Коли правду оголошували антирадянщиною…

Пам’яті Февзі Сейдалієва:

Мен эминим
Анъа юртгъа
Биз къайтармыз
Сонки сёзни
Сиз дегиль-де биз айтармыз!

Я вірю,
Ми повернемся на Батьківщину
І не ви, а ми
Скажемо останнє слово…

Це рядки з вірша Февзі Сейдалієва — хочеться вірити, що пророчі…

В історії кримськотатарського національного руху були герої з воістину трагічною долею. Один з них — Февзі Сейдалієв. Його життя обірвалося у в’язниці — в молодому віці, в самому розквіті сил. З того часу минуло майже 47 років, але досі обставини цієї трагедії (як, втім, сотень і сотень їй подібних) невідомі…

Февзі Сейдалієв звинувачувався за статтею 62 КК УРСР (аналог ст. 70 КК РРФСР, введена в дію 1.01.1961р.) — «Антирадянська агітація і пропаганда».

Кримський татарин, який, як і багато його одноплемінників, хотів небагато, але такого важливого: жити на землі предків, позбутися незаслуженого тавра представника «народу-зрадника», торжества правди і справедливості… Це наївність чесної людини, що не припускає, що за прагнення до правди можна постраждати? Не думаємо — Февзі Сейдалієв, як і будь-який тодішній житель «однієї шостої частини суші», прекрасно знав, до чого може привести його образ думок, його слова, прагнення. У країні, де найпоширенішим був вираз «… це не телефонна розмова», де багато поколінь людей, вихованих у страху арештів і репресій, прокидалися в тривозі, почувши крізь сон звук машини, що під’їхала до будинку. В державі, що запекло боролася з будь-якими проявами інакомислення, наївними могли бути хіба що діти ясельного віку. Зауважимо, в СРСР «антирадянським» вважалося все: спроби розповісти правду про те, що відбувається в країні, в тому числі — про історію депортацій. З точки зору радянських керівників і радянських органів, все це є (цитую уложення статті) «агітацією або пропагандою, здійснюваною з метою підриву або ослаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширенню… наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний устрій, а також розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою літератури такого ж змісту».

Ця стаття замінила собою ст. 5410 попереднього Кримінального кодексу УРСР, чинного з 1927 року (також в редакції від 20.07.1934). Нове формулювання статті ввели Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» (ст. 7) від 25.12.1958. До 1961 року судове переслідування у всіх республіках СРСР здійснювалося безпосередньо на підставі цього закону, потім цей склад злочинів був включений в нові кримінальні кодекси всіх союзних республік. У 1961–1966 роках стаття служила основним кримінально-правовим інструментом для переслідування за практично всі види проявів інакомислення. З 1966, після введення в дію 1901, 1902, 1903 і їх аналогів в кримінальне законодавство союзних республік (в УРСР — 1871, 1872, 1873), за ст. 62 стали каратися тільки найбільш небезпечні, з точки зору влади, «антирадянські» прояви.

Санкції цієї статті були неабиякими — за правду, що в очах керівників радянської держави вважалася «наклепом» і «особливо небезпечним державним злочином», людину карали або позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і з вигнанням на строк до п’яти років, а якщо упертюх, який прагнув відновити справедливість, був спійманий повторно, то вважався особливо небезпечним рецидивістом (плюс ст. 26 КК УРСР) і міг отримати до десяти років — при цьому не просто був приречений на ув’язнення в колонії (таборі) суворого режиму, а в колонії (таборі) особливого режиму (камерне утримання).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29.02.1984 у диспозицію статті були внесені зміни: в частину першу — слово «літератури» було замінено словосполученням «в письмовій, друкованій або іншій формі творів». У частину другу було додано: «з використанням грошових коштів або інших матеріальних цінностей, отриманих від іноземних організацій або осіб, що діють в інтересах цих організацій». Це було направлено на припинення допомоги радянським інакомислячим від зарубіжних організацій (таких, як Громадський фонд допомоги політичним в’язням та їх сім’ям). Санкція обох частин залишилася без змін.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8.04.1989 поняття «наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний устрій» ст. 70 КК РРФСР і, відповідно, ст. 62 КК УРСР, вилучено.

Відповідно до Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 усі засуджені за цією статтею реабілітовані, незалежно від фактичного обґрунтування, тобто фактично амністовані.

Февзі Сейдалієву не довелось дожити до того часу, коли розвалився Молох жорстокої держави, частини якого були склеєні між собою кров’ю невинних жертв. Він не дочекався того часу, коли кримські татари повернулися на півострів, з якого були жорстоко вигнані. Він загинув у в’язниці. Але хіба не вніс він свою лепту в боротьбу з людиноненависницьким радянським монстром?

