Афганець Іса Курамагамедов домовлявся з бойовиками про обмін полонених, а також про видачу тіл загиблих українських солдат. Без
Повний текст інтерв’ю Іси Курамагамедова опублікувало видання Цензор. НЕТ.
Іса розповідає, як після дзвінка доньки одного з товаришів по службі з проханням допомогти знайти зниклого безвісти батька він почав вишукувати можливості отримати необхідні відомості про воїна:
— Після подій в Дебальцевому і Логвиновому мені подзвонила дочка Ігоря Завірюхіна (Діда). Ми разом з ним служили в 1979 році в Грузії, — говорить Іса. — Він, досвідчений боєць, пішов воювати на Схід України і зник у районі Рідкодуба. Я зв’язався з представником нашої ветеранської організації Донецької області, розповів про все. Ми разом проаналізували дані про те, що в Соледарі знаходиться російський генерал. Вирішили спробувати діяти через нього. Так ланцюжком вдалося з’ясувати, що єдину дорогу на Дебальцеве під своїм контролем утримував підрозділ так званого Риму. Знайшли його номер телефону, зателефонували. Він призначив мені зустріч у Майорську о восьмій ранку. Оскільки на той час у мене вже був досвід роботи з людьми, що воюють на тому боці, відразу запитав: «Які ваші умови?». «Приїжджай один, без людей. Не вистачало мені тут ще чужих очей, — відповів Рим. — І білий прапор нехай буде на твоїй машині».
Я приїхав в Єнакієве. Штаб Риму розташовувався у місцевій школі. Мені дали людей, і ми поїхали у Логвинове збирати тіла загиблих. Спочатку знайшли 13 убитих. Потім ще 7. Ці були страшно обпалені. Так я забрав відразу 20 тіл. Але Діда серед них не було. 23 лютого мені подзвонив наш донецький ветеран: «Їдь в Майорськ. Там тобі допоможе ще один афганець». Він вже розповів, що в Рідкодубі знайшли тіло танкіста і місце поховання відразу шести українців. Але працювати потрібно було швидко — в той день в Донецьку перед ополченцями виступав Кобзон, зі мною ніхто возитися не хотів. Я швидко зібрав тіла. Братську могилу упізнав легко — в неї було встромлено табличку з написом «Укропи. 6 осіб». Серед них я і знайшов Діда…
Як зазначила журналіст Віолетта Киртока, автор матеріалу, неможливо уявити, що відчуває людина, яка йде без зброї до ворога, про що думає…
— Але якщо такому відчайдуху вдалося повернути родині тіло загиблого сина, батька, чоловіка, щоб гідно його оплакати та поховати, це вже не мало, — пише Киртока. — Іса зараз шкодує, що не може займатися розпочатою справою. Але ж у нього є налагоджені зв’язки, завдяки яким з полону можна було б витягти набагато більше наших хлопців.
— Я спілкувався і дружив з Ільдаром Багіровим, позивний Балу, який жив в Ірпені під Києвом. І коли він з трьома іншими бійцями потрапив в засідку і загинув, я і зайнявся тим, щоб забрати його тіло. Крім нього, загинув ще один боєць, а двоє потрапили в полон. Зв’язатися з козаками допоміг голова Луганської ветеранської організації Сергій Шонін. Вони постійно переносили місце і час зустрічі. Іноді здавалося, що зовсім не дозволять забрати тіла хлопців. Про полонених навіть не хотіли вести мову… У підсумку через два місяці дозволили приїхати на їх територію. Я повинен був бути один, з лопатою і мішками. На краю місцевого кладовища мене чекали ті, хто закопував тіла наших хлопців. І було багато людей з телевізійними камерами. Передачу тіл ретельно документували, потім показали в новинах російського телебачення…
— Довелось мені спілкуватися і з представниками батальйону «Сомалі» вже після того, як були повністю зруйновані термінали Донецького аеропорту, — продовжує Іса. — Мене попросили знайти тіло бійця, загиблого в районі метеовишки. Його поховали біля шахти Бутівка, не могли забрати тіло в ті дні, коли йшли страшні бої… Вдалося домовитися. Викопував бійця під білим прапором і прицілом кількох автоматів… Після цього завжди потрібно було написати звіт, оформити акт
Поступово від переговорів та участі у передачі загиблих і полонених Ісу усунули. І його це дуже турбує і засмучує.
— Велися переговори з Плотницьким і Захарченком про те, що можна буде забрати когось із полону, — продовжує афганець. — Я готувався до поїздки, коли раптово всі дії довелося призупинити… Але ж скільки наших хлопців ще сидить в будівлі донецького СБУ, скільки їх в Луганську… Потрібно зрозуміти, що громадським організаціям, людям, які користуються повагою в суспільстві, легше вести переговори про те, щоб віддали полонених. Не секрет, що Рахмана, кіборга номер один, десантника Андрія Гречанова віддали тільки завдяки переговорам Олексія Мочанова, його особистій участі в цьому процесі. З політиками так не говорять… Я в
