Аллагу належить і схід, і захід!
І куди б ви не звернулися,
Там лик Бога!
Коран, 2: 115
Мені часто ставлять запитання: як я поєдную те, що я європеєць, з тим, що я мусульманин? Намагаючись на нього відповісти, усвідомлюю, що формулювання такої позиції є хибним і зовсім не відповідає моїй точці зору.
Я ніколи не відчував напруження з цього приводу, яке, на думку моїх співрозмовників, мав би відчувати, та з яким, як вони навіюють, певним чином упорався. Іноді вони навіть дають мені зрозуміти, що, мабуть, саме виховання в середовищі польської інтелігенції допомогло мені приборкати погану, темну сторону Ісламу.
Тоді я намагаюся з’ясувати, чому повинен відчувати таке напруження? Чи пов’язано це з тим, що я новонавернений, тобто, можливо, неповний мусульманин? Такий натяк інколи з’являється з боку моїх співбесідників (зате з боку мусульман − ніколи). Але ж моє переконання про відсутність протиріччя між тим, що я мусульманин, і тим, що я європеєць, це не лише особисте судження, ексцентрична ідея.
Вона коріниться у поглядах хоча б Алії Ізетбеговича, який у своєму ідеологічному трактаті «Іслам між Заходом і Сходом» доводив, що мусульманський світогляд має багато спільного з англо-саксонськими ліберальними цінностями, і знаходив схожість між ним та концепціями Гоббса, Локка, Сміта, Мілля, Спенсера, Расселла, Шоу, Джеймса та Роджера Бекона (останнього Ізетбегович вважав першим представником способу мислення, характерного для перелічених персонажів). А чиї погляди на тему «Іслам та Європа» можуть бути більш символічними, ніж погляди засновника держави, що належить до мусульманської нації, яка найближча до серця Європи?
Адже на початку минулого століття саме покровитель усіх мусульман-модерністів ХХ століття, Великий муфтій Єгипту, шейх Мухаммад Абдо сказав: «Я поїхав на Захід і побачив Іслам, але не мусульман; я повернувся на Схід і побачив мусульман, але не Іслам». І це була не людина, яка б відкидала мусульманську спадщину для того, щоб механічно прийняти європейські цінності, а глибоко релігійний мислитель, який закликав людей повернутися до первісних цінностей Ісламу.
Один з найвідоміших (а іноді й демонізований) європейський мусульманський інтелектуал Тарік Рамадан у своїй знаменитій книзі «Бути європейським мусульманином» закликає мусульман стати активними членами європейського громадянського суспільства. Богослов, якого інколи звинувачують у double-talk (лицемірстві), говорив те саме на закритій зустрічі для польських мусульман, де я був слухачем незабаром після того, як прийняв Іслам. Я міг би створити риторичну фігуру, що з тих пір нічого не роблю, окрім як намагаюся «бути європейцем», тобто займаюсь тим, що мені наказав онук Хасана аль-Банни, засновника «Братів-мусульман»…
Історія мусульманського світу, починаючи з XVIII століття, − це час, коли в ньому адаптуються європейські цінності: філософія, ідеологія, освіта, одяг, кухня, техніка, мови, наука, література, і в принципі все, крім найбільш елементарних релігійних практик, хоча й з ними в цей період відбулися глибокі зміни. За аналогічними процесами можна було також спостерігати у колоніальну і постколоніальну епоху в інших неєвропейських регіонах світу. Вони мали місце й раніше, в першій половині попереднього тисячоліття, але тоді вектор був протилежним − з мусульманського світу до Європи. Взаємини між різними культурами спираються не тільки на суперництво або конфлікт, але й на такий обмін.
Звичайно, мусульмани приймали європейські стандарти такими, якими вони були в той час. Так, у XIX столітті в османському дворі у Стамбулі чи в палаці хедива в Каїрі дами одягали криноліни і корсети та вчилися грати на піаніно. Коли на зорі сучасної Туреччини її творці ухвалювали сімейне законодавство, вони визначили ролі подружжя на зразок того, як це робили в той час європейські кодекси: чоловік повинен був забезпечувати сім’ю матеріально та опікати її, його дружина — займатися домашнім вогнищем. У турецькому посібнику з етикету з 50-х років, який я колись проглядав, читачів заохочували цілувати дами в руку і пропускати їх у двері, як того в той час вимагали принципи європейського етикету. І вже через десять-двадцять років виникло покоління революціонерок, таких як, наприклад, Мар’ям Раджаві, лідерка Організації моджахедів іранського народу, яке було симптомом і наслідком великих змін у всьому світі, що символізували 1968 роком. Сьогодні ми бачимо протікання до мусульманського світу сучасного фемінізму у всіх його різноманітних видах. Те, що ми класифікуємо як європейське, не є статичним − так було протягом останніх кількох сотень років, так буде й у майбутньому.
Сучасні європейські мусульмани є продуктом багатовікового прийому європейських взірців. Вони засідають в парламентах, наприклад, у британському парламенті їх нараховується 13, і це не в якій-небудь «партії шаріату», а від Лейбористської партії, через лібералів і консерваторів, до − так! − Шотландської національної партії. Вони знімають кіно — достатньо згадати Фатіха Акіна і Рашида Бушареба, які неодноразово отримували премії за свої фільми; займаються спортом − у будь-якій європейській збірній з футболу є «свій» мусульманин; вони пишуть книги − подивіться на вклад мусульман у постколоніальну літературу; і пишуть музику; працюють в університетах тощо. Кількість цих мусульманських «історій успіху» зростає з кожним десятиліттям, з кожним наступним поколінням мусульман, які оселилися в Європі.
