 1881 року. В тім році мене оддали в Острозьку прогімназію. В Острозі я жив під доглядом своєї старенької тітки, а це була мені й на руку ковінька: тітка завідувала чималою публічною бібліотекою, в котрій я міг безборонно сидіти зрана до вечора. Перед тим, ще в Звенигородці, я міг читати тільки крадькома, бо батько, шануючи мої очі, попросту одбирав у мене кожну книжку, яку я ладився читати”.
Після науки в Острозі (1881— 1884) та Другій київській гімназії (1884-1885) Кримський потрапив за конкурсом до славної на всю Україну Колегії Павла Ґалаґана (1885-1889). Ще до гімназії здібний до філології школяр вивчив крім тодішніх “салонових” мов — польської та французької, ще й англійську та німецьку. В часи навчання у Колегії Ґалаґана цей список він доповнив грецькою, італійською і турецькою мовами. Раніше він добре опанував і шкільну латину.
Навчання у Колегії Павла Ґалаґана Кримський пізніше згадував з любов’ю і піїтетом: “Приймаються туди найкращі учні з 4-го класу гімназіального, по конкурсному екзаменові. Видима річ, що через це в колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й до науки, виробляється навіть якась жадність до знаття. Іменно такий вплив мало на мене колегіяцьке виховання”.
Ще тут, у середній школі, в значній мірі під впливом відомого українського мовознавця Павла Житецького, Кримський почав писати вірші, робити переклади з західноєвропейських мов: “Ще коли я вчивсь у колегії, в нас (звісно, потай начальства) видавалася часопись,— певне що рукописна. В тій часописі я помістив цілу низку українських віршів під заголовком: “Голоси природи”, це було невдатне наслідування Гете. Задля тієї ж шкільної часописі я був виготовив український переклад з “Юлія Цезаря” Шекспіра”.
Учитель “руської” мови П.Житецький прищепив любов А.Кримського до української мови, яка на усе життя стала його улюбленою “ненькою”. Через ту любов та студії творів Михайла Драгоманова, а також через українські львівські періодичні видання Кримський, який - як сам стверджував — не мав ні краплі української крові, визначився у своїй національній ідентичності: в 1889 р. він став свідомим українцем, готовим присвятити своє життя українській справі. “Кожнісіньку вольну від “офіціальних” занять часину, — писав він у листі до свого друга Бориса Грінченка 5 липня 1892 р, - я й присвячував Україні”.
Втім, Кримський ніколи не цурався й Криму, батьківщини своїх предків. Він співпрацював з Ісмаїлом Гаспринським — патріархом відродження кримськотатарського письменства, часто бував у Криму, мав кримських студентів та підтримував близькі контакти з новими кримськотатарськими письменниками. Але в національній справі у нього не було роздвоєння. Цитуючи визнання Гаспринського: “Я русский, оставаясь в то же время мусульманином и татарином”, Кримський додав: “В розмовах зо мною, свідомим українцем, Гаспринський ніколи себе “руським” не називав”.
Після закінчення Колегії Ґалаґана любов до Сходу привела Кримського до Лазаревського Інституту східних мов у Москві. З цим закладом пов’язано майже 30 років його активного науково-педагогічного життя (1889—1918). Там Кримський отримав грунтовний вишкіл орієнталіста, а пізніше став професором. Основними дисциплінами для нього стали арабська філологія, іслам та арабська література. Крім того, він вивчив перську мову і літературу, а також турецьку мову та літературу (1889-1892). По закінченні курсів у Лазаревському Інституті Агатангел Кримський, не пориваючи з україністичними захопленнями, пройшов повний курс славістичних студій на історично-філологічному факультеті Московського університету (1892—1896). Нарешті, він слухав там лекції з всесвітньої історії у професора Володимира Ґер’є.
По закінченні університету Кримський дістав від Лазаревського Інституту дворічний грант, який використав для поїздки до Лівану (1896— 1898), що дало йому можливість безпосередньо познайомитися зі східним життям та культурою.
Своєму другові-учителеві Павлові Житецькому А.Кримський так пояснював своє рішення: “Коли я люблю Схід, то чи ж в тому я винен? А що східна спеціяльність не спинить мою роботу українську, дак цьому вірте”.
