Однією з причин мови ворожнечі є стереотипне мислення, — Андрій Юраш

Однією з причин мови ворожнечі є стереотипне мислення, — Андрій Юраш
Фото - © Олексій Темченко. Толерантність — це не свобода ображати, — Андрій Юраш
21.02.2017
Оцініть статтю: 
(76 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Директор департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури Андрій Юраш розповів виданню Детектор медіа про причини зростання мовної ворожнечі в українському суспільстві та офіційній риториці церковних діячів, а також про брак об’єктивного й системного висвітлення українськими журналістами релігійної та етнічної тематик.

Пропонуємо це інтерв’ю з деякими скороченнями.

Пан Юраш, зокрема, розповів про те, що робиться очолюваним ним департаментом для забезпечення прав національних меншин, релігійної толерантності тощо.

 До досягнень департаменту я би відніс <> дуже активне функціонування Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій. Це відновлена наприкінці 2014 року структура, якої майже п’ять років до цього часу не існувало. Ми уже вийшли до Верховної Ради з двома проектами, які, на наш погляд, ліквідують прогалини в законодавстві щодо забезпечення свободи совісті.

Також ми налагодили співпрацю з Європейським центром із питань меншин. Провели два заходи минулого року й плануємо кілька заходів на цей рік. Маємо дуже плідну співпрацю зі спеціальними програмами ОБСЄ, зокрема з питань ромів і синтів, провели кілька семінарів і круглих столів і з питань людського виміру.

Чи належну увагу, на вашу думку, українські ЗМІ приділяють проблемам нацменшин та релігії? І чи професійно вони цю тему висвітлюють?

 З одного боку, говорять багато, а з іншого  ніколи не говорять достатньо. Я вважаю, що в Україні немає жодної професійної програми (телевізійної, радійної), яка би обєктивно та системно висвітлювала релігійну проблематику. Є конфесійні програми, але дуже часто вони беруть до уваги суто власну аудиторію, не подають усього масиву інформації, не відповідають на запити вірян у цілому, й це природно, бо це нішеві медіаресурси, спрямовані на конкретний контингент людей. Тому треба думати, шукати варіанти, як висвітлювати системніше, оперативніше, не час від часу, не лише за певної катастрофічної, трагічної чи конфліктної ситуацій, а на регулярних засадах. Звісно, є кілька хороших фахівців у цій темі, але цього все одно недостатньо.

Із професійністю висвітлення буває по-різному. Я не можу сказати, що ця тема в нас узагалі якось упосліджена. Та, на превеликий жаль, трапляється так, що деякі упереджені громадські організації відстоюють певну позицію та інколи навіть моделюють якісь процеси, проблеми.

Говорячи про висвітлення проблем міжетнічних відносин, пан Юраш, зокрема, зазначив:

 Якщо в 20142015 роках ми мали великий сплеск негативних висловлювань і взаємних звинувачень у сфері етнополітики, то тепер, завдяки певній стабілізації ситуації в державі, цей негативізм зменшився  у стосунках, у полеміці, в заявах, у риториці минулого року це спостерігалося. Натомість, на превеликий жаль, ми маємо величезний сплеск негативізму й відповідної лексики та риторики у стосунках між релігійними організаціями. І це, на наш погляд, дуже драматична ситуація. Це питання розглядалося на нашій експертній раді, ми навіть зверталися з відповідними листами до релігійних організацій, до їхнього керівництва з проханням усунути будь-які неадекватні, емоційно забарвлені визначення, звертання, оцінки. Наша мета, як і мета державної політики в цілому,  гармонізація стосунків на всіх рівнях.

За оцінками міжнародних експертів, зокрема Центру ненависті, що базується в Парижі, Україна є державою з одним із найнижчих показників антисемітизму. Так, у нас бувають випадки, але їх зафіксовано протягом року кілька десятків, тоді як у тій же Франції такі випадки вимірюються сотнями, причому це не просто хуліганські, ксенофобські надписи, як в Україні, а напади, образи. Тож усе відносно.

Отже, з одного боку, ми не повинні заспокоїтися, бо маємо певний рівень толерантності в суспільстві, а з іншого боку  можемо констатувати, що традиційна для України атмосфера взаємоповаги, що формувалася століттями, дається взнаки й тепер.

Чи варто запроваджувати якісь санкції щодо журналістів, котрі в своїх публікаціях використовують мову ворожнечі?

 Питання санкцій  юридичне, і я не готовий це коментувати. На мій погляд, санкції застосовувати треба щодо тих, хто свідомо порушує певні стандарти етики, поширює дезінформацію, але не можу сказати, що в мене є конкретні пропозиції щодо цього.

Наприклад, існує Спілка православних журналістів  організація, яка системно займається дезінформацією, фальсифікацією, очорненням, працює за принципами російської пропаганди. На щастя, це не дуже поширений медіа-ресурс, але він є показовим прикладом абсолютно свідомої брехні та маніпуляції. Це не медійна, а ідеологічна робота для певного замовника, координована й фінансована з-за кордону. На мій погляд, ці люди, які вже кілька років займаються перекручуванням фактів, дезінформуванням суспільства, повинні нести покарання. Толерантність  це не свобода ображати й не свобода повідомляти надумані, брехливі факти.

