Депортація 1944 року: свідоцтва історичних архівів

Депортація 1944 року: свідоцтва історичних архівів
Фото з інтернету
07.08.2017
Оцініть статтю: 
(26 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18–20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними даними — 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» https://ru.krymr.com/a/28428386.html («Пам’ятай»), проведеної в 2004–2011 роках в Криму, стало зібрання близько 950 спогадів очевидців скоєного над кримськотатарським народом злочину. В рамках 73-ої річниці депортації «Крим. Реалії» спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів:

Я, Володимир Миколайович Пугін, кримський татарин, народився 27 грудня 1937 року, уродженець села Буюк Ламбат (Малий Маяк) м. Алушти Кримської АРСР. Мій рідний батько Шабан Асанович Планджиєв і рідна мати Ольга Корніївна Полещук.

У зв’язку з моїм дуже хворобливим станом мене усиновила в 1939 році сестра батька Сая (Саіде) Асанівна Пугіна та її чоловік Микола Сергійович Пугін, який був шеф-кухарем в урядовому санаторії гірників «Червоне Криворіжжя» і мав зв’язки з впливовими лікарями того часу. Завдяки їм я зміг вижити і був прийнятий у їх сім’ю, оскільки у Саіде Асанівни не могло бути дітей.

Під час війни я проживав у будинку дідуся Асана Планджиєва в селі Буюк Ламбат, бо мій прийомний батько Микола Сергійович Пугін хоч і мав «броню», тобто міг не брати участь у діяльності армії, з 1941 року воював за Севастополь, де і загинув 23 травня 1942-го.

На момент виселення наша сім’я складалася з чотирьох осіб: мати Сая Асанівна Пугіна, дідусь Асан Планджиєв, бабуся Есма Планджиєва та я.

Сім’я проживала за адресою: с. Буюк ​​Ламбат, м. Алушта, вул. Ранкова, в будинку на чотири кімнати з дуже хорошою обстановкою, меблями і речами. Мали присадибну ділянку, господарські будівлі та с/г інвентар, домашню живність (корову, овець, кіз, курей).

З моїх родичів в Червоній Армії перебували:

1) рідний батько Шабан Асанович Планджиєв, був поранений на Перекопі, повернувся в село, вилікуваний потайки від німців, допомагав партизанам;

2) дядько Мемет Асанович Планджиєв, був призваний в Червону Армію в 1939 році, — танкіст, подальша доля невідома;

3) тітка Фатьма Асанівна Планджиєва, служила в Червоній Армії протягом всієї війни, була зв’язковою, мала нагороди. Примусово відправлена ​​в Середню Азію в 1945 році після демобілізації;

4) дядько Алі Планджиєв, льотчик, воював, був поранений в боях під Житомиром, вилікувався і після війни залишився в Житомирі, працював у цивільній авіації начальником польотів;

5) дядько Рустем Асанович Планджиєв був смертельно поранений німцями на очах свого батька, Асана Планджиєва, який на його прохання принести попити води перед смертю, отримав чотири поранення. З цими ранами мій дідусь був депортований в Середню Азію, де від ран і помер в 1945 році;

6) дядько Ідріс Сеферов, брав участь у громадянській війні під командуванням Котовського, потім у фінській війні і у ВВВ, мав багато урядових нагород. З 1921 до 1975 років проживав з сім’єю в Києві. У 1968 році, незважаючи на всі його заслуги, через його національне походження йому не дали відпочивати за путівкою в санаторії в Криму, вимагаючи за добу покинути півострів. Він приїжджав у Середню Азію до матері і родичів, я добре пам’ятаю його розповіді про війну;

7) дядько Осман Тахтаров, учасник ВВВ, капітан 2-го рангу, мав бойові нагороди. Помер у Вологді в 1985 році;

8) дядько Сейдалі Планджиєв, льотчик, воював на фронті у ВВВ;

9) дядько Мамут Планджиєв, льотчик, воював на фронті у ВВВ, був контужений, після війни примусово відправлений в Середню Азію, м. Колхозабад Таджицької РСР.

Єдиний з моїх дядьків, хто не брав участі у ВВВ, був Халіт Планджиєв, який був репресований за свої слова на зборах: сказав, що не хоче працювати в колгоспі, а бажає перейти на роботу в радгосп. За це його посадили на 10 років, які він повністю відсидів.

