Частина перша: Саудівська Аравія
Розвиток та удосконалення стратегії державної політики історичної пам’яті у забезпеченні консолідації українського суспільства потребує належного використання досвіду впровадження такої політики не лише у країнах трансатлантичного ареалу, а й таких важливих регіонів людської цивілізації, як Близький Схід — серце ісламського світу.
Важливість вивчення досвіду використання історичної пам’яті у просторі, насамперед, арабського світу обумовлюється низкою чинників. По-перше, Українська держава все активніше співпрацює з провідними країнами арабського світу у реалізації своїх стратегічних завдань на сучасному етапі — відсічі російській агресії, збереженні цілісності та суверенності територій, кардинального оновлення країни. Тому для опрацювання оптимального зовнішнього курсу у цьому напрямі необхідно глибоко розуміти не лише сутність, спрямованість та динаміку сучасних трансформаційних процесів у зазначеному просторі, а й менталітет, «душу» арабів, їхні цінності та традиції, особливості їхньої історичної пам’яті.
По-друге, важливо пам’ятати, що невід’ємною складовою української політичної нації є мусульмани різного етнічного складу, серед яких кримські татари, казанські татари, азербайджанці, представники народів Північного Кавказу, Поволжя, а також й араби. Останні доволі активно представлені у провідних мусульманських культурних та благодійних організаціях, достатньо відчутно впливають на життя всієї мусульманської умми. Державна політика Української держави стосовно мусульман має враховувати особливості їх менталітету та цінностей. Потрібно також розуміти, що політика історичної пам’яті, яка здійснюється на державному рівні, впливає й на їхні діаспори за кордоном, зокрема і в Україні.
Предметом нашого аналізу є роль політики історичної пам’яті в Саудівській Аравії та Єгипті. Саме ці дві найбільші та найвпливовіші країни визначають собою провідні суспільно-політичні моделі, притаманні арабському світові протягом останнього часу, і тенденції історичного розвитку, які нині формують поступ арабського світу.
За своїм державним устроєм Саудівська Аравія є абсолютно теократичною монархією, закон в цій країні заснований на ісламському праві, главою держави є король. Королівство є батьківщиною зародження Ісламу, звідси його унікальне місце в ісламському світі і намагання й надалі бути його центром. Більшість населення країни — мусульмани, з яких понад 90% суніти.
Єгипет є країною з республіканською формою правління, главою держави є президент. 90% населення — мусульмани, близько 10% — християни, переважно копти, які є нащадками древніх єгиптян. Політична культура та традиції мають значний вплив з боку Туреччини, Великої Британії та Франції, існує певний досвід багатопартійності та громадянського суспільства. На початку 2011 року Єгипет опинився в епіцентрі революційних потрясінь, що отримали назву «арабська весна».
Як саудівська, так і єгипетська моделі суспільно-політичного устрою, а також притаманні цим людям особливості історичного розвитку та досвіду, історичних традицій дозволяють проаналізувати найважливіші особливості політики історичної пам’яті, які використовує влада в цих країнах як для консолідації суспільства, так і для вирішення власних стратегічних і тактичних завдань.
В історичній пам’яті двох країн є й спільні риси. Насамперед, це «зміцнення традиційних ідентичностей, сакралізація і політизація історичної міфології».
Деякі аспекти політики історичної пам’яті в Саудівській Аравії на початку ХХІ століття вже знаходили своє висвітлення у сучасній історіографії. Достатньо згадати такі наукові дослідження, як «Королівство без кордонів: політичні, релігійні та медійні кордони Саудівської Аравії», «Правові та політичні реформи в Саудівській Аравії», «Саудівська Аравія у період транзиту: осмислення соціальних, політичних та релігійних змін» та інші.
В цих та інших наукових розвідках відзначається виняткова роль системи ісламських інституцій у використанні політики історичної пам’яті як засобу консолідації саудівського суспільства. Буквально до недавнього часу Королівство було фактично закрите для закордонних науковців, тому лише в останні роки почало вибудовуватись уявлення про систему саудівського суспільства, яке протягом останнього століття зробило величезний крок у своїй модернізації, хоча й залишається одним з найбільш консервативних та традиційних навіть для Близького Сходу.
Основою політики історичної пам’яті у Королівстві є широкомасштабна пропаганда винятковості Саудівської Аравії як батьківщини зародження ісламської релігії, де розташовані найбільші мусульманські святині Мекка та Медіна — місця, де відбувалось зародження умми, де було сформоване вчення Ісламу, викладене в Корані, де здійснював свою місію пророк Мухаммад (мир йому). Така пропаганда активно використовується не лише для консолідації самого саудівського суспільства, яке за короткий історичний період подолало шлях від родо-племінного устрою до сучасного суспільства, а й захисту державного устрою та правлячої династії — Дому Саудів. Протягом кількох десятиліть другої половини ХХ століття влада намагалась підтримувати баланс між вимогами та викликами модернізації та традиційними цінностями таким чином, щоб не виникла загроза існуванню олігархічного устрою. Однак в останні роки дотримання такого балансу внаслідок того культурного шоку, який впливає на саудівське суспільство від ширшої модернізації, стає значно тяжчим.
