У 1772 році Російська імперія захопила Бейрут, підтримуючи арабського деспота. А пізніше Санкт-Петербург кинув свого союзника, обмінявши Близький Схід на дипломатичні поступки щодо Криму.
Тоді, як і тепер, Росія зіткнулися з сирійською політикою — киплячим казаном міжетнічної ворожнечі, який спробувала загасити за допомогою канонад і пороху.
Сьогодні президент Владімір Путін має чимало мотивів у Сирії, та ми мусимо пам’ятати про російське бачення своєї традиційної місії на Близькому Сході і про те, як воно формує мислення у Кремлі. І не тільки у Кремлі: речник Російської православної церкви заявляє, що інтервенція Путіна — частина «особливої ролі, яку наша країна завжди відігравала на Близькому Сході».
Зв’язок Росії з цим регіоном коріниться в її самозваній ролі захисниці православного християнства, що його вона нібито успадкувала після падіння Константинополя 1453 року від візантійських «цезарів» — звідси й сам титул «царів».
Царі представляли Москву не тільки Третім Римом, а й Новим Єрусалимом та оборонцем християн на Балканах і в арабському світі, над яким, включно з єрусалимськими святими місцями, від 1517 року панували турки.
Побожні селяни вірили, що, перш ніж умирати, треба відбути прощу до Єрусалима і занурити свій поховальний одяг у Йордан. До 1917-го царі щороку на 6 січня благословляли води «Йордану» в Москві-ріці чи пізніше в Неві.
Перша масштабна російська інтервенція почалася 1768 року, коли Катерина ІІ пішла війною на турків [на стороні імперії пліч-о-пліч із запорозькими козаками воював майбутній засновник ВМФ США Поль Джонс — ІП], а граф Олексій Орлов, брат її коханця Григорія, повів балтійський флот через Ґібралтарську протоку. За допомогою шотландських адміралів-найманців Орлов у 1770-му знищив оттоманський флот у бухті Чесма, після чого росіяни на певний час запанували над східним Середземномор’ям.
Тим часом у Єгипті й Сирії (яка охоплювала й сьогочасні Ліван та Ізраїль) тамтешні арабські зверхники, Алі-паша та Дахир аль-Умар, уклали угоду, щоб звільнити Дамаск [нині столиця Сирії] від турків, та згодом самі його втратили. У відчаї вони звернулися до Орлова та Катерини, які погодилися підтримати їх в обмін на передачу Єрусалима. Кораблі Орлова обстріляли сирійські міста і врешті-решт окупували Бейрут.
Імператорський флот пішов звідти 1774-го, коли Росія кинула своїх сирійських спільників напризволяще в обмін на турецькі поступки в материковій Україні та Криму.
Однак військова база в Середземномор’ї мала тепер стратегічне значення: Катерина та її партнер князь Потьомкін анексували Кримське ханство, заснувавши Чорноморський флот імперії. Потім вони спробували домовитися про базу на Менорці [Балеарськi острови, неподалік узбережжя Каталонії, нині Іспанія]. Наступники Катерини [міжнародною політикою імператриці керував українець Олександр Безбородько — ІП] вважали, що вони є православними хрестоносцями, а Росії судилося правити Константинополем та Єрусалимом. Зрештою, саме це прагнення, а ще сварка за Церкву Різдва Христового у Вифлеємі між православними священиками (з підтримкою від Росії) та католицькими панотцями (з підтримкою від Франції), призвели до Кримської війни XIX сторіччя.
Севастопольська поразка Росії в 1856 році переконала Олександра ІІ та останніх царів відступитися від збройного панування над Єрусалимом, надаючи перевагу дипломатії та м’якій силі. Але впродовж Першої світової війни російська імператорська армія окупувала північну Персію [Іран] і вторглася в оттоманський Ірак, замалим не взявши Багдад.
У 1916 році міністр закордонних справ Миколи ІІ Сергій Сазонов домовився про угоду Сайкса-Піко-Сазонова, яка обіцяла Росії Стамбул, частини Туреччини, Курдистану та Єрусалиму — таку омріяну близькосхідну імперію. Однак її постанню перешкодила більшовицька революція.
Безбожницька влада СРСР успадкувала світську версію імперських близькосхідних мрій: на переможницькій конференції у Потсдамі 1945 року Сталін вимагав «опіки» над Триполітанією та Лівією, а тоді визнав Ізраїль, в обох випадках сподіваючись дістати середземноморську базу.