Мені здається, це проблема не стільки журналістів як професіоналів, скільки структур і організацій, які за мету своєї діяльності ставлять продукування не новин, а ідеології, що, в свою чергу, передбачає не дотримання норм неупередженої журналістської етики, а роботу заради певної кінцевої мети. Так виникає і брехня, й мова ворожнечі.

Яку роль православні церкви в Україні відіграють у суспільному дискурсі на предмет війни між Україною та Росією?

 На превеликий жаль, Українська православна церква, що перебуває в єдності з Московським патріархатом, була дуже активно заангажована однією зі сторін цього конфлікту. Відверто кажучи, глава цієї церкви Патріарх Московський Кирило був одним із ідеологів, які цю війну насправді й породили. Він, особливо на початках, узагалі намагався війні на сході України надати сакральне значення, обґрунтувати, показати, що це ледь не священна боротьба однієї частини релігійного сегменту проти іншого, а не політичні зазіхання, імперські амбіції певної держави щодо сусідніх країн.

Нещодавно ми підготували заяву, в якій згадуємо три приклади, що вражають. Насправді хочемо зробити таблицю й можемо згадати сотні випадків. Наприклад, восени минулого року секретар Кримської єпархії Української православної церкви Олександр Якушечкін, виступаючи в Сімферополі, у присутності правлячого архієрея Митрополита Кримського і Сімферопольського Лазаря запропонував абсолютну апологію «русского міра». Він сказав, що «нарешті ми повернулися додому», тобто до Росії, «нарешті будемо позбавлені потреби вивчати ті фашистські ідеологеми, які намагалися навязати з Києва, нарешті ви вільні». І з боку Митрополита Лазаря, правлячого архієрея, члена синоду УПЦ, не було жодних застережень ані під час засідання, ані потім, тобто він був солідарний.

Інший приклад: у листопаді минулого року правлячий архієрей Митрополит Луганський Митрофан був присутній разом із представниками так званої ЛНР на освяченні місця, де постануть памятники Олександру Невському. Відомо, що Невський є символом військової слави, могутності й перемоги Росії. Освячуючи ці місця на території Луганщини, він освячував умовні кордони «русского міра», і сказав, що «русский мір»  та свідомість, ідеологія, яка всіх нас надихає, відверто зізнався в прихильності. На цій церемонії, що не викликала в нього ніяких заперечень, був присутній ще й псевдообраний президент так званої ЛНР Плотницький і керівники кількох організацій, що займаються військовим вишколом бойовиків.

14 січня митрополит Феодосійський і Керченський Української православної церкви Платон Удовенко освятив комплекси протиракетних установок, які було привезено з Росії до Криму, їхня зона ураження (до чотирьохсот кілометрів) вражає, тобто ледь не до Києва вони можуть досягати. І він освячував ці ракетні комплекси, спрямовані проти нашої держави.

Чи характерне використання мови ворожнечі для офіційних заяв та, можливо, преси?

 Я в жодному випадку не виправдовую використання мови ворожнечі, але можу пояснити, чому вона є розвиненою у стосунках, у риториці в офіційних заявах і виступах багатьох церковних діячів. Через військові дії наше суспільство досить радикалізувалося, воно наразі значно більш рішучо ставить ті питання, які на порядку денному стояли вже не одне десятиріччя, але не знаходили вирішення. Зокрема, базовою проблемою в релігійному середовищі є питання помісної церкви, визнання творення канонічної автокефальної церкви, яка би обєднала все києвоцентричне православя в Україні. Звісно, Московський патріархат і його найбільші прихильники в Україні категорично цьому суперечать.

Соціологічні дані «Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова» й багатьох інших вказують, що та ідеологія, яку попередньо сповідували прихильники єдності з Московським патріархатом, прогоріла: лише 9% населення України її підтримують, абсолютна більшість узагалі не зважає на неї, дуже високий відсоток тих, хто взагалі вважає Українську православну церкву в єдності з Московським патріархатом ворожою до України.

Тобто ті ідеологеми, які пропонувала ця структура протягом останніх 2025 років, відкинуті суспільством. Але безпорадність у цій ситуації породжує бурхливу реакцію, гострі заяви, намагання показати себе не в контексті універсальних магістральних процесів, а як упосліджену певними структурами та напрямами ідею, і звідси  свідоме провокування.

Замість адекватно відповідати на виклики суспільства, намагатися знайти моделі, що поєднують, відбувається культивування власної винятковості, ще більше нагнітання з метою зберегти певний контингент прихильників, цементувати їхні переконання образом ворога, а для нього можна використовувати будь-які термінологічні та лексичні засоби. І ця тенденція пояснює, чому з боку великої частини духовенства (я би навіть сказав, офіційних речників Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом) посилилося використання цієї риторики.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.