«Не дай Бог кому такого життя», — історія депортованої

Масова загибель кримських татар, жах виселення і голод у вигнанні — як страшний сон згадує Зейнеп Джаппарова депортацію кримських татар з Криму в 1944 році.

86-річна жінка розповіла «Крим. Реалії», що так і не може спокійно дивитися на товарні вагони, які нагадують їй дорогу в Узбекистан, що тривала 22 дні і забрала її рідних: хто помер, з кимось були розлучені і ніколи не побачилися знову.

Зейнеп Джаппарову, в дівоцтві Сейтаблаєва, вивозили з Бахчисарайського району з матір’ю і братом. Вона з гордістю і задоволенням згадує, що все-таки змогла повернутися і 30 років пожити на батьківщині. Після смерті чоловіка брат забрав її в Новоолексіївку, де вона тепер і перебуває:

— З дому нічого не могли забрати. Нічого! О п’ятій годині ранку прийшли з автоматами. Товарним поїздом нас відвезли з Криму. Мама молода, батька не було. Мені було 14 років, дідусеві — 85, братикові — 6.

Їхали — голодували. Кричали. Нам кип’ятили пшоно в відрі, давали їсти. Ні ложки, ні чашки. У поїзді багато вмирало. Дідусь плакав всю дорогу. Казав: «діти, терпіть». Деякі дітей народжували, а замотати — ганчірки немає. Воші завелися. Їхали 22 доби. Все цими очима бачила.

Мамина сестра, Зулейха Кішведінова, з двома дітьми, дівчинка Фатіма і хлопчик Ескендер, потрапила в інший вагон. Солдати не пустили її до нас. На якійсь станції вагони міняли. Потім привезли в Узбекистан — а сестри немає! Скільки шукали, так і не знайшли їх. Досі. Чоловік її воював. Коли він повернувся, шукав родину свою. Ні матері, ні дружини, ні дітей. Довго не жив, помер.

Не дай Бог кому такого життя. Зараз все, як уві сні згадую.

Прибули в місто Беговат в Узбекистані. Там ув’язнені робили канал. Їх прибрали, а нас вночі привезли в ці землянки. Пити хотілося — води немає. І тут маленький басейник, начебто з водою. Вночі пішли, воду брали, пили. А вранці подивилися — ось таке (показує) волосся було в цій воді. Ні матраців не було, нічого, на тапчанах спали.

Рік жили в землянці, вмирали бабусі, дідусі, діти. Вночі ховали, а собаки розтягували мертвих…

У цьому погребі і дідусь мій помер. Загорнути не було у що.

Потім нас цілим ешелоном відвезли в Таджикистан, в місто Душанбе. А звідти — в інше місто. На машинах, які возять гравій. Хто вмирав — викидали на дорогу.

Там жила 17 років. Ми так голодували! Їли м’ясо мертвих коней, ні солі, ні сковорідки не було. На бавовну ганяли, сніг був, босоніж. Мама з двох ганчірок тапці зробила — ось так і ходила.

Вийшла заміж в 18 років. У суботу-неділю не пішла бавовну цапати. А щопонеділка комендант перевіряв, чи хто не втік. Бригадир сказав йому, що я не працювала два дні. Вирішили відправити до в’язниці. За двадцять кілометрів, він на коні, а я пішки. Взяли ще одну дівчину.

Мене на п’ять діб посадили.

А потім вже працювали в радгоспах, пшеницю сіяли, рис.

… У 79-му я повернулася на свою батьківщину! Жила у Ленінському районі. 30 років. Коли мій дід помер, брат привіз мене сюди, в Новоолексіївку. А село моє тепер називається Голубінка, недалеко від Бахчисарая. Там досі батьківський будинок стоїть.

Джерело: Крим. Реалії