За час викладання в Лазаревському інституті східних мов Кримський написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії народів Близького Сходу. Серед них є праці про Коран, про мусульманство, курси історії й літератури трьох головних близькосхідних народів: арабів, персів і тюрків.
Загалом життєвий, науковий і педагогічний шлях А. Ю. Кримського можна розділити на два періоди: перший - московський, довший (29 років: 1889 – осінь 1918) і другий, коротший (23 роки) — після переїзду вченого восени 1918 р. до Києва. Перший період пов'язаний з Лазаревським Інститутом східних мов, уся київська доба невіддільна від нашої Академії, де Кримський виконував керівні функції як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (Історично-філологічного) відділу (до 1929 р.)
Назва першого періоду “московський” до певної міри умовна, оскільки Кримський, перебуваючи в Москві, залишався тісно пов’язаним з діячами української культури і літератури, писав художні твори, займався перекладами на українську мову. Формування його світогляду, наукових принципів та художньої творчості не можна відривати від сприятливого впливу видатних діячів культури Івана Франка і Лесі Українки і неможливо зрозуміти поза інтелектуальним середовищем української інтелігенції наприкінці XIX в. і в передреволюційні роки.
У Москві А.Ю.Кримський став найбільш яскравим представником нової школи російського сходознавства на рубежі двох сторіч. У 1892 р. він блискуче закінчив курс спеціальних класів Лазаревского інституту східних мов із правом на чин Х класу. Такий диплом давався тільки тим студентам, хто відмінно завершував повний курс, а представлені ними дипломні праці по одній зі східних мов одержали схвалення вченої ради Інституту. Праця А.Е.Кримського називалася ”Переклад і тлумачення філософського трактату Аль-Фарабі: головні питання філософії”. Закінчивши додатково у 1896 р., історико-філологічний факультет Московського університету, А.Ю.Кримський отримав широку історико-філологічну і спеціальну сходознавчу освіту, виділявся своєю неосяжною науковою ерудицією і блискучим знанням східних та європейських мов. Природно, що саме йому як стипендіатові Лазаревского Інституту було виділено кошти для стажування на Сході.
Звертає на себе увагу одна особливість наукового відрядження А.Кримського. Такі відомі сходознавці, як Болдирєв, Петров і навіть учитель Кримського — Міллер, для завершення сходознавчої освіти зазвичай їхали до Франції, Німеччини, Англії. Кримський же поїхав до маловідомого тоді Лівану. Це свідчило, передусім, про те, що московська школа сходознавства стояла на рівні світової орієнталістики свого часу, а наукова й педагогічна орієнтація Лазаревского інституту скеровувалася на вивчення мов, літератур, історії сучасного Сходу, політичного положення, життя народів Османської імперії, Ірану. Тому для вдосконалення сходознавців посилали вже не в Європу, а в турецькі й арабські провінції і міста Османської імперії та до Ірану.
Архівні документи та епістолярна спадщина Кримського свідчать, що роки перебування за кордоном були часом інтенсивного вивчення особливостей літературної арабської і турецької мов, народних говірок, живого мовлення, збирання польових матеріалів. Отже Кримський одержав не тільки блискучу теоретичну підготовку, але й пройшов прекрасну практичну школу.
Серед вчителів А.Кримського в Лазаревскому Інституті і Московському університеті варто особливо виділити Ф.Корша і В.Міллера, С.Сакова і С.Дзеруняна.
У 1899 р. на Східному факультеті Петербурзького університету А.Кримський одержав звання магістра арабської словесності. Однак його викладацька діяльність почалася ще в 1898 р., коли “рішенням Ради спеціальних класів Лазаревского Інституту Кримському було доручено для набуття досвіду прочитати чотири лекції з арабської мови та словесності на I, II і III курсах спеціальних класів Лазаревского Інституту з числа лекцій професора арабської словесності і викладача арабської практики”. Перший досвід викладання, поза сумнівом, виявився вдалим, і вже в 1900/01 р., заступаючи посаду екстраординарного професора арабської словесності, А.Кримський вів заняття на всіх трьох курсах спеціальних класів Лазаревского Інституту. Він читав курс семітських мов, їхню класифікацію, історію семітських мов, з більш докладним викладом історії арабської мови (I курс). На II курсі він читав курс історії Корана, середньовічну арабську літературу, що включала “історію літератури граматичної, лексикографічної; літературу медичну і філософську”. III курс приділявся арабській поезії, її історії, читанню зразків, з поясненням найважливіших поетичних розмірів.
