Трагічна депортація кримських татар стала темою бесіди з Наталією Беліцер — відомою дослідницею, експертом Інституту демократії імені Пилипа Орлика, доктором наук. Історія боротьби за визнання корінних народів у світі є об’єктом її багаторічних досліджень. Початок інтерв’ю з Наталією Беліцер можна знайти на сайті Іслам в Україні. Пропонуємо до вашої уваги продовження цієї бесіди.
Що відрізняє корінний народ від національної меншини?
— Дуже слушне запитання. Якщо ми перед тим казали про ідентичність, що хочуть зберігати й розвивати національні меншини й корінні народи, то зверніть увагу на дуже вагому обставину: усі національні меншини мають свої етнічно споріднені держави за межами країни свого проживання чи громадянства. Це дає їм дуже великі й легітимні можливості: підтримку й розвиток медіа, радіо-, телепередач, організацію стажування, обміну, підтримку з боку якихось владних структур та громадських організацій своєї історичної батьківщини. Тобто забезпечення майбутнього, збереження й розвитку національної меншини не можна порівняти з корінними народами, бо останні не мають ніде державної структури, що була б у змозі легітимно надавати таку підтримку… Тож подальша доля збереження ідентичності корінних народів — це справа держави, де вони живуть, і міжнародної спільноти.
Дякуємо, пояснення вичерпне, і тепер можна не чекати запитань на кшталт «виходить, українці в Україні — не корінні»?
— Українці не просто живуть на своїй землі — вони мають власну національну суверенну державу, де вони — титульний етнос. Це жодною мірою не є чимось образливим для інших. Тобто українці створили власну державу під назвою «Україна» — так само, як поляки — Польщу, французи — Францію та ін. Таким чином вони вже реалізували свій найвищий рівень самовизначення.
Корінні народи, згідно з міжнародними нормами, так само мають право на самовизначення як автономії, територіальні автономії, але в межах держави, що в її кордонах вони живуть і громадянами якої вони є. Тобто це два рівні самовизначення, де українці як державотворчий титульний етнос уже реалізували своє право на самовизначення і мають власну державу на власній землі, а у кримських татар це ще попереду — за потужної підтримки України та міжнародної спільноти.
Але чому ж, на Вашу думку, Україна так довго міркувала про долю кримських татар? Чи міркувала взагалі, або ж пустила все самопливом. Чому не повернули кримським татарам їхні домівки? Чому не відшкодували втрачене?
— Чому не відшкодували втрачене? Мабуть, хронічно не вистачало грошей, у поганому стані була економіка. Але, я думаю, що значно більшу роль відіграли політичні міркування. Тобто брак політичної волі у керівників, у всіх урядів України. Передусім через побоювання реакції більшості жителів півострова, традиційно налаштованих досить вороже до кримських татар. Побоювання сплеску через це проросійського сепаратизму.
Думаю, що серйозну роль відіграли два чинники:
Керівники АР Крим свого часу використали чеченську війну як привід довести начебто тісні зв’язки кримських татар із чеченськими формуваннями, про чеченські бази в кримських горах. Для загострення антикримськотатарської пропаганди використали й одностороннє оголошення незалежності Косова 2008 року: і місцеві, і російські ЗМІ публікували абсолютно жахливі матеріали, переконуючи, що «Косово сьогодні — це майбутнє Криму завтра»; «Захід і США так само підтримують кримських татар, як вони підтримали косовських албанців»; «У Криму буде створено незалежну від України кримськотатарську державу» — тобто всіляко залякували. І слабка київська влада, мабуть, не завжди розуміючи справжні національні інтереси України, не перешкоджала поширенню таких настроїв.
А тим часом у Криму весь час намагалися спровокувати кримських татар на якісь виступи. Наче дозволили повернутися до Криму, але ні землі, ні житла не дали. А малесенькі умовні будиночки на «самозахватах», щоб хоча б заявити про те, що вони мають тут право на клаптик землі, руйнувалися, що не могло не викликати обурення… Сподівалися, що терпець кримським татарам увірветься, що ситуація вибухне — і ось вам докази чуток про агресивних кримських татар…
— Це були переважно чутки. Насправді ці страшні сценарії часто не спрацьовували, бо розвинена система місцевих меджлісів у деяких випадках — і непоодиноких — сприяла пошуку компромісу між отими представницькими органами кримських татар на місцях і місцевою владою і місцевими органами самоврядування. Інколи вдавалося дійти таких компромісів, і не завжди зносили так звані «самострої» і «самозахвати».
Брутальні випадки погромів були, зокрема, пов’язані з діями тодішньої «самооборони», «гвардійцями Аксьонова», що так яскраво себе показали від 2014 року. Але до дуже високого рівня міжетнічної напруги, якихось справжніх конфліктів на етнічному чи релігійному ґрунті ніколи не доходило. Ці загострення почалися вже в період окупації та анексії.
Повертаючись до Вашої роботи «Кримські татари як корінний народ», хто, окрім кримських татар, ще може вважатися за корінний народ?