Гульнара Бекірова, історик, член українського ПЕН-клубу, продовжує знайомити з особистостями, що залишили слід у національному кримськотатарському русі.

Февзі Сейдалієв народився в 1928 році в селі Фоті-Сала. Його батька звали Сейдалі — «ескадронец» — до революції він служив в Кримському кінному ескадроні. Мати Зеліха трудилася в колгоспі. Февзі закінчив сім класів школи. Війна, окупація Криму і депортація кримськотатарського народу — такі основні події його отроцтва. У місцях вигнання сім’я опинилася в узбекистанському Бекабаді, як і багато депортованих кримських татар, Февзі працював на Фархадстрої. У 1946 році родина Сейдалієва разом з кількома сім’ями інших кримськотатарських спецпереселенців була відправлена на роботу в Таджикистан, в Вахшську долину — дешева робоча сила потрібна була і тут. Февзі вивчився на водія, працював на Калінінобадській ГЕС.

За свідченням Мустафи Закірьяєва, родича Февзі, «в кінці 1950-х — на початку 1960-х років в Таджикистані, в Вахшській долині, починався рух за повернення кримських татар на Батьківщину, його лідером став Февзі Сейдалієв. У 1960-х роках він був організатором зборів кримських татар, розповідав про національний рух свого народу, який вже активно діяв в сусідньому Узбекистані».

Відразу ж після Указу від 5 вересня 1967 року, згідно з яким кримські татари нібито були реабілітовані і могли жити «на всій території Радянського Союзу», разом з родиною Февзі зібрався до Криму. Але… сильно захворів його родич і близький друг — Шевкет Закірьяєв, і тільки після його смерті в березні 1968 року Февзі відправився на Батьківщину. З ним була його сім’я — дружина Гульнара і четверо дітей (три хлопчики і дівчинка).

На жаль, обіцянки, позначені в Указі вищого органу радянської влади були «липовими» і аж ніяк не означали, що кримські татари тепер можуть жити на Батьківщині. На тих з них, хто намагався оселитися в Криму, чекали численні випробування, які подолати було практично неможливо. Сім’я Февзі Сейдалієва повною мірою відчула єзуїтську «милість» влади… І в Зуї, і в Бахчисараї, куди вони приїхали, в прописці їм відмовили. Але повертатися в Таджикистан вони більше не збиралися…

Влітку 1968 року в колгоспі «Більшовик» Красногвардійського району кілька кримськотатарських сімей, у тому числі сім’я Сейдалієва, зайняли порожні будинки переселенців. Після депортації кримських татар йшло масоване заселення Кримського півострова переселенцями з різних районів Росії, а потім і України — хронічно не вистачало робочих рук. Але кримські татари в щасливу категорію довгоочікуваних переселенців не входили. Вони на своїй Батьківщині і раніше були «неочікуваними гостями», і в розумінні влади так і залишалися спецпереселенцями… Вночі до будинків, в яких оселилися кримські татари, під’їхали машини з міліціонерами і дружинниками. Вони вихоплювали з-під дітей пальто і ковдри. Жінкам і старим викручували руки, грубо волокли їх до машин. «Продали Крим, знову приїхали продавати. Забирайтеся геть.!», — кричали карателі у міліцейській формі. Присутні місцеві жителі заступилися за кримських татар. «Знайшли кого жаліти, їх треба стріляти», — кричали «правоохоронці». Вони завантажили в машини речі і чотирьох кримських татар, а через кілька годин приїхали за рештою з криками «Хапайте, хлопці!». У багатьох затриманих були вкрадені речі, гроші. Февзі Сейдалієв був сильно побитий, обличчя його було знівечене. Запхнувши людей у вантажівку, «правоохоронці» відвезли кримських татар до залізничного тупика, там у супроводі співробітників міліції і КДБ пересадили у вагони і відправили за межі Криму.

Такі були жорстокі реалії поводження з кримськими татарами, які після Указу від 5 вересня 1967 року намагалися повернутися на свою Батьківщину… За даними книги «Ташкентський процес», «близько 12 тисяч кримських татар, що побували в Криму після опублікування державних документів, були тим чи іншим способом видворені назад».