Крім курсу арабської словесності професор А.Кримський систематично протягом двадцяти років вів також курс історії Сходу, спочатку разом із професором В.Гер’є, а пізніше з професором В.Міллером. У 1912 р. Інститут оголосив конкурс “для заняття вакансії екстраординарної кафедри історії Сходу (іслам і араби, Персія і Туреччина, східне питання)...”, і, природно, що цю кафедру зайняв професор Кримський, оскільки саме він протягом тривалого часу, ведучи курс історії Сходу, читав історію країн Близького і Середнього Сходу.
У 1915 р., після смерті академіка Ф.Корша, було вирішено частину його курсу з перської літератури передати А.Кримському. Таким чином, протягом декількох років А.Кримський у стінах Лазаревского Інституту фактично вів курси на трьох різних кафедрах: арабської словесності, перської словесності та історії Сходу.
Однак педагогічна робота — це тільки один бік діяльності Кримського. Викликає глибоку повагу й подив і інший аспект його діяльності. За дуже короткий термін ним були підготовлені навчальні посібники, які майже цілком забезпечили викладання арабської, перської, турецької словесності, історії мусульманства та низки дисциплін курсу історії народів Близького та Середнього Сходу. Досить сказати, що в 1910 р. до списку рекомендованої учбової літератури не було включено жодного західноєвропейського видання, оскільки курс арабської мови й літератури майже цілком забезпечувався інститутськими публікаціями, передусім посібниками й дослідженнями А.Кримського. Тільки з арабістики та семітології до 1910 р. були видані такі його праці: “Нарис розвитку суфізму” (М., 1895), “Мусульманство і його будучність” (1899), “Лекції з Корану”, “Лекції з історії семітських мов”, “Семітські мови і народи Т.Ньольдеке” в обробці Кримського, вийшли кілька випусків “Джерел для історії Мохаммеда і література про нього”, “Арабська поезія в нарисах і зразках”, “Історія мусульманства”. І це далеко не вичерпує список його публікацій. Потрібно відзначити ще одну важливу рису науково-педагогічної діяльності А.Кримського. Він забезпечив посібниками і матеріалами не тільки ті курси, які вів систематично, але підготував і видав значне число праць з іраністики і тюркології. У 1900 р. вийшли “Лекції з історії Ірану”. Через три роки було видано: “Історію Персії, її літератури і дервішської теософії”, “Історію Туреччини і її літератур від розквіту до початку занепаду” та ін.
Такий діапазон наукових інтересів Кримського, його рідкісна працьовитість, цілеспрямованість, яскравий талант популяризатора спонукали академіка І.Крачковського написати в “Нарисах з історії російської арабістики”: Кримський — славіст і сходознавець (арабіст, іраніст і тюрколог) — мав неабиякий літературний хист, був великим українським письменником і поетом, але значну частину свого життя присвятив викладанню і популяризації. Більшість сходознавчих робіт і виникло в нього з прагнення задовольнити потреби своїх студентів; поступово і швидко ним була створена ціла бібліотека...”.
Говорячи про наукову й педагогічну діяльність Кримського, не можна не відзначити його турботу, увагу й піклування про молодих дослідників, які робили свої перші кроки в науці. Тему першої своєї наукової праці майбутній великий сходознавець і академік В.Гордлєвський обрав за порадою Кримського. Професор Кримський надавав дружню допомогу молодому Гордлєвському і пізніше, особливо при написанні ним “Нарисів з нової османської літератури”. У передмові до цієї книги Гордлєвський із вдячністю писав: “Кримський був настільки люб'язний, що переглянув мої нариси в останній коректурі і попередив низку промахів”.
