Туристи, які планують відвідати Аккерманську фортецю влітку, матимуть можливість помилуватися красивими краєвидами. Співробітники господарського відділу комунального підприємства "Фортеця" проводять роботи зі встановлення оглядового майданчика, завдовжки 100 метрів від Оглядової вежі до Гаремної.
Гаремна вежа була відкрита для екскурсій лише у 2016 році, а до цього знаходилася у напівзруйнованому стані. За даними вчених, її назва не відповідає дійсності, адже жіночі контингенти середньовіччя тут ніколи не знаходилися. Вважається, що у вежі, ймовірно, функціонувала мечеть.
Про це повідомляє Depo.Одеса, Ілюструючи інформацію світлинами, що зафіксували перебіг робіт.
Раніше Одеська облдержадміністрація повідомляла, що Національна комісія України у справах ЮНЕСКО вивчає заявку на включення Аккерманської фортеці до попереднього списку всесвітньої спадщини.
Як нагадує сайт Сам Собі Мандрівник, ту фортецю, яку ми можемо бачити нині, за деякими переказами, започаткували генуезці на початку ХIV століття, коли тримали тут свою торгівельну факторію. Вони збудували ту частину, котра нині зветься Цитаделлю. До кінця XIV століття турки значно ускладнили генуезцям прохід Егейським морем, тому вони змушені були засновувати нові факторії деінде. Місто ненадовго захопило Велике князівство Литовське Руське і Жемойтське, а наприкінці століття місто перейшло під владу Молдавського господаря, який назвав місто Четатя-Альба (Біле місто).
Цитадель складається з чотирьох з'єднаних потужним муром великих веж, котрі оточують двір 300 м². Назви веж досить промовисті: Придвірна (північно-східна), Комендантська (південно-східна), Темниця (південно-західна) і Скарбниця (північно-західна). Стан усіх веж, окрім Скарбниці, нині майже ідеальний. Одна лише Скарбниця напівзруйнована. У цитаделі багато приміщень і розгалужена мережа підземних ходів.
ХV століття стало часом найбільшого розквіту міста. З одного боку жвава торгівля приносила непогані прибутки, а з іншого, загроза турецького завоювання змушувала нових панів неабияк вкластися в розбудову фортеці. Що вони і зробили, звівши до середини століття нові стіни і вежі, а також викопавши глибоченький рів. Будували фортецю із білого вапняку, розчином для якого служили яйця, товчений мармур, вугілля і кремній. Також у склад будівельних матеріалів входило просо, яке сприяло підтриманню гідротермічного балансу в стінах.
У результаті було зведено споруду, площею понад 9 гектарів, обнесену стінами заввишки до 20 метрів, довжиною 2,5 кілометри з 34 вежами, з яких тільки 12 були бойові (населені), інші – просто бастіони, з яких вогонь вівся згори вежі і на які потім встановлювали гармати. Фортеця була оточена ровом, глибиною 21 метр і шириною 14 метрів, дно якого знаходилося глибше на 3 метри від рівня лиману, щоб, у разі необхідності, через спеціальні шлюзи вода швидко наповнила рів. Але археологи стверджують, що рів водою штучно не наповнювали. Стіни рову також були викладені каменем. Територія фортеці була розділена на 5 дворів: цитадельний, гарнізонний, портовий, фортечний і громадський. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) розташовувалися з боку суходолу у двоярусній вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами і підйомним мостом, а Овідіопольські ворота виходили до лиману. Для сполучення між частинами фортеці було влаштовано ще четверо внутрішніх воріт.
Тогочасне населення, напевно, почувалося настільки захищеним, що виросло до рекордних 20000 осіб. Для тих часів це чимало.
Турки для завоювання міста зібрали 350 000 вояків і 100 кораблів. Проти такого ворога фортеця протрималася 9 діб. Після завоювання місто перейменували на Аккерман, що, власне кажучи, турецькою означає те саме, що і Білгород, і Четатя-Альба – румунською. Тож, можна сказати, що смислового перейменування не відбулося, тільки фонетичне. Ці події сталися у 1484 році. З того часу понад 300 років містом володіла Османська імперія.
Місто перетворилося на один з опорних пунктів імперії на півночі. Османи не шкодували засобів для підтримання й укріплення фортеці, а також добудови захисних елементів для збільшення ефективності оборони в умовах еволюції озброєння і військового мистецтва. На це була окрема причина – козаки, які мало не щороку влаштовували походи на Аккерман. У ХVIII столітті навіть французькі інженери доклали рук до підвищення обороноздатності Аккерману.
Кінець ХVIII століття для міста був особливо важким. Три російсько-турецькі війни, під час яких місто переходило під вплив різних завойовників, а жителів грабували то одні, то інші «визволителі». Аккерман кілька разів захоплювало російське військо, як правило, без жодного пострілу. Вочевидь, саме так звана зговірливість комендантів і дозволила зберегти фортецю до наших днів. У результаті Бухарестського договору 1812 року місто дісталося Російській імперії.
Правда, до середини ХІХ століття фортеця втратила своє стратегічне значення, тому московити особливо не дбали про її укріплення, а з 1896 року стара фортеця перетворюється на музейний експонат – архітектурну пам’ятку, якою вона є і нині.
