Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії

Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульмани часто формували цілі анклави-колонії у різних місцевостях посеред християнської більшості і навпаки
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманська спільнота на Адамівці, як і багато інших, з плином часу християнізувалася
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Відомі й основні заняття львівських татар: грабарство і торгівля
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
В саду біля палацу є два перенесені з околиці східні надгробки XVIII століття
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Уже з ХХ століття походить цілий турецький цвинтар у селі Гутисько Бережанського району Тернопільської області
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
У Тернополі мечеті не зводили, але топонім «Татарська слобода» міцно закріпився в місті і згодом трансформувався у вул. Татарську
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Турки й татари зайняли Подільське воєводство від Стрипи і Бучача на заході до Брацлавщини на сході
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
У Гусятині досі стоїть церква святого Онуфрія XVI-XVII століть, яка впродовж останньої чверті XVII століття була мечеттю
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
«Здобуття язловецького замку в 1684 році» авторства Жана-Баптиста Мартіна
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
Мусульманські оселі Галичини: що ми призабули з історії
21.08.2015
Оцініть статтю: 
(458 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Якщо довіритися радянській традиції історіописання, то сповідувачі Ісламу в українській минувщині  «агресори» і «зайди», налаштовані «поневолювати» наш народ та перешкоджати «віковічному прагненню» до «воззєднання України з Росією». Для прихильників такого погляду дрібницями є те, що мусульманський пласт у словянській культурі та й ідеології самої Росії є доволі відчутним, що запорозькі й донські козаки діяли якраз на межі християнського і мусульманського світів (часто тими ж методами, що й опоненти). Що, зрештою, мусульмани часто формували цілі анклави-колонії у різних місцевостях посеред християнської більшості і навпаки. Одначе стереотипи  сильна річ. І саме через них, закладених спрощеним тлумаченням історії, життя мусульман і культурний обмін з ними на «корінних» українських землях залишається білою плямою. Яскравим прикладом цього є Галичина, а почати можна навіть зі Львова.

Татарська брама і довкола

«Пять народів мешкало у самому місті Народи ті були  руський, який займав східну частину, жидівський, який містився у невеликому південно-східному розі чотирикутника, не виступаючи за вулицю, що досі жидівською звана, посідаючи декілька домів, вірменський замешкував цілу вищу вірменську вулицю, аж до монастиря домініканців, татарський  на вулиці Краківській до самої півночі, як від вулиці вірменської до брами йти,  мав декілька своїх будинків,  писав о. Діонісій Зубрицький у Хроніці міста Львова, виданій 1844 року.  Решту ж міста посідали здебільшого німці, між якими, одначе, подекуди русини і поляки пізніше містилися».

За словами дослідника, первісно Львів мав тільки дві брами  Галицьку і Краківську. Й остання ще на початку XVI століття мала назву porta tartarica.

«Збереглася традиція, що у місті, в тому місці, де зараз домініканський конвент, колись існувала татарська мечеть. Не знайшов на користь цього жодного доказу, тож долучаю цю звістку, як непевну. Але не підлягає сумніву, що, будучи осілими мешканцями Львова, при загальновідомій толерантності руських князів, божницю свою та кладовище у Львові вони повинні були мати»,  продовжував о. Зубрицький.

Відомі й основні заняття львівських татар: грабарство і торгівля.

До слова, львівський історик Бартоломей Зиморович вважав, що назва львівської вулиці Зарванської  Зарваниці, походить від слова «сарацини», які нібито осіли у місті. Д. Зубрицький називав це тлумачення хибним, наполягаючи, що топонім повязаний із сербами-купцями і мав первісно форму вул. «Сербанська». Та, очевидно, що навіть попри цю проблему, минуле Львова приховує у собі досі незнаний, а тому й не оцінений належним чином момент із побуту мусульманської спільноти татар.

