Кримського художника Рустема Емінова рішенням правління Національної спілки художників України висунули на здобуття Шевченківської премії 2016 року в галузі живопису.
Про це йдеться в авторському матеріалі оглядача, культурного аналітика Якова Сороки на Крим. Реалії.
Заслуга Рустема Емінова в українському, а також і в пострадянському та світовому образотворчому мистецтві полягає в тому, що він першим із художників звернувся до теми депортації кримськотатарського народу і створив цілісну художню панораму народної трагедії. Перша частина робіт цієї теми — цикл «Депортація» (або «Унутма») уже широко відома: неодноразово публікувалась у пресі, експонувалася на виставках, багато картин придбано в особисті колекції. «Депортація» була виставлена у Верховній Раді України. Роботу над нею художник вважає головною темою своєї творчості і сподівається, що ця серія стане основою музею народної пам’яті.
Зараз Рустем Емінов у своїй студії у Сімферополі працює над поглибленням цієї теми. Другий цикл полотен називається «Повернення» (або «Авдет»). На майбутнє художник задумав і третій цикл «Відродження», роботу над яким він розпочне після завершення другої частини цього грандіозного триптиха, який складатиметься з декількох сотень полотен.
Про депортацію у травні 1944 року майже немає візуальних документів — ніхто не фотографував, не знімав кінохроніку. Тому художнику, який замислив зафіксувати це злодіяння, довелося спиратися на людську пам’ять, на розповіді батька й матері, депортованих із Алушти. Досі там зберігся їхній будинок, під яким росте старезна шовковиця, але там живуть інші люди, й інші люди збирають шовковичні ягоди…
Батько Рустема Кязим Емінов був відомим радянським художником, членом Спілки художників СРСР, Заслуженим художником Узбецької РСР. Але через цензуру, що забороняла навіть згадувати про кримських татар, серед його робіт немає полотен про депортацію.
«Лише через багато років, — розповідає Рустем Емінов, — я зрозумів, що батько просто не міг нічого написати на цю тему. Однак серед його полотен є одна картина, на якій він зобразив суть нашої трагедії. І я думаю, що я правильно розшифрував той задум. Картина називається „Перегін стада“. Її всі сприймають як звичайне побутове полотно, але якщо найсуворіші цензори пропустили це „повз очі“ і не побачили там крамоли, то кожен кримський татарин, стоячи перед картиною, безпомилково прочитував її алегорію і розумів, про що йдеться».
Насправді — це складне алегоричне полотно. Чабани женуть стадо овець — типова для Узбекистану картина. Але на картині точно не узбецький краєвид, обриси гір — кримські, стадо женуть із квітучих верховин до низин пустелі, вівці різнокольорові, стадо непомірно велике й кінець його ще ховається за горизонтом. Головний перегонник на коні в неясно прописаному військовому кітелі — це Сталін, пастухи — міліція, собаки з боків — їхні поплічники, попереду, як завжди,
«Я зрозумів цю картину батька саме такою, якою він її й задумав. Тому, повернувшись до Криму, я вирішив для себе, що я маю написати те, що в умовах радянської цензури не міг написати батько. Так був задуманий цикл полотен із трьох частин, присвячений депортації, трагедії кримських татар», — говорить Рустем Емінов.
Як не дивно, але у Кязима Емінова в Узбекистані була всього одна персональна виставка, в селищі під Ташкентом. На її відкритті один із організаторів розповів про картини автора, але закінчив свою промову словами «я сподіваюся, що такі виставки кримськотатарських художників ми будемо проводити й у Криму», чого виявилося достатньо для негайного закриття виставки. Наступного дня делегація мешканців одного з сусідніх сіл приїхала, щоб подивитися полотна, але на дверях висів замок і оголошення, що виставка закрита…
Рустем Емінов із 1975 року брав участь більш ніж у 80 художніх виставках в Узбекистані й за кордоном. Був учасником першої виставки кримськотатарських художників у Криму, що відбулась 1990 року. А
Твори Рустема Емінова внесені до зібрання Державного музею мистецтв та дирекції художніх виставок та панорам Ташкента (Узбекистан), до зібрання Музею кримськотатарської
Його картини — трагічні за змістом. З одного боку, це якась мальовнича сага про трагедію, а з іншого — своєрідний документ, який свідчить, що це злодіяння було насправді геноцидом для народу — скотинячі вагони, смерть дітей і старих, виснажені обличчя, звірячі обличчя людей зі зброєю.
Друга частина циклу написана в таких же трагічних темних тонах, але вона багатша й різноманітніша. Наприклад, триптих «Благання» являє характерні портрети народних типів, які усвідомили величезне горе, але не здалися, не скорилися, волають до Всевишнього з молитвою про справедливість і покарання злочинців.
А триптих «Стіна» — це всього лише важкі різної форми камені, але на кожному з них позначений рік, коли радянський режим придумував і застосовував усе нові й нові перешкоди на шляху повернення народу на батьківщину.
Примітний автопортрет, на якому художник зобразив себе на тлі воріт, закритих сталевим ланцюгом із важким замком. Тим не менше, вираз обличчя художника оптимістичний, і цей настрій пояснює одна деталь картини — в замку стирчить ключик, а, значить, справа повернення на батьківщину в руках самого народу, варто тільки повернути ключ, зняти ненависний ланцюг.
Триптих «
Яків Сорока — оглядач, культурний аналітик