Державною релігією в Саудівській Аравії є ваххабізм. Це одна з течій в Ісламі, яка отримала свою назву за іменем реформатора Мухаммеда ібн Абд аль-Ваххаба, що жив у XVIII столітті. Ваххабізм є аскетичним, пуританським рухом у межах найбільш суворої в Ісламі ханбалістсько-юридичної школи (мазгабу), у якому особлива увага звертається на неухильне виконання настанов релігії. На думку відомого фахівця з історії Ісламу, генерального директора Еміратського центру стратегічних досліджень, професора Дж. Аль-Сувайді, не існує розбіжностей між салафізмом та ваххабізмом — вони є двома сторонами однієї медалі. Самі послідовники Мухаммеда ібн Абу Ваххаба також заперечують термін «ваххабізм», тому що, за їхніми переконаннями, немає такого поняття, йдеться про повернення до «чистого» Ісламу і боротьбу з інноваціями.
Ваххабізм як релігійна фундаментальна база всього суспільно-політичного життя Саудівської Аравії, її внутрішньої та зовнішньої політики й донині різко критикується багатьма західними політиками і науковцями. Характерно, що це найбільш притаманно саме сучасній американській історіографії, незважаючи на те, що Сполучені Штати й Саудівська Аравія є давніми стратегічними партнерами. Яскравим прикладом такої критики ваххабізму є стаття «Саудіти та екстремісти: обидва палії та пожежники» у відомому американському часописі The New York Times від 25.08.2016 року. Ваххабізм характеризується як жорстка, фанатична, патріархічна, фундаменталістська течія Ісламу. Керівник з ісламських досліджень Американського університету А. Ахмед говорить про нього, як про племінний Іслам, Іслам пустелі: «Він був сформований у аскетичному середовищі — ксенофобський, такий, що жорстко протистояв могилам та усипальницям, що заперечує мистецтво та музику і суттєво відрізняється від космополітичного Ісламу різнобарвних торговельних міст, таких як Багдад чи Каїр».
Саме такий Іслам десятками років служив Дому Саудів не лише для зміцнення своєї влади та консолідації саудівського суспільства, а й для закріплення домінуючої ролі у масштабах глобальної мусульманської умми через інтенсивний експорт ваххабізму та його інфраструктури. Протягом чотирьох десятиліть, починаючи з 1964 року, коли саудівській трон посів король Фейсал, Саудівська Аравія побудувала 1359 мечетей, 210 ісламських центрів, 202 коледжі та 2000 шкіл. Саудівські гроші допомогли профінансувати 16 мечетей у Сполучених Штатах, 4 — у Канаді, інші у Лондоні, Мадриді, Брюсселі та Женеві.
На думку відомого російського арабіста Г. Косача, не лише в період діяльності засновника династії Саудів — Ібн Сауда (Абд аль-Азіза), але й в епоху правління його синів «Іслам був єдиним інструментом легалізації правління роду, зброєю об’єднання розрізнених племінних структур». Професор політичних наук Рутгерського університету (США, Нью-Джерсі) Е. Девіс вважає, що «ваххабізм дозволяє владі Королівства придушувати внутрішню опозицію, дисидентів, тобто тих, хто виступає проти авторитаризму, корупції та залежності від Заходу, аргументуючи це тим, що Королівство захищає „справжню форму“ Ісламу». На регіональному рівні ваххабізм використовувався для протистояння республіканізму у формі арабського націоналізму та соціалізму.
Разом з тим, протягом останніх двох десятиліть, особливо в останні два роки, в Саудівській Аравії відбувається поступовий, але важливий зсув у політичній культурі та створенні нових інституцій, які роблять Королівство більш відкритим, інноваційним і толерантним. Сама логіка історичного розвитку країни, ті виклики та проблеми, що постали перед Саудівською Аравією, спричинили необхідність у достатньо глибокому оновленні всього комплексу суспільних відносин у країні, зокрема і в релігійній сфері. Зниження цін на нафту, що спричинило різке зменшення доходів Королівства, змусило Дім Саудів шукати і достатньо швидко впроваджувати нову економічну, а відтак і суспільно-політичну модель розвитку. Але таку модель неможливо вводити без серйозних зрушень у тій моделі Ісламу — ваххабізмі, що є основою всього життя в країні. Саудівська влада постала перед необхідністю значного зменшення впливу ваххабіських кліриків у системі правління, без чого неможливо вільно розвивати бізнес, дозволити економіці позбутися залежності від влади та здійснити її широкомасштабну диверсифікацію. Надзвичайно важливо для країни активно залучити до конструктивної праці саудівську молодь, яка складає понад 70% всього населення. Сьогодні її неможливо мотивувати підтримувати монархію інакше, як через ширшу участь у політичному житті та забезпеченні персональної свободи. Отже, Саудівська Аравія постала перед нагальною потребою переходу до реалізації глибокого реформістського курсу.