Адамівка біля Бережан

Наступний цікавий пункт нашої віртуальної мандрівки  Бережани. Це місто відоме з 1375 року і протягом століть було власністю родини Синявських, заможних магнатів, котрі не раз впливали на долю Речі Посполитої. У Бережанах досі існує назва частини міської забудови «Адамівка»  у 15841625 роках незалежного містечка, у якому селили полонених татар. Назва цього поселення повязують або з внуком короля Данила Галицького, сином його доньки Ганни, або ж із іменем власника Бережан, коронного підчашого та яворівського старости Адама-Єроніма Сенявського (15761619)  власника також Меджибожа, Сатанова і Зінькова на Поділлі. Останній цілком міг поселити на Адамівці татар, адже був знаним вояком і в 1600 році воював у молдавській кампанії Яна Саріуша Замойського (15421605).

На жаль, у джерелах немає повідомлення про релігійне життя татар під Бережанами. Мусульманська спільнота на Адамівці, як і багато інших, з плином часу християнізувалася. А що відповідний процес мав розпочатися порівняно рано, свідчить давній храм святого Миколая, при якому уже у 1600 році створили братство, і в 1603-му його статут затвердив львівський єпископ Гедеон Балабан.

Адамівка як автономне поселення не існує із 1843 року, коли її остаточно приєднали до Бережан. Утім, ще донедавна збиточних дітей у цих околицях називали «ото адамівські татари».

Татарська Слобода та інші

Подібно до бережанської громади склалася доля «Татарської слободи» біля Тернополя. Місто було офіційно засноване у 1540 році краківським каштеляном Яном Амором, графом із Тарнова, котрий брав участь у габсбурзько-турецькій війні 1521 року, а в 1524-му розбив біля Львова татарський загін.

Але більше шансів на роль засновника «Татарської слободи» біля міста має зять Тарновського  князь Костянтин-Василь Острозький (15261608). Він багаторазово успішно відбивав походи ординців і заслужив, за словами Каспра Несецького, звання «найкращого захисника від татарських нападів після смерті батька». Водночас він уславився толерантністю, бо мав на службі в Острозі много татар, для яких у містечку діяла мечеть.

Щодо Тернополя, то мечеті тут не зводили, але топонім «Татарська слобода» міцно закріпився у місті і згодом трансформувався у вул. Татарську, котра існує досі. Як вважала історик і краєзнавець Любомира Бойцун, татари поселилися біля Тернополя в часи, близькі до заснування міста. Жили вони за валами, тобто на околиці. Не виключено, що тернопільські татари не були простими полоненими, адже зосереджувалися саме у «слободі». До того ж, інвентар міста від 1672 року серед міщан та жителів передмістя містить натяки на татарські прізвища, а серед них  Андрія Татарина. За іронією долі, через століття після зникнення татарської громади міста на її теренах, на вул. Глиняній, ріс всесвітньовідомий тюрколог Омелян Пріцак.

Існували у галицькій частині сучасної Тернопільщини й інші колонії тюркських народів, які традиційно сповідували Іслам. Приміром, маємо згадки про таке поселення у селі Конюхи Козівського району або ж у селі Тисові біля Болехова, що на Івано-Франківщині.

Язловецька загадка

Отож, найдревніші оселі мусульман на Галичині сміливо можна віднести до часів Середньовіччя. Але маємо в нашій історії й інші періоди, коли мусульмани контролювали значну частину краю. Йдеться передусім про польсько-українсько-турецькі війни часів гетьмана Петра Дорошенка (16271698). Так, за результатами війни 16721676 років турки й татари зайняли Подільське воєводство від Стрипи і Бучача на заході до Брацлавщини на сході. Чортків став центром субпашалика, підлеглого паші із Камянця-Подільського  центру Подільського еялету. Оскільки мусульмани планували осісти на Західному Поділлі надовго і цілеспрямовано заселяли ці терени сімями, що сповідували Іслам, то почали засновувати на наших землях мечеті, а то й перетворювати на них християнські храми. У Гусятині до сих пір стоїть церква святого Онуфрія XVIXVII століть, яка протягом останньої чверті XVII століття була мечеттю і біля якої навіть звели мінарет, знищений після вигнання турків з Поділля у 1699-му.