12 червня 1968 року Февзі Сейдалієв відвідав Бахчисарайський історико-археологічний музей. «Він приєднався до групи екскурсантів і під час огляду музею задавав екскурсоводу провокаційні питання», — сказано в документі Кримської прокуратури. Сейдалієв звернув увагу екскурсовода на некоректний виклад ним подій історії Криму і кримських татар. На наступний день, як йдеться далі в документі, «він знову з’явився в музеї і, використовуючи ту обставину, що там перебувала група іноземних туристів, намагався передати їм тенденційну інформацію наклепницького змісту про становище татар, які раніше проживали в Криму». За порушення громадського порядку, «що виразилося в непокорі працівникам міліції та наданні їм фізичного опору, рішенням нарсуду Бахчисарайського району Сейдалієв був підданий арешту на 10 діб».

Як повідомлялося далі в документі, «під час перебування під арештом Сейдалієв у присутності інших осіб висловлював своє вороже ставлення до Радянської влади, зводив наклепи на національну політику СРСР, дискредитував Радянський уряд і КПРС». Під час відбуття терміну в Бахчисарайському відділенні міліції він склав листа дружині, а також рукопис, який назвав «Протест проти свавілля і беззаконня, що творяться в Радянському Союзі проти кримськотатарської нації». У листі до дружини Февзі повідомив, що розповів іноземцям для передачі в ООН про «наше татарське питання», відтепер, писав він, «нам нічого чекати від Радянського уряду».

«Подібного змісту складений і рукопис, в якому він зводив наклепи на Радянський уряд і КПРС, які нібито ведуть політику захоплення і поневолення малих народностей, і звернувся з закликом до татар вимагати постановки питання в ООН про надання їм Криму, формування т.зв. татарської держави і відокремлення Криму від СРСР», — йшлося в документі Прокуратури Криму. Зрозуміло, ні про яке відокремлення Криму та формування «татарської держави» мови не йшло — Сейдалієв говорив про дискримінацію цілого народу, який, як і раніше, не може жити на рідній землі.

В черговий раз вигнаний з Криму, у вагоні, як дізнаємося з документа Кримської прокуратури, «Сейдалієв виготовив сім антирадянських, наклепницьких листівок, які 13 липня 1968 в згорнутому вигляді викинув через вікно на ст. Новоолексіївка Херсонської області. Ці листівки були підібрані співробітником міліції. У них містяться заклики такого змісту: «Свобода і повна незалежність кримським татарам на своїй споконвічній батьківщині в Криму», «Ганьба Генеральному секретареві ЦК КПРС Брежнєву за дискримінацію кримських татар», «Ганьба Радянському імперіалізму, що займається внутрішнім захопленням», «Геть дискримінацію кримських татар»,«Геть нацистів радянського імперіалізму, свобода кримським татарам»…

Кілька разів Сейдалієва заарештовували і висилали за межі Криму. Одного разу в супроводі міліції до самого Чимкента…

Доведений до відчаю у вересні 1968 року, Февзі Сейдалієв з сім’єю провів демонстрацію протесту на Червоній площі в Москві. Демонстрація відбувалася в самому серці столиці — біля Мавзолею Леніна.

«7 вересня 1968 року Сейдалієв з’явився на Червону площу, де за порушення громадського порядку був затриманий працівниками міліції. При затриманні він викрикнув гасло „Геть Радянську владу“ і надав фізичний опір», — йдеться в офіційному документі. Зрозуміло, їх негайно заарештували. Вони потрапили в різні камери. Дружину Гульнару і дітей незабаром відпустили та етапували в Аккурган, а Февзі залишився у в’язниці, де його сильно побили.

Сейдалієв повністю підтвердив всі пред’явлені йому звинувачення, але заявив, що винним себе не вважає. 14 жовтня 1968 Февзі Сейдалієв був направлений на судово-психіатричну експертизу в Москву в сумновідомий Центральний науково-дослідний інститут судової психіатрії ім. Сербського. Як безпристрасно йдеться в офіційному документі: «При етапуванні до Москви під час перебування в слідчому ізоляторі УООП Дніпропетровської області 19 жовтня 1968 Сейдалієв Ф. помер».

Згідно з висновком лікарів, смерть настала в результаті інфаркту міокарда та набряку легень. Постановою старшого слідчого Башмакова від 5 листопада 1968 року кримінальну справу проти Февзі Сейдалієва було припинено. Розслідування причин смерті у слідчому ізоляторі не проводилося, оскільки «з акту розтину трупа причини були відомі і сумнівів не викликали». За яких обставин досить молода (йому було тоді тільки сорок) і здорова людина померла від хвороби серця — досі залишається загадкою…

Гульнара Сейдалієва разом з чотирма дітьми повернулася в Аккурган, працювала на цегельному заводі, в пекарні. Сім’я повернулася до Криму в 1990 році.

Джерела: Крим.Реалії, Дисидентський рух в Україні