Його зазіхання відкинули, але Холодна війна зробила СРСР близькосхідною потугою завдяки 50 тис. радянських радників, надісланих у Єгипет на підтримку президента Ґамаля Абделя Нассера [ідеолог партії Арабський соціалістичний союз (АСС), був при владі з 1954 до 1970 рр.].
До нинішньої інтервенції найближче до бойових дій Москва підходила під час ізраїльсько-єгипетської війни на виснаження в 1967–1970 рр., коли радянські пілоти вступали у двобої з ізраїльськими.
Коли наступник Нассера Анвар Садат вигнав комуністів, ті виплекали трійцю близькосхідних диктаторів — Муаммара ель-Каддафі в Лівії [партія АСС], Саддама Хусейна в Іраку [«Баас»] та Хафеза аль-Асада [«Баас»] в Сирії.
Всі троє стояли на чолі брутальних, династично-мафіозних режимів, схованих за фасадом соціалістичних партій, центрального планування та сталіністських культів особи. Вони швидко заходилися догоджати своїм новим добродіям: генерал Асад та полковник Каддафі часто позували у вологих братерських обіймах із радянським генеральним секретарем Леонідом Брежнєвим. Асад, що вчився в Радянському Союзі на пілота, надав комуністам доступ до своєї морської бази в Тартусі [порт у Сирії] — останнього натепер російського надбання в регіоні.
Після розпаду СРСР 1991 року російський вплив занепав, а Москву смертельно образили західні інтервенції, що знищили Хусейна та полковника Каддафі.
Нині американський відхід із регіону дає можливість Путіну, який розглядає себе як частину неперервної традиції російської персональної влади та націонал-імперської потуги від царів до сьогодення, зменшити престиж США та представити Росію як неодмінного світового арбітра.
Порятунок Асадового сина Башара одночасно з ударами проти опозиції та Ісламської держави змикається з російською боротьбою проти чеченських джихадистів, які плинуть під чорні знамена халіфату — успіх у цьому може повернути Кремлю вплив в Ірані та Туреччині, де Москва колись уже мала силу.
Таким чином Путін може дійти до перевтілення в Катерину ІІ і розміняти вплив у Сирії на зняття західних санкцій чи убезпечення анексованого Криму, бо від цієї політичної акробатики залежить політичне виживання самого Путіна. Певною мірою його захист сирійського автократа Башара аль-Асада — це захист власної влади від повстання.
Формула влади в Росії така: самодержавство в Кремлі в обмін на безпеку та процвітання вдома і славу за кордоном. І принаймні поки що глядацький ентузіазм і захоплення від цієї орієнтальної авантюри, цієї телеверсії колоніального роману з бомбардувальниками «Сухой» чинить свій чарівний вплив.
Коли Олександр ІІ розпочинав екзотичні війни в Азії, один із його міністрів, граф Валуєв, написав: «Є щось еротичне в усьому, що відбувається на дальніх кордонах».
Москві бракує ресурсів замінити Америку, і вона загрузне в Сирії, але росіяни відчувають: велика імперська Росія завжди була гравцем на Близькому Сході, а зухвалість дорого вартує в цьому шаленому світі.
Довідка ІП про історію сучасної Сирії:
З XVI сторіччя територія нинішньої Сирійської Арабської республіки перебувала під контролем Османської імперії. Після Першої світової Королівство Сирії проголосило незалежність — це була перша самостійна арабська держава новітнього часу.
У 1920 році Сирія і Ліван потрапили під зовнішнє управління (так званий «мандат Ліги Націй») Франції. Британія тим часом отримала мандат на Палестину й Ірак. Остаточно Сирія стала незалежною в 1946 році, коли французькі і британські війська були виведені.
Після Другої світової група чиновників США спробувала змінити сирійську корумповану автократію на демократію, щоб убезпечити регіон від впливу СРСР. В 1949 році вони сприяли успішному військовому заколоту в Сирії. Це був перший повоєнний переворот на Близькому Сході.
До влади прийшов генерал Заїм, який перед цим обіцяв американцям реформувати країну на демократичний лад. Натомість він встановив іще жорсткішу диктатуру, яка призвела до чергового перевороту і вбивства Заїма. І так до 1954 року, коли в країну повернувся парламентаризм.
У 1958 році Сирія та Єгипет об’єдналися в Союзну Арабську республіку під керівництвом єгипетського лідера Абделя Нассера. Після чергового військового заколоту Сирія вийшла з Союзу. З 1963-го до влади прийшла соціалістична панарабістська партія «Баас», в 1969 році країну очолив баасист Хафез аль-Асад.
Джерело: УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