Місце для молитви мусульман мало обовязково існувати і в зайнятому ними протягом 16761684 роках містечку Язловець, адже у тамтешньому замку перебувала понад півтисячна залога яничар. Очевидно, що для релігійних потреб вірян мали обладнати одне з приміщень замку або один з місцевих храмів. Приміром, можна би було припустити, що мусульмани почали використовувати домініканський костел при монастирі, який ченці змушені були покинути. Та є дві підказки, котрі схиляють до сумнівів у правильності цієї думки. По-перше, о. Садок Баронч у «Пам’ятках язловецьких» подає, посилаючись на давніші рукописи, що монастир був зруйнований. По-друге, це свідчення підтверджує картина «Здобуття язловецького замку в 1684 році» авторства Жана-Баптиста Мартіна (на цю роботу мені люб’язно вказав історик Руслан Підставка, за що висловлюю йому щиру вдячність  авт.). На полотні костел Успення Діви Марії у Язловці справді стоїть зруйнованим, але вражає те, що біля католицького храму зображена кругла споруда з високою вежею поряд  вочевидь, мечеть. За слушним зауваженням Р. Підставки, до роботи Ж.-Б. Мартіна потрібно ставитися критично, адже створена вона не безпосереднім очевидцем подій, а з описів, і в багатьох випадках неправильно передає навіть конструкції фортеці. Відтак сумніви з’являються і щодо вигляду та розмірів мечеті, проте не щодо факту її існування

Язловецька мечеть, якою б вона не була, вже давно знищена. Відповідь на запитання щодо її існування та локалізації можуть дати хіба археологічні дослідження. Аналогічною виглядає ситуація стосовно інших галицьких містечок, колись зайнятих Великою Портою.

Мусульманські могили

Як із часів війн XVII століття, так і з пізніших на Галичині залишилися численні поховання мусульман. Та якщо сліди кладовища у Львові затерлися, у Плотичі під Тернополем, наприклад, вони існували до приходу «совітів».

«У саду біля палацу є два перенесені з околиці східні надгробки XVIII століття. З напису турецькою мовою, вміщеного на тюрбановому монументі, випливає, що памятка ця є памятником «Ель Гаджі Алі Ефенді, ходжі двору цісарського, померлого далеко від вітчизни,  читаємо у туристичному путівнику Тернопільським воєводством за 1928 рік.  Другий памятник у формі великої простокутної мармурової плити з гарною орнаментацією має вірменський напис».

Уже з ХХ століття походить цілий турецький цвинтар у селі Гутисько Бережанського району Тернопільської області.

«З історії знаємо, що у цих краях від серпня 1916 до серпня 1917 року турецькі військові частини воювали на боці Австро-Угорської імперії проти царської Росії. Стамбул скерував тоді в Галичину 40-тисячний корпус під командуванням генерала Севата Чобанлі. Турецькі підрозділи розташувались уздовж річки Золота Липа на південний захід від Бережан. До зєднання входили два артилерійські, шість піхотних полків, два ескадрони кавалерії, а також два кулеметні, саперний і звязковий підрозділи,  читаємо у статті Мусульманські могили на Галицьких землях.  До речі, фронтовими сусідами турецьких легіонерів були українські січові стрільці. Вони тримали оборону неподалік Бережан. Зі спогадів учасників тих подій відомо, що турецьке військо було дуже хоробрим, а його старшини  культурними європейцями».

Отакі от шкіци про оселі галицьких мусульман. Загадок тут поки більше, аніж уже розвіданого. З огляду на сучасну нашу війну і понад мільйон біженців, серед яких є багато мусульман, українське суспільство зобовязане плекати цю память заради власного ж майбутнього і розбудови держави, у якій би було зручно всім, хто поважає іншого і шанує його «право бути собою». Аби ті, до кого біженці звертаються, розуміли, що приходьки тут не чужі. Що хоч історія наших взаємин була справді складною, проте була вона й багатою. І аби ті, хто тимчасово змушений покинути рідні землі, знали,  вони також йдуть не до чужих, їхні попередники були тісно повязані з цими краями. І то не лишень військовою історією. Так із минулого ми виходимо на сучасність: коло замикається і ставить перед нами важливий імператив  толерантності.

Джерело: РІСУ

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.