В 1903 р. студент Лазаревского Інституту Борис Всеволодович Міллер видав цікаву оригінальну книгу “Турецькі народні пісні з нотами, текстом і перекладом пісень”. Фактично це була колективна праця, розпочата з ініціативи А.Кримського. Ним, зокрема, написано вступ і критико-бібліографічний огляд літератури дослідження. Цікавою є сама історія появи цих записів. Б.Міллер відпочивав у 1901 р. у Сочі, де і познайомився з “мандрівним музикантом з Константинополю”. З’ясувалося, що співак (його прізвище було Петросянц) записував пісні різних національностей, але найбільше турецьких, і зібрав їх кілька товстих зошитів. За порадою Кримського, котрий теж відпочивав на кавказькому узбережжі, Міллер попросив Петросянца відібрати “десятка два дійсно турецьких народних пісень...”. Далі Міллер пише, що “музикант цілком зрозумів моє бажання, переписав тексти пісень у вірменській транскрипції, що, на його думку (цілком справедливу), більш придатна для турецької мови, чим арабська абетка”, і супроводив текст пісень нотними записами музики. “На закінчення вважаю потрібним, — писав Б.Міллер,— висловити свою подяку проф. А.Кримському, котрому належить ініціатива в придбанні цих записів...”.
Разом з Ф.Коршем і С.Саковим А.Кримський допоміг видати студентську працю випускника Лазаревского Інституту І.Лаптєва з казахської мови. Професор Кримський редагував монографію “Нарис літературної діяльності казанських татар”, написану тоді ще студентом спеціальних класів, згодом найбільшим фахівцем з чуваської мови М.Ашмаріним.
А.Кримського вважав своїм вчителем і з вдячністю згадував про нього видатний сходознавець Володимир Федорович Мінорський. Серед учнів Кримського слід також назвати відомого радянського арабіста професора Харлампія Карповича Баранова, автора неперевершеного досі арабсько-російського словника.
В дореволюційні роки А.Кримський був найвидатнішим сходознавцем московської школи, саме він визначав наукову й педагогічну спрямованість спеціальних класів Лазаревского Інституту. Його праці того часу займають виняткове місце не тільки у вітчизняній, але й у світовій орієнталістиці. Не існує іншого такого вченого, який би створив стільки наукових посібників, підготував курси з історії країн Сходу, історії мусульманства, історії літератур народів цілого регіону — Близького і Середнього Сходу. У цьому відношенні науково-педагогічна спадщина Кримського у світовому сходознавстві — явище воістину унікальне.
Дореволюційна література подавала образ А.Кримського як вченого-пустельника, кабінетного вченого, що є цілком помилковим. Рацію мав дослідник творчості Кримського О.Бабишкін, коли писав, що “говорити про Агатангела Кримського як про кабінетного вченого значить не сказати нічого”. Більш того, це означає спотворити імідж видатного вченого, блискучого популяризатора науки, великого організатора, великого художника слова і педагога, що виховав цілу плеяду першокласних сходознавців.
Коли гетьманом Павлом Скоропадським була заснована Українська Академія Наук, А.Кримського запросили на її неодмінного секретаря. Він переїхав до Києва, де започаткував наукове сходознавство, керуючи водночас академічною україністикою. Тоді вийшли українською мовою — у переробленому вигляді — його історії Персії і Туреччини. На жаль, в Україні він міг керувати Академією та плідно працювати як вчений тільки у 1918-1928 рр. З 1929 р. почалися його переслідування, що завершилися арештом та смертю.
Перші роки А.Кримського в Києві були особливо важкими. Влада щомісяця мінялася, часто вона були ворожою концепції української високої науки, так що доводилося захищати навіть фізичне існування Академії, матеріальне становище якої було жахливим. Професор Наталія Полонська-Василенко згадувала, що приміщення не опалювали, чорнило замерзало, і його доводилося відігрівати хуканням. “Але у зимних кімнатах, збиралися голодні ентузіасти української науки, в потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов’ю до України, вони складали плани розбудови української науки... Перед вів ентузіаст академік-секретар Агатангел Юхимович, який усякими трюками виманював від солдатів, що охороняли друкарні, видіставати надруковані вже аркуші...”.
Не всі витримували голод і холод Києва. Президент В.Вернадський переїхав спочатку тимчасово до Таврійського університету (Симферополь, 1920-1921), а у 1922 р. перебрався на постійно до Петрограду. Його наступних ботанік Володимир Липський (1863-1937; президент 1922-1928) не мав, як пишуть сучасники, “ані хисту, ані бажання керувати академією” [Полонська-Василенко 1949, 122]. Власне, у той час, до 1928 р. увесь тягар ліг на плечі А.Кримського, і тому в Києві Академію наук жартома називали не Українською, а “Кримською”.