Після звільнення Криму від німців навесні 1944 року мій рідний батько Шабан Планджиєв був мобілізований в трудову армію в Куйбишев, звідки десь в 1948–49 роках повернувся в Середню Азію, в місто Янгиюль, до своїх родичів. А решта родичів, яких я пам’ятаю: сім’я Зюре Сеферової (8 осіб), Усеіна Сеферова (7 осіб), Енвера Сеферова (3 особи), сім’я Джетере (9 осіб), Аджіумерових (5 осіб), Ніжяти ага Адилова — були депортовані 18 травня 1944 року разом з нами.

Добре пам’ятаю, як у 1941 році, граючи з однолітками на горі, бачив, що все море було заповнене кораблями (чиїми, не знаю). Потім нас прогнали з гори і встановили зенітки, під час пострілів яких вилітали шибки з вікон. Дід кілька разів намагався відновити шибки у вікнах, але згодом забив їх дошками. Під час одного з бомбардувань я отримав струс мозку, тому в школу пішов з 11 років.

Мама Саіде розповідала, що 17 травня до неї приходив офіцер, друг прийомного батька Миколи Пугіна і сказав: «Сає, завтра вас виселятимуть. Але ти можеш залишитися зі мною і пам’ятай, що за розголошення військової таємниці ставлять до стінки. Першу кулю пущу тобі, а другу — собі». А на питання: «А як же батьки?», — відповів, — «Про них забудь». Мама не погодилася, а дід Асан сказав, що він — провокатор, і хотів заявити на нього. Мама ледве вмовила його дочекатися ранку. А вранці прийшли солдати… Мама Саіде вручила мені вузлик і все просила, щоб я його не випускав з рук. І тільки пізніше, коли допомагав мамі міняти дорогоцінні речі на продовольство, дізнався, що було в цьому вузлику. Годинники, браслети, монети врятували моїх родичів (11 осіб) від голодної смерті. Єдину річ — нагороду батька — матір зберегла. Я її зберігаю як пам’ять про батька.

18 травня мене з матір’ю Саіде, дідом і бабусею Планджиєвими завантажили у машину і вивезли з Буюк Ламбата. Рідна мати — Полещук Ольга Корніївна з дітьми Еміне, Османом і батьками Корнієм і Ариною залишилися в Криму як росіяни. Я їх побачив влітку 1958 року, коли з матір’ю Саіде приїхав до Криму, де нам дали 24 години на перебування.

А 18 травня нас завантажили у товарний вагон з відкритими дверима. Люди сиділи один біля одного, сильно смерділо. Мати годувала мене, чим могла. Ніякої медицини. Трупи викидали з вагонів або на ходу, або на зупинках. Пам’ятаю, що під час зупинок, коли люди бігали в пошуках води, поїзд несподівано рушав, і хто не встиг застрибнути у вагони, відставав від поїзда. Десь у пісках поїзд стояв на шляхах півколом, я добре пам’ятаю, як якийсь чоловік, що стояв у вагоні в хвості поїзда, знімав весь наш склад з камери, встановленої на тринозі. Скільки діб були в дорозі, не знаю, але пам’ятаю, що довго.

В Узбекистан нас завантажили з вагонів на човни, перевозили через річку Чирчик. Човни були перевантажені, і ми з мамою весь час непокоїлися, що вони перекинуться. Потім, скільки я там жив, такої кількості човнів не бачив.

Вивантажили на березі каналу з зарослим очеретом, під відкритим небом. За нами два місяці спостерігав старий-узбек, слухав наші розмови. Потім він сказав, що деякі слова розуміє і запропонував нам допомогу: «Настає зима, тут буває холодно». Показав занедбану халупу з одними стінами, допоміг накрити очеретом дах, замість дверей була ковдра, серед халупи він облаштував мангал, який топили кізяком. Так перезимували. Через рік переселилися в село Солдатське (зараз місто Аскарлик — КР), в гуртожиток Лубзаводу в одну кімнату, де проживали 8 осіб, спали на підлозі. Мати і тітка працювали в їдальні, інші по 12 годин на Лубзаводі, де виготовляли мішки і мотузки.