Під тиском цих потреб та викликів у Королівстві розпочався перехід влади до нової генерації династії Саудів, лідером якої, так званих младосаудітів, став нинішній Наслідний принц 31-й Мухаммед бін Салман. Саме за його ініціативою у квітні 2016 року була ухвалена амбітна та широкомасштабна програма фундаментальних перетворень «Бачення-2030», яка у концентрованому вигляді стала відповіддю на назрілі переміни в країні.
Важливість зазначеного документу полягає в тому, що він, передусім, спрямований на консолідацію саудівського суспільства не лише через широкомасштабні соціально-економічні перетворення, а й через ефективне використання такого найвпливовішого в Саудівській Аравії інструменту, як історична пам’ять у формі нового переосмислення ролі країни як батьківщини Ісламу. У вступній частині програми підкреслюється, що однією з головних її стовпів є «бачення нашого статусу як серця арабського та ісламського світів». Отже, надзвичайно важливим завданням «Бачення-2030» є сприяння переосмисленню та реформуванню ісламської ідентичності у напрямі більшої поміркованості та толерантності. Саме така модель Ісламу має стати основою політики використання її у системі засобів історичної пам’яті для консолідації саудівського суспільства у період реального початку серйозних трансформацій.
Робота для реформування тієї офіційної моделі Ісламу, що діє у Саудівській Аравії та її інституціях, розпочалась після 9/11, коли у період з 2003 по 2006 роки у Королівстві була ініційована серія релігійних реформ. Серед них: розвиток національної контртерористичної програми, спрямованої на боротьбу з релігійними екстремістами, відкриття міжнародного міжрелігійного центру діалогу, а також місцевого національного діалогового центру і додання представників інших сунітських шкіл до Ради вищих улемів. Неформальна угода між офіційною владою США і Саудівської Аравії у 2005 році дозволила реформувати та поновити релігійні навчальні підручники, а також визначила, що оголошувати джигад має право лише король як хранитель двох святих мечетей. Також ці підручники зазнали змін у низці положень — були додані пункти, які проголошують Іслам як релігію миру для всього людства, та прибрані положення щодо нетолерантного ставлення до юдеїв та християн.
У 2008 році за підтримки ООН Саудівська Аравія ініціювала Міжнародну конференцію з міжрелігійного діалогу та створення у Відні Міжнародного центру міжрелігійного та міжкультурного діалогу імені короля Абдулли бін Абдулазіза. У 2007-му король Саудівської Аравії зустрівся з Папою Римським Бенедиктом, а нинішній король Салман провів зустріч із Папою Тавадросом, главою Коптської православної церкви, коли був з візитом у Єгипті у 2015-му.
Королівство Саудівської Аравії стало приділяти більше уваги тому, про що і як проповідують у мечетях. Нині імамів контролюють так само, як і вчителів, щоб виявляти тих, хто проповідує екстремістські погляди. У 2008 році уряд країни розпочав програму, яка має забезпечити підготовку 40 тис. імамів. Влада регулярно засуджує всі терористичні атаки, незалежно від релігійної чи політичної приналежності жертв. Вона також викриває терористичні групи на релігійному ґрунті.
Новий поштовх роботі над реформуванням ідентичності у Саудівській Аравії дав візит президента США Д. Трампа у травні 2017 року. Під час зустрічі у Ер-Ріяді було відкрито новий Глобальний центр протидії екстремістській ідеології. «Центр ідеологічної війни» став реалізацією однією з найважливіших ідей Наслідного принца Саудівської Аравії Мухаммеда бін Салмана, який фактично очолює у Королівстві сучасну «інтелектуальну революцію». Відкриття такого закладу стало свідченням того, що тероризм неможливо подолати лише через використання суто безпекових та воєнних форм боротьби, потрібна також копітка повсякденна робота над розкриттям хибних та викривлених уявлень про Іслам, якими користуються терористичні групи. Як зазначав сам Наслідний принц, «центр є продуктом юриспруденції та інтелектуального відновлення, що визначається у його можливості втілюватись у будь-який час та місце».
Важливу роль у реалізації політики історичної пам’яті та консолідації саудівського суспільства відіграє така провідна науково-дослідницька установа як Центр вивчення та ісламських досліджень імені короля Фейсала (King Faisal Center for Research and Islamic Studies). Діяльність закладу сфокусована, передусім, на дослідженні ролі та значенні історичної пам’яті через призму ісламської спадщини та релігії. Як зазначав голова Ради директорів Центру принц Турсі Аль-Фейсал, центр забезпечує «збереження ісламської спадщини, заохочення досліджень цих традицій». Відкритий у 1983 році, установа виконує декілька функцій: підтримка та розвиток досліджень, вивчення Ісламу, політики, соціології та історичної спадщини. У розпорядженні Центру одне з найбільших бібліографічних надходжень стосовно арабських та ісламських культурних цінностей, яке містить понад 1 млн 200 тис. суб’єктів зберігання, 27 тис. оригінальних манускриптів у 17 тис. томах, серед них 1100 найбільш раритетних екземплярів. Починаючи з 1986 року, установою підготовлено понад 500 дослідницьких праць та симпозіумів.
Кандидат історичних наук, доцент, завідувач відділу історії країн Азії та Африки Державної установи «Інститут всесвітньої історії» В'ячеслав Швед