Природно, що в такій “Кримській” Академії мав бути гідно репрезентований Схід. Тому Агатангел Юхимович у своїх “Увагах з приводу кафедри східної історії та філології” подав своє бачення завдань майбутньої української орієнталістики, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні. Дозволю собі процитувати великий пасаж з цього документу: “Окрім неминучої загальновизнаної наукової потреби студіювати східну історію, як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю. І бажалося б мати навіть не одну і не дві, а скількись східних кафедр в Академії Наук. Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для давнього перебування усяких орієнтальних народів, - і перед українською наукою стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають планового розроблення і розв’язання. Іраністика, туркологія (дисципліна ця особливо потрібна) і арабістика - без отих трьох наук всестороння, неоднобічна історія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві.
За давніх часів теперішню південну Вкраїну залюднювала іранська вітка народів: скити-сармати, потім їхня видозміна - алани... Як відомо, навіть імення наших великих річок “Дністер”, “Дніпро”, “Дін” - осетинські (іранські), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як “собака”, живцем позичено з іранської мови...
...Виступає потреба розвивати вже другу галузь сходознавства - туркологію... Історія Хозарщини ні на кому такою великою повинністю не тяжить, як на Академії іменно українській (на жаль, перша велика монографія про хозарів, написана академіком Кримським ще 60 років тому, залишається в рукописі. Вона мусить бути виданою в першу чергу). Знов же нікому, опроче Академії української, не може бути ближчим обов’язком історично-філологічно дослідити печенізькі та половецькі впливи на Київську Русь. Варто між іншим зазначити, що й досі ще не вияснено як слід усі тії тюркські лексикальні елементи, котрі ще в передмонгольську епоху були зайшли до української (“староруської”) мови і визирають, приміром, із “Слова о Полку Ігоревім” або з літописів Київського періоду. Потім, починаючи з часів монгольських, турецько-татарські впливи ідуть на Вкраїну вже зовсім широкими потоками, різко одбиваючись і на звичаях, і на мові, і на народній словесності, за часів козаччини особливо. Не можна свідомо студіювати українську народню словесність, обминаючи турецьку й татарську народню словесність.
...Не можна цілком продуктивно студіювати історичні відносини України до Орди, до Криму, до Туреччини (яка іноді навіть володіла Україною або її частинами), не вичерпуючи турецьку й татарську історію в її першоджерелах, доступних тільки тюркологам...
...Арабська мова, мова священного Корану, є для всіх народів мусульманського сходу орган науки (з історіографією включно), а дуже часто ще й орган канцелярії і всяких ділових зносин. Отак як латинська для середньовікової Європи...Через це кожнісінький орієнталіст, чи буде з нього іраніст, чи тюрколог, чи хто, повинен рівночасно бути дуже досвідченим арабістом; інакше трохи чи не всі історичні джерела будуть перед ним зачинені. ...Можна думати, що третя по черзі східня катедра, яка заснується пізніше, буде гебраїстична, бо кожному ясно, що Україна, оця “черта еврейской оседлости”, має право вимагати, щоб її найвища наукова інституція була авторитетною і в науковому вирішенні справ, які торкаються жидівського народу, його історії, мови, віри, побуту...
Як бачимо, орієнталістичних завдань у Української Академії Наук є безліч, та й то постійних, на дуже довгі роки. Нема чого й казати, що треба буде згодом позаводити в Українській Академії Наук не дві, а декілька катедр сходознавства (в петербурзькій Академії орієнталістів завсіди не менше як шестеро, а буває й більше)” [Записки історико-філологічного Відділу УАН. Т.1,- Київ, 1919,1, IX-ХІІ].
А.Кримський на практиці намагався втілювати свою орієнталістичну концепцію в життя. Не спинятимуся тут над структурою його академічної кафедри філології, Інститутом української наукової мови та відповідними українознавчими комісіями (діалектологічної, правописної, живої мови та історії української мови), які всі він організував та очолював. Назову лише спеціалізовані сходознавчі підрозділи, які він, як відкривач мусульманського і тюркського сходу для України, створив і наповнив вагомим змістом. Це, передусім, “Кабінет арабо-іранської філології” (до 1930 р. видав шість праць), “Тюркологічна комісія” (до 1930 р. також випустила шість публікацій, між іншим дуже цікавий збірник “Студії з Криму”) та “Жидівська (опісля: Єврейська) історично-археографічна комісія” (до 1929 р. видала два томи свого “Збірника праць”).
