Сучасний Трабзон — найбільший турецький порт на узбережжі Чорного моря з понад 400 тисячами жителів. Заснований 756 року до н. е. вихідцями з Синопа. Після розпаду Візантійської імперії через завоювання Константинополя хрестоносцями саме Трабзон (Трапезунд) став центром грецької Трапезундської імперії.
Ця держава впала під ударами османського війська за султана Мухаммеда Фатіха 1461 року. Нова влада вжила заходів для ісламізації міста й околиць: разом з будівництвом мечетей створено й систему мусульманської освіти.
Ось як про це писав Евлія Челебі:
«Жителі Трабзона — послідовники ордену гюльшені. [Вони ходять] у чистому вбранні (джуббе та ін.); [це] освічені люди. <…>
Медресе Трабзона. Медресе Абуль-Фатіха Мехмед-хана — прекрасне медресе з келіями, прибудованими до стіни мечеті Середньої фортеці. Воно повне охочих до знань. Публічні лекції тут дає [викладач] у ранзі мевлевієт, убраний у сукняний плащ з облямівкою. Це гарне медресе — місце зібрання мудреців, ораторів і поетів, створене з добродійною метою згаданим султаном.
Медресе Хатуніє. [Це будівля], що утворює чотири боки священного подвір’я мечеті, з гарними високими приміщеннями. Це осередок наук. Лекції публічні, й учні з місяця в місяць отримують від вакфу певну суму на м’ясо та свічки.
Медресе Іскандер-паші. Це вряджений навчальний заклад, що притикає до північної стіни мечеті та прикрашений багатьма келіями. Його учням призначено гроші на прожиток. Його вакфи добре вряджені.
Будинки читання Корану у Трабзоні. Будинок читання Корану Середньої фортеці міститься у Старій мечеті султана Абуль-Фатіха. Читають Коран, вивчають напам’ять і всі разом проказують аяти Корану. Будинок читання Корану [є при мечеті] Хатуніє. Тут читають „Сім [планет]“, „Обрізання“, коментарі Шатибі. Є багато учнів, що знають Коран напам’ять. Будинок читання Корану [при мечеті] Іскандер-паші має шейха Намі-ефенді — чоловіка лагідного й побожного, автора творів про десятьох послідовників посланця Божого та прилучення до божественного.
Початкові школи для дітей у Трабзоні. Школа Абуль-Фатіха та школа Нової мечеті розташовані в Середній фортеці. Дітей тут навчає його світлість, усіма шанований шейх Ріджалі — носій таких блискучих знань, що кожна дитина, сказавши перед ним „бісмілля" [іменем Аллага] непорочної віри, буде щедро винагороджена освітою та мудрістю. Школа Хатуніє [розташована] біля західної стіни мечеті. Це висока кам'яна будівля з гарним куполом, де навчаються підлітки — [діти] вельможних панів і бідняків.
Усім сиротам від вакфу дають дворазове харчування, а на свята — одяг, ярмулку з тонкої вовни, [кишенькові] гроші та подарунки. Дата її збудування — 920 (1514) рік. Відома також школа Іскандер-паші».
Челебі особливо звертає увагу на те, що дітей в ісламських навчальних закладах не ділять за статками та вельможністю їхніх родин. Вони всі мають доступ до повноцінної освіти. Ба більше, коштом вакфу вони отримують харчування, одяг і навіть подарунки. Така система заохочувала учнів із мусульманських родин, а також приваблювала чужовірців — значною мірою через це кількість новонавернених повсякчас збільшувалася.
Звісно, у Трабзоні бували й заворушення на релігійному ґрунті, але більшість їх припадає на другу половину XIX ст., коли на турецьких землях почав підноситися націоналізм. За часів Евлії Челебі такі ексцеси були рідкістю. Більшість жителів Османської імперії намагалися додержувати законів, ухвалених султаном, а порушували їх здебільшого розбійники та релігійні сектанти.
Якось у службових справах Челебі вирядили до Ірану. У місті Тебриз його запросили до палаці місцевого хана. Там між ними відбулася цікава розмова про ставлення до алкоголю, що продемонструвала істотну відмінність між тодішніми шиїтами та сунітами:
«Якось під час щирої бесіди з ханом він запропонував мені, нікчемному, чисте вино. Я, нікчемний, сказав: „Присягаюся, їй-богу, найчистішому духові хазрата Алі, що до цього дня я не вчинив жодного забороненого вчинку й не чув, щоб хтось з наших шанованих предків чинив цю негідну справу. Просимо пробачити і простити нас у цьому прекрасному товаристві“. Хан сказав: „Любий брате, [але ж і] я разом з тобою! Поглянь, світло моїх очей, гордосте моєї душі, любий мій: Мірза-шах, підвівшись, подає тобі келишок чистого вина! З поваги до нього візьми з його рук піалу, а то й я не питиму цього рубінового вина. Сину мій, кого ти боїшся? Якщо боїшся володаря землі — твого шаха, то ваш шах — за п’ять місяців дороги [звідси]. Якщо боїшся вашого хана, то від Тебриза до Ерзурума — сорок денних переходів. Кого ще боїшся? Адже я є ханом ханів шаха Ірану й Турану і псом Алі. Мій прекрасний шах наказав: „Якщо хтось з моїх султанів, ханів і тих, хто їсть мій хліб, питиме вино, я зітру їх на порох“. А я, знаючи про заборону шаха, потай влаштовую бенкети і п’ю приємне вино. Ну, кого ти ще боїшся? То пий!“ Я, нікчемний, відповів: „О мій прекрасний хане! Якщо тобі заборонив [пити вино] прекрасний шах Іранської землі, то мені заборонив пити вино, навіть краплю, невидимий шах, що є шахом шахів, своєю остаточною постановою, [що каже]: „Пиятика, гра на гроші, буддизм — огидні, вони — з діл диявола. Уникайте їх!“ Я боюся гніву того Всемогутнього Господа, що створив світ із нічого. Я не можу не шанувати Його наказ — не п’ю й не можу пити вина“».
Після цієї розмови, згадуючи жителів іранського Тебриза, Евлія Челебі зауважив: «У Тебризі чимало людей, що люблять випити й повеселитися, посидіти за веселим столом». Це було дуже незвично для мусульманських підданих султана, що здебільшлго додержували приписів своєї релігії.
Загалом релігійне життя доби Челебі показано в його книзі досить повно. Як людина щиро побожна він відзначав найменші деталі, пов'язані з ісламом (інші релігії мало цікавили Евлію. — Авт.). Сам мандрівник суворо додержував усіх релігійних приписів, намагаючись уникати спокус. Під час своїх мандрів він зустрічався з відомими мусульманськими богословами, і спілкуванню з ними присвячено чимало сторінок «Книги подорожей».
Завдяки Челебі ісламський світ середини XVII ст. постав у яскравих барвах реального життя — з його внутрішніми конфліктами, ревною вірою та гострими дискусіями.