На початку 1945 року нас розшукала мамина сестра Шевкіє Планджиєва, яка працювала в селищі Булунгур Самаркандської області, і перевезла нас чотирьох до себе. Цього ж року до нас приїхала сестра бабусі — Шем’ї-заде Тахтарова (мати Османа Тахтарова). У 1946 році нас розшукала фронтовичка Фатьма Планджиєва. Цього ж року ми переїхали в Янгіюль. Жили 8 осіб в одній кімнаті банківської будівлі. Одного разу був напад на банк, після чого всіх мешканців перевели в інші будинки. Оскільки тітка Шевкіє була відмінним банківським працівником, а тітка Фатьма — фронтовичкою, — нам вже на 11 родичів виділили кімнату і кухню, де ми проживали до 1962 року.

Мріяв стати художником з дитинства, маю здібності. У 14 років викладач Художньої академії ім. Рєпіна (Ленінград) запропонував мені всі умови для навчання в Академії, але з Янгіюлю не відпустили через комендантський нагляд. Пам’ятаю, як вперше дізнався, що таке комендантський нагляд. В Янгіюлі, коли мені виповнилося 16 років, під час занять в школі у клас увійшов комендант зі словами: «Мерзотнику, я що повинен тебе розшукувати? Чому не з’являєшся на спецоблік?».

Вдома мати роз’яснила мені значення слів коменданта.

Пам’ятаю, як у Середній Азії бабусі Есма Планджиєва і Шем’ї-заде Тахтарова просили мене стежити, щоб чужа людина не заходила у двір в той час, коли вони читали Коран і здійснювали намаз.

Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, нас викликали в комендатуру і вимагали підписатися в тому, що після повернення до Криму не будемо вимагати повернення майна і проживання в тому населеному пункті, де народилися.

У 1959 році тітка Шевкіє отримала земельну ділянку, і дві сестри почали зведення будинку на власні кошти. У 1962 році закінчили будівництво і жили в новому будинку по вул. Педагогічна, 10 — до 1969 року.

1969 року мати Саіде, батько Шабан Планджиєв з новою сім’єю (дружина і троє дітей), тітка Фатьма (чоловік і 5 дітей) на шляху до Криму змушені були зупинитися в Новоолексіївці Херсонської області. Я ж у 1969 році поїхав до Буюк Ламбата (Малий Маяк) до мами Ольги Корніївни Полещук, яка залишилася і жила весь цей час у Криму. Її за сумлінну працю неодноразово заохочували урядовими нагородами, вона була учасницею сільськогосподарської виставки в Москві.

Пішли ми прописуватися. А там начальник паспортного столу, начальник міліції і начальник відділу органів безпеки сказали мені: «Ми тебе пропишемо. А потім за тобою тягнутиметься татарський хвіст?». На це я відповів, що хвоста не буде, оскільки знав, що мати Саіде не хотіла розлучатися зі своїми родичами, які залишилася в Новоолексіївці.

Прописався в Малому Маяку, влаштувався на роботу телемайстром.

У 1971 році перейшов на роботу електриком в санаторій «30 років Жовтня» в Алушті. У перший рік роботи був на «Дошці пошани» санаторію, в 1974 році був рекомендований на міську «Дошку пошани», але не потрапив на неї через своє татарське коріння. Хоча головний лікар санаторію Ушакова Олена Микитівна наполегливо домагалася мого визнання. На загальнокримську «Дошку пошани» теж не потрапив й обіцяну квартиру не отримав, хоча як син загиблого учасника ВВВ мав право. Так і жив, на прізвище вважався росіянином, а на права — кримським татарином.

У 1976 році одружився на Васфіє Ільясівні Ідрісовій, онучці розкуркуленого і відправленого в Казахстан Емір-Алі Кемала, і переїхав до Мелітополя. Працював на підприємствах міста електриком. У вільний час займався мистецтвом, в 1996 році на святі Курбан-Байрам виставив свої роботи перед співвітчизниками.

1996 року в Сімферополі в бібліотеці ім. І. Гаспринського до 52-ої річниці депортації кримських татар з Криму було відкрито виставку кримськотатарських художників. Були виставлені і мої картини «Гірське озеро», «Водоспад Джур-Джур» та «Фазани біля водоспаду». Беру посильну участь в житті кримськотатарської громади м. Мелітополя. У 1993–1997 роках намагався відновити день народження і факт усиновлення. Звертався в Кримський архів відділу реєстрації актів цивільного стану. Неодноразово їздив до Сімферополя і звертався до Мелітопольського відділу РАЦС. Зрештою видали свідоцтво з прочерком батька і матері.

Проживаю в Україні, в м. Мелітополі Запорізької області.

(Спогад датований 29 вересня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

Джерело: Крим. Реалії 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.