Якщо подивитися на долю мусульманських іммігрантів в Західній Європі і польських іммігрантів останніх десятиліть, то можна навіть сказати, що було б непогано, якби наступні покоління європейських громадян з польськими коренями видали стількох цікавих, успішних європейців. Але не тільки біографічний підхід, а й тверді економічні розрахунки показують позитивний внесок іммігрантів в економіку, зокрема через благотворний вплив на ринок праці.
Реакцією на тривалу європеїзацію мусульманських суспільств були й спроба повернутися до частково сформованої традиції (рухи салафітів), і релігійна політична радикалізація (ісламізм), отруєним відгалуженням якої є джихадизм. Тут варто додати, що колишній тероризм на Близькому Сході був світським явищем, він спирався на ідеї, принесені з Європи. Це стосується, наприклад, палестинських рухів 70-х років або збройних формувань, які діяли під час громадянської війни в Лівані.
Симптоматична спроба повернути назад процес європеїзації − шестиденна війна арабських держав, коли проект Насера, який тоді заворожив Близький Схід, розвалився вщент. А з точки зору ідеології повернення до рідних традицій є проявом вичерпання ідей європейського походження — перш за все, свого часу дуже популярного в мусульманських країнах марксизму, націоналізму, а останнім часом і неолібералізму. Звичайно, криза великих ідей, які обіцяли нам усім кращий світ, це універсальне явище, а відповідь на неї ми бачимо в різних регіонах світу: від Індії, де її політичним вираженням є успіхи правої Народної партії (БДП), до Європи, де все більш потужними стають рухи, що об’єднують противників ЄС таантиімміграційних діячів.
Повернення до Ісламу є успішним лише там, де воно не заперечує європейської спадщини, яка вже є інтегральною частиною місцевої культури, а збагачує її шляхом об’єднання зі своєю релігійною традицією. Також і намагання «європеїзувати» мусульманські суспільства в минулому були успішними тоді, коли вони проводилися заради зміцнення рідних традицій, а не їх заперечення (найбільш повною спробою і найстрашнішою поразкою «модернізації» через відкидання власної традиції була Албанія Енвера Ходжі). Політичні приклади такого плідного об’єднання європейської та мусульманської спадщин — правління Аднана Мендереса, Тургута Озала і Реджепа Таїпа Ердогана в Туреччині (в останньому випадку до моменту, коли нехтування європейським «компонентом» не призвело до поразки у виборах), або постреволюційний проект у Тунісі.
Мусульмани занадто європеїзовані, щоб бути готовими попрощатися з європейською спадщиною. І в той же час вони закріплені у своїй релігійній традиції, від якої не хочуть відмовитися. В Європі саме ця група, члени якої є як європейцями, так і мусульманами, задає тон мусульманській спільноті. Це не тільки араби, які живуть у Франції, чи пакистанці, що мешкають в Англії (так себе бачила більшість іммігрантів ще декілька десятиліть тому), але французькі або британські мусульмани (і також польські мусульмани). Це не маргінальні — ні в соціальному, ні в інституційному плані — і сховані у підвалах прихильники самопроголошеного халіфа аль-Багдаді, репрезентативність яких для європейської мусульманської спільноти така, як терористів РАФ або Червоних бригад для європейських лівих, або скінхедів для європейських правих.
Якщо сьогодні хтось не хоче імміграції — це його втрата. Імміграція в довгостроковій перспективі збагачує демографічно, економічно, культурно. Якщо хтось був готовий прийняти такий виклик, терпіти труднощі, то він, чи виховані ним діти, будуть готові до зусиль, щоб добре функціонувати в європейських суспільствах.
Той, хто був готовий відправитися в довгу, небезпечну і дорогу подорож з табору біженців у Туреччині, Лівані або Йорданії до Європи, охоче включиться в життя європейського суспільства і поверне з лишком будь-які витрати, які будуть понесені на його користь, якщо тільки він матиме таку можливість, якщо отримає підтримку на ринку праці та допомогу в адаптації. Варто зауважити, що біженці, які перебираються до Європу, часто не тільки найбільш підприємливі, але й найосвіченіші, які свого часу були елітою в рідній Сирії. Це люди, які покидають свою країну та прибувають до Європи через жахливу громадянську війну; люди, які шукають у нас притулку.
Треба сказати й про масштаб явища. Туреччина прийняла майже 2 млн біженців із Сирії, завдяки чому стала першою країною світу за кількістю мігрантів. Ліван прийняв їх більше мільйона, що становить 25% від її населення (це якби Польща прийняла 9 млн), а на його території проживає вже більш ніж 400 тисяч палестинських біженців. У Йорданії біженці становлять приблизно 10% населення. Навіть якщо Європейський Союз прийняв би десяту частину тих людей (з яких багато хто, напевно, повернеться на батьківщину, якщо тільки війна там закінчиться), то вони не склали б навіть одного проміле від 500 млн населення ЄС.
У Польщі проживає сьогодні близько 10 тисяч мусульман (враховуючи всіх, хто перебуває тут тимчасово — студентів, дипломатів або людей, які працюють за короткостроковими контрактами). Це вузька група, позбавлена істотної соціальної ролі: татари, що проживають у Польщі багато століть, біженці з Чечні, арабські лікарі, турецькі бізнесмени, пакистанці, афганські працівники кіосків з кебабом та невелика кількість новонавернених. Збільшення цієї групи навіть у два або три рази не дозволить їй негативно вплинути на ситуацію Польщі, навіть якщо її представниками будуть відсталими фанатиками, схожими на персонажів антимусульманської пропаганди.
Мацей Коханович спеціально для «Іслам в Україні»