Не слід забувати і про літературну творчість Агатангела Юхимовича, пов’язану зі Сходом. А.Кримський, що був одним із активних натхненних класиків українського мистецтва слова, в часи його найвищого розквіту на межі XIX-XX ст., був водночас тонким всебічним знавцем класичної арабської та перської - не тільки літератур, а цілісних культур. Цей рідкий хист дав Кримському можливість відчувати та творити гармонічно і паралельно у двох площинах поетичного мислення. “Пальмове гілля” Кримського-поета - це своєрідний жанр. Поодинокі його поеми і цикли - це не тільки художні переклади. Це “орієнтально” інспіровані, і крім того, структурно “по-орієнтальному” відчуті перлини українського ліричного генія. “Пальмове гілля” - це також своєрідний жанр у світовій літературі. Професор Чікагського університету Ярослав Стеткевич, тонкий знавець арабської поезії, дійшов висновку, що тільки “Західно-Східний Диван” Йоганна-Вольфганга Гете може конкурувати з цією ліричною перлиною А.Кримського.
Поза тим, щоб винести організаційний тягар в Академії наук, А.Кримський працював 18 годин на добу, адже творити фундаментальну науку у часи громадянської війни та після неї було справою нелегкою. Однак усі ці труднощі Агатангел Юхимович намагався подолати і часто мав успіхи.
Агатангел Юхимович був передусім філологом-арабістом та ісламознавцем, глибоко обізнаним з арабською духовною та світською літературою, а також з працями середньовічних арабських істориків. Крім того, його улюбленим предметом була середньовічна перська література та історіографія. Не мав такої ерудиції як Агатангел Кримський у названих літературах і жоден із нових істориків Османської імперії.
Головною типовою прикметою його наукових праць, що, зокрема, помітна у нещодавно перевиданій Інститутом сходознавства НАНУ праці “Історія Туреччини”, є велика увага до джерел, як східних, слов’янських, так і західних. Він постійно цитує або стародруки XVI ст., або видання даного джерела, подає дату його написання, а також часто коротку, але вдалу його характеристику. Далі він подає нову анотовану критичну бібліографію.
У той час, як творилася Османська держава, і в час її перших двох століть османи не мали ще своєї історичної літератури. Але в них були сусіди з великою історичною літературою — грекомовні візантійці. Тому сходознавець Кримський фахово заглиблюється в візантійські першоджерела, талановито їх аналізує та інтерпретує. Праця з історії Туреччини рясніє від цитат грецькою мовою. Крім того, як православний християнин, Кримський глибоко розумів психологію візантійського автора.
У XV-XVI ст. західноєвропейські дипломати та мандрівники активно цікавилися розвитком Османської держави, яка почала загрожувати Європі. Знаючи досконало латину, італійську та французьку мови, А.Кримський кохався у писаннях ХV-ХVІ ст. західноєвропейських авторів. Він мав дуже цінну колекцію таких стародруків, що, на жаль, загинула. На особливу увагу заслуговують звіти венеціанських резидентів у Царгороді, що їх Кримський дуже вдало використав у своїх розвідках.
А.Кримський мав звичку друкувати частини своїх праць у різних місцях, до чи після того, як вийшла основна праця. Так, у 1926 р., через два роки після появи “Історії Туреччини”, він видав окремо у “Збірнику Історично-філологічного відділу УАН” (№10, вип.3) окрему частину цієї книги під заголовком “Вступ до “Історії Туреччини” (Вип.3: Європейські джерела XVI в.)”. В цій частині Кримський подав унікальний за широтою охоплення матеріалу перелік західних джерел до історії Порти. Досі неперевершеним внеском Кримського в історіографію Османської держави залишається і використання слов’янських джерел: сербських, болгарських, українських, російських та польських. Взяти хоча б його опис битви під Варною 1444 р., характеристику слов’янського і власне українського елементу у державі Сулеймана Пишного та роль українки Роксолани (Хуррем Султан) в турецькій історії.