— В Україні є абсолютно чітке уявлення про те, що це — три етнічні спільноти. Кримські татари, що не тільки не викликають жодного сумніву щодо всіх критеріїв належності, а й невпинно борються за цей статус. Крім них, значною мірою відповідають цим критеріям нечисленні етнічні групи, дуже асимільовані і майже зниклі: караїми та ще більшою мірою — кримчаки.
Складність у захисті Україною їхніх прав як корінних народів полягає в тому, що в травні 2016 року якийсь, начебто представницький, орган караїмів звернувся з проханням до Мін’юсту Росії визнати їх за корінний народ, але не України, а саме РФ. Мені невідомо, чи була якась відповідь російського уряду. Здається, її не було, бо це означає суттєве переформатування чинного російського законодавства щодо нечисленних корінних народів Росії. Але в такому разі Україна не може накинути караїмам статус, якщо вони цього не бажають — це неприпустимо.
З іншого боку, не всі караїми мешкають на території окупованого Криму, і ті, хто перебуває на материковій Україні, зовсім не підтримують такого звернення. Як бути в цьому разі? Це дуже ускладнює ситуацію, тож Україна пішла таким законодавчим шляхом: паралельно готували два законопроекти. Один, що ми називаємо «статусний», — саме про кримських татар і їхні права. Міжнародні експерти якраз працюють з англомовною версією цього законопроекту. Чекаємо, що скоро буде зареєстровано другий законопроект, «рамковий» — де йдеться про всі три етнічні спільноти. І там чітко названо ці три етнічні групи. Україна визнає їх, але специфічні права, що держава може надати двом іншим етнічним групам, можливі лише після вироблення ними механізмів виборів до реальних представницьких органів — на кшталт Курултаю чи Меджлісу, що мають легітимне право говорити від імені цілого народу. Коли таке звернення про бажання захистити свої права як корінного народу в Україні буде — у межах цього законопроекту можна буде вносити дальші зміни, щоб конкретизувати права двох інших спільнот, що по праву визнані за корінні народи.
Щодо звернення караїмів до російської влади — у людей, скоріше за все, спрацював інстинкт самозбереження: бачивши, що окупанти роблять з кримськими татарами, караїми вирішили в такий спосіб убезпечитися, продемонструвавши свою лояльність окупаційній владі…
— На мою думку, це — бажання захистити себе на індивідуальному рівні та зберегтися як окрема самобутня етнічна спільнота. Другий чинник значно більше виражений у кримських татар.
Попри перебування в депортації, коли їм відмовляли не тільки у вивченні власної мови, традицій, історії, а взагалі заперечували існування як окремого народу, вони за всяку ціну намагалися зберегти свою ідентичність і не асимілювалися. Тобто це — потужний, міцний самобутній етнос, що чітко усвідомлює, чого він хоче, як хоче розвиватися.
Подивімося, скільки було караїмів і скільки лишилося? І ще гірша ситуація — з кримчаками. Саме пошук «захисту» начебто сильнішого призводить до асиміляції. Начебто добровільної, інколи зовсім не вираженої насильницькими заходами, але це — розчинення, асиміляція. І до того все йде в караїмів і кримчаків. У них усе має бути заради збереження того, що лишилося від їхньої ідентичності, а цього дуже мало. І щодо мови, і щодо релігії… Ну, трохи з традицій: караїмські пиріжки, кухня — це те, що залишається. Дуже сумна історія: на наших очах зникають колись яскраві, самобутні етнічні групи, цілі етноси. Але я впевнена в одному: кримські татари не тільки збережуться, а й відчують дальший потужний поштовх для збереження й розвитку своєї унікальної ідентичності.
Пані Наталіє, нашу розмову ми почали з цієї трагічної дати, страшної не лише для кримських татар, а й для всіх українців, гіркої взагалі для
— Ось, дивіться (демонструє ілюстративний матеріал у книзі. — Ред.)! Серед ілюстрацій до цієї книги, що ми ретельно добирали разом зі славетним кримськотатарським керамістом Рустемом Скібіним, дивіться на це: так виразно — оця ластівка, що летить на батьківщину… Це те саме, що Голодомор для українців. Травма, що передається через покоління! Вона передається, вона впливає — майже половина народу загинула під час депортації і в перші місяці на засланні! — вона потребує особливої уваги й механізмів не тільки якоїсь матеріальної компенсації, а й психологічної реабілітації. І це все в нас ще попереду. Хочу зазначити, що це зближує наші народи — український і кримськотатарський. Бо така сама травма лишилася у свідомості українців. І я думаю, що ці символи — тамга, переплетена з тризубом — є справжніми символами нашої єдності, геть не випадковими. Українцям дуже легко сказати 18 травня: «Я — кримський татарин» — і це щиро, від серця, бо ми, як ніхто, мабуть, не просто знаємо про цю трагедію, а сприйняли її душею. Бо вона нам близька, вона нам зрозуміла й спонукає справді якось запобігти її трагічним наслідкам у прийдешніх поколіннях.
