1904 року Михайло Грушевський, на той час професор кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету, опублікував статтю «Звичайна схема „русскої“ історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Стаття вщент розбила стару московську ідею про так звану Київську Русь як «спільну колиску трьох братніх народів»: росіян, білорусів та українців.
Грушевський, зокрема, писав:
«Прийнята схема „русскої“ історії всім звісна. Вона починається з передісторії Східної Європи, звичайно про неслов’янську колонізацію, потім іде мова про розселення слов’ян, про сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII в., потім переходять до В[еликого] кн[язівства] Володимирського, від нього — в XIV віці — до кн[язівства] Московського, слідиться історія Московської держави, потім Імперії, а з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишалися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кождім разі з прилученням до Російської держави сі землі перестають бути предметом сеї історії.
Схема ся стара, вона має свій початок в історіографічній схемі московських книжників, і в основі її лежить ідея генеалогічна — генеалогія московської династії. З початком наукової історіографії в Росії сю схему положено в основу історії „Российского государства“».
Вперше по імперському історичному міфу завдано нищівного удару не політиком чи письменником, а вченим, дослідником, що мав на той час серйозну репутацію в колах європейських науковців. Наприкінці своєї статті, підсумовуючи наведені факти, Михайло Грушевський зазначає:
«„Общерусскої“ історії не може бути, як нема „общерусскої“ народности… Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українсько-руської».
Працюючи над «Історією України-Руси», Грушевський не раз мусив відвертати свою увагу на громадські та політичні справи, через це робота просувалася повільно та тривала багато років.
Літературознавець Ю. Лавриненко підкреслював: «[Грушевський] сполучає в собі дві гігантські творчі постаті: найбільший дослідник тисячолітньої історії України й найбільший творець живої історії — великого відродження України XX століття».
Історія України в інтерпретації Михайла Грушевського дозволяє зрозуміти складний характер процесів державного будівництва, допомагає розібратись у відносинах з нашими сусідами, передусім із мусульманськими країнами.
Розпад Золотої Орди у 2-й половині XV ст. призвів до виникнення кількох мусульманських держав: Казанського, Астраханського, Сибірського та Кримського ханств, а також Ногайської Орди. Кримське ханство межувало з українськими землями, що на той час належали Великому князівству Литовському та Польському королівству. Невдовзі після виникнення Кримського ханства в чорноморському регіоні з’являється новий політичний гравець — Османська імперія. Вона починає претендувати на домінування не тільки в ісламському світі, а й на сході Європи.
Історії Кримського ханства Грушевський приділяє дуже багато уваги, бо саме через боротьбу та конкуренцію в Надчорномор’ї між Кримом і Запоріжжям (Січчю. — Ред.) почала формуватися українська нація. Ранній період історії Кримського ханства й досі найменше досліджений через брак письмових джерел.
«Остаточне cформованнє Кримського ханства, — писав Грушевський, — під рукою Хаджі-ґерая припало на середнї десятолїтя XV в. Почавши від претензій на ханство в цїлій Золотій ордї — сам Хаджі-ґерай чи його родина — приходить по ріжних пригодах до переконання, що сї широкі пляни треба закинути й натомість скупити всю енерґію й увагу на скріпленню й відокремленню своєї близшої волости — Кримської орди. Се був, щоб так сказати, полїтичний заповіт Хаджі-ґерая свому потомству, і воно його дїйсно сьвято додержало. Воно залишає всякі претензії на Золоту орду, приймає герб Хаджі-ґерая намість кіпчацької тамги й імя Ґераїв для своєї династиї».
Практично одночасно з появою держави кримськотатарського народу у прикордонних степових районах виникає нова суспільно-політична формація — українське козацтво. Як правило, вважають, що козацтво виникло як відповідь на татарську «агресію» — це лише частина правди. Козаки не були загонами розбійників, що нікому не підпорядковувалися й робили що заманеться. Ця примітивна й антиісторична ідея виникла в головах московських письменників та істориків XIX ст. Насправді козаки від початку були добре навченим та організованим військом.
Перша згадка про походи українських козаків датована квітнем 1492 року. Тоді вони захопили біля Тягиня турецьку військову галеру з полоненими українцями. Кримський хан Менглі I Ґерай написав листа великому князеві Литовському Олександрові. Хан скаржився на козаків. Цей лист не зберігся, але збереглася відповідь князя. Той писав, що наказав своїм урядовцям розібратися й винних покарати. Утім, лист був лише виявом ґречности.
Трохи пізніше, того ж року, загін козаків під керівництвом черкаського воєводи князя Богдана Глинського захопив і зруйнував фортецю Очаків. На шляху до Очакова, коло Дніпра, козаки спіймали московського посла та «піша остали» — іншими словами, забрали коня, змусивши йти пішки. Взяття Очакова — перша серйозна військова операція козацьких військ.
Письмові джерела свідчать, що від самого початку козацькими загонами керували досвідчені вояки: князі, шляхта, урядовці Великого князівства Литовського та Польського королівства. Звичайно, іноді деякі козацькі загони чинили на свій розсуд, удаючись до грабунків і нікому не підкоряючись. Але, якщо уважно перечитати документи, то можна побачити, що навіть такі загони дуже часто діяли за узгодженим планом і підпорядковувалися козацькій старшині.
Одна з гучних справ, що мала міжнародний розголос — справа пограбування купців, що її розслідував київський урядовець (ключник) Сенько Полозович. Він учинив обшук у козаків і вилучив велику кількість цінних речей: штуку сукна, дороге каміння, перли й золоті ґудзики. Виявилося, що деякі козаки були на службі в місцевих князів, що могли мати певні прибутки від «операцій» своїх підлеглих.
Підбиваючи підсумки справи, Грушевський писав:
«Сї черкаські добичники-козаки могли вступити у воєнну службу по своїх степових подвигах, або й серед служби взяти участь в такім походї — хто знає, чи не була вмішана в сю справу сама місцева адмінїстрація, сам „славний козак" Полозович й місцеві ротмистри, тільки супроти великокняжого наказу з ролї участників чи протекторів походу мусїли перейти до ролї слїдчих судїв та розшукувати пограблені річи, як се нераз бувало, і знаємо се часом документально (порівняти пізнїйші докори в. князя місцевій адмінїстрації, що вона для свого пожитку дозволяє козакам на улуси татарські наїзжати, а потім з добичею з ними дїлить ся)».
Вже 1524 року в Литві виникає проєкт організації прикордонної козацької служби. Ось як про це розповідає Грушевський:
«Зимою 1523/4 р. або й ще ранїйше в(еликий) князь рішив орґанїзувати пограничний корпус з козаків і для того поручив Семену Полозовичу й Криштофу Кмитичу, пограничним старостам, навербувати на державну службу козаків і з ними вчинити похід далї Днїпром. Не вважаючи на те, що рада в. кн. Литовського занедбала великокняже розпорядженнє й не прислала для того козацького війська грошей і сукон, Полозович і Кмитич вчинили похід під Тавань і вели дуже користну боротьбу з Татарами, так що в(еликий) князь проєктує орґанїзувати з козаків постійну значнїйшу мілїцїю, тисячу або й дві, та розложити їх залогами против Татар».
Таким чином уже на початку XVI ст. козаччина починає формуватися як організована сила, яку мусили брати до уваги володарі сусідніх держав, особливо під час військових походів.