Як бачимо на прикладі “Історія Туреччини”, Кримський унікально поєднував у собі знання і досвід багатьох наукових дисциплін, зокрема арабістику, іраністику, тюркологію, славістику та західноєвропеїстику. За часів, коли вчений працював над своєю книжкою, у самій Туреччині національна історіографія лише зароджувалася. Крім того, Кримський відрізнявся від багатьох сучасних йому істориків Туреччини ще й тим, що наголошував на тих рисах османів та їх держави, які він вважав позитивними. Таким ставленням пронизані і всі інші його праці з орієнталістики.
Однак, насувалися трагічні роки - 1928, 1929, а за ними ще страшніші тридцяті. Почалася планова акція ліквідації фундаментальної української науки. Гірка чаша випала і на долю А.Кримського: його було усунено від праці свого покликання. Не зважаючи на те, що 3 травня 1928 р. члени Академії одноголосно переобрали Агатангела Юхимовича на посаді неодмінного секретаря, уряд не затвердив його на ній. Восени наступного року (1929) А.Кримський мусив залишити головування Історично-філологічним відділом Академії; секретар відділу академік Сергій Єфремов був тоді ж заарештований як голова неіснуючої, т. зв. націоналістичної організації “Спілки Визволення України” (СВУ). Згодом Кримський стає свідком, як одна за одною ліквідовуються створені ним з таким трудом і любов’ю сходознавчі установи і нарешті його гордість - Історично-філологічний відділ Академії. Остання його наукова праця в УАН вийшла у 1930 р., йому заборонили мати аспірантів. Паралельно тривав процес фізичного знищення діячів української літератури та науки.
Агатангел Юхимович глибоко переживав ліквідацію справи усього свого життя та становище “опального” академіка. Він, що працею десяти років поставив на ноги своє улюблене дітище, нашу Академію наук, де він усіх знав і всі його знали і шанували, потрапив до класу недоторкуваних паріїв, якого не помічали недавні колеги. Вчений тяжко потерпав від такого становища не тільки морально, але й бідував матеріально. “Його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції ходила в злиденному одязі” [Полонська-Василенко 1949, 2, 126-127]...
У 1936-1937 рр. про існування А.Кримського згадали нарешті в Інституті мовознавства. Викладати не дозволили, але почали прикріпляти до нього аспірантів. А в 1939-1941 рр., коли була приєднана Західна Україна зі Львовом, А.Кримський знадобився для відряджень до визволених земель в якості корифея української радянської науки та живого доказу її високого рівня.
Дійсно, кожна з його подорожей до Львова сприймалася там, як велике свято, а Агатангел Юхимович - як тріумфатор. Саме у Львові Кримський познайомився зі своїм останнім аспірантом, а з часом сходознавцем міжнародного рівня і гідним продовжувачем справи його життя - Омеляном Пріцаком. Тепер завдяки зусиллям талановитого учня в системі НАН відроджено Інститут сходознавства, який носить ім’я А.Кримського.
Однак, репресивні органи тоталітарної влади не забули про опального академіка. Вже через півроку після всенародного відзначення 70-літнього ювілею вченого і нагородження його Орденом Трудового Червоного Прапора (15 січня 1941 р.), в липні 1941 р., вченого безпідставно заарештували за сфабрикованою справою (слідча справа № 148001) про участь у неіснуючій СВУ [ст. М.Ільєнка “Хватальна евакуація”. - “Літературна Україна” від 25 жовтня 1990 р.].
Закінчив свій життєвий шлях А.Кримський у тюремній лікарні 25 січня 1942 р. в місті Кустанай у далекому Казахстані - гідно, як жив. Можна тільки повторити слова Івана Ільєнка: “Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який, незважаючи на похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на Голгофу народної покари” [Ільєнко 1990, газ. “ЛУ”, 25 жовтня].
Геній не підвласний часові. Справа Агатангела Юхимовича Кримського не загинула. Вона живе і плідно розвивається у самовідданій праці його послідовників. Його ім’я увіковічено в назві Інституту сходознавства НАН України з відділенням у Симферополі, щорічних міжнародних наукових читаннях імені А.Кримського, Премії НАНУ, що носить його ім’я, і лауреатами якої стали талановиті вчені-орієнталісти – нащадки великого Вчителя.
Іван КУРАС, академік
За матеріалами cidct.org.ua
Посилання на тему:
