Прагнучи стати повноправним, органічним членом Європейського співтовариства, Україна водночас не має права забувати про тисячолітні (без перебільшення), багаторівневі різноманітні зв’язки, що поєднували, поєднують і, поза сумнівом, ще поєднуватимуть її у майбутньому зі східним (а точніше — тюркським) світом — Світом Степу.
Не будемо спрощувати: було в історії наших стосунків усе: й тривалі кровопролитні збройні конфлікти, і взаємна нетерпимість (політична, національна, релігійна), і спустошливі набіги, а потім і нещадна розплата за них... Але ж було й інше — мирне, толерантне співжиття впродовж віків, військові союзи (до речі, гетьман Богдан Хмельницький, що укладав такі договори з кримським ханом, абсолютно вільно володів турецькою та татарською мовами), обопільний інтерес і плідні культурні контакти. А втім, чи довго перераховувати ці міркування? Досить лише згадати, що немало казахських фахівців давно вже вважають першим національним художником своєї країни не кого-небудь, а Тараса Шевченка (саме він дав нетлінний зразок істинного, високого інтернаціоналізму, сприймаючи біль і страждання пригнобленого, уярмленого, тоді бездержавного казахського народу так же гостро, як і біль народу рідного, теж пригнобленого і бездержавного).
Словом, важко, мабуть, заперечувати, що духовне взаємовідкриття України та Світу Степу є і насущно необхідним, і актуальним, і давно назрілим (тим більше в умовах глобалізованого ХХІ століття). Саме тому переклад українською мовою відомої праці уславленого казахського письменника, поета, історика, політичного та громадського діяча Олжаса Сулейменова «Аз і Я» (презентація книжки відбулась у київському Президент-Готелі 15 грудня за сприяння Посольства Казахстану в Україні) — справа надзвичайно своєчасна. І знаменно, що представлення книжки українському суспільству майже збіглося в часі з Днем незалежності Казахстану.
Презентацію не оминули своєю увагою знані представники вітчизняної культури, відомі дипломати, громадські діячі. Так, колишній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко відзначив, що вихід цієї чудової книги українською мовою — це вершина культурного співробітництва між Україною та Казахстаном — надійними стратегічними партнерами». А головний редактор журналу «Східний Світ», Надзвичайний і Повноважний Посол України Юрій Кочубей підкреслив: уся невтомна громадсько-політична діяльність Олжаса Сулейменова (не забудемо: саме він був ініціатором припинення ядерних випробувань у Семипалатинську), вся його творча спадщина сприяє діалогу, співпраці цивілізацій, що особливо важливо зараз, коли деякі теоретики пророкують вже у другому десятиріччі ХХІ віку глобальний міжцивілізаційний конфлікт (точніше, зіткнення між християнським та ісламським світами).
Про що ж книжка Олжаса Сулейменова? Про культурні зв’язки Давньої Русі й кочового світу.
Варто відзначити, що після виходу книги російською мовою на початку 1976 року, головний ідеолог партії М. А. Суслов категорично наказав підготувати обговорення «націоналістичної», «антиросійської» книги О. Сулейменова, що планувалось завершити оприлюдненням окремої, спеціальної постанови ЦК (дуже рідкісний прецедент!). Щоправда, в останній момент виявив несподіваний «лібералізм» генсек ЦК Л. І. Брежнєв; проте увесь нерозпроданий тираж твору (було два заводи — 50 і 100 тисяч примірників) було прибрано з крамниць і знищено.
Двомовне «Слово про Ігорів похід»
Чому ж виникла така реакція партійних владоможців (та й таких «недоторканних» академіків, як Б. О. Рибаков та Д. С. Лихачов, не дуже задоволених тим, що «недипломований» письменник і поет, та ще й з неросійською пропискою, насмілився, так би мовити, «підняти руку на святе»). А саме: О. Сулейменов вважав і вважає, що невідомий автор «Слова про Ігорів похід» творив у часи, коли освічена частина населення Київської Руси була, по суті, двомовною — володіла і рідною, і тюркською («половецькою») мовою. Звичайно, це не могло не позначитися і на лексиці, й на образній структурі цього геніального твору давньої української літератури. А на зламі XVIII та ХІХ століть, коли рукопис «Слова» був надрукований (1800 рік), цей рукопис існував уже у мономовному середовищі. І тлумачення, і сприйняття «Слова» було вже, природно, абсолютно іншим.
Але те, що автор чітко вказав: без знання тюркізмів часто просто неможливо зрозуміти й перекласти «темні місця» «Слова» (двомовні тексти ХІІ ст., якщо такі були, вочевидь записувалися лише кирилицею і до того ж суцільним рядком без поділу на слова. Читач робив поділ на слух. Однак вже в наступних поколіннях праця читання ускладнювалася — не всі тюркізми впізнавалися через те, що змінювалася рідна мова, а деякі тюркські слова формально збігалися зі старослов’янськими і тому набували нових значень) — саме це викликало зливу звинувачень на адресу Олжаса Сулейменова, аж до такого: «Так що, він вважає, що «Слово» написав не слов’янин, а якийсь древній казах?!». А він вірить: якраз сліди колишньої двомовності у Слові» є найпереконливішими свідченнями істинної оригінальності геніальної пам’ятки, яку з часів Катерини ІІ російські та французькі скептики вважали підробкою XVIII століття! Що ж до другої частини книги О. Сулейменова (вона називається «Шумер-Наме»), то там йдеться про культурні відносини тюркських народів із давніми цивілізаціями.
Визначний митець і мислитель тюркського світу (хоча значна частина його віршів написана російською мовою, вони залишаються казахськими по суті і працюють на «казахське начало»), автор двох книг, уже перекладених українською («Мова письма» та «Тюрки. Доісторія»), Олжас Омарович Сулейменов переконаний: «Усі народи людства є близькими одне одному і становлять єдину планетарну спільноту».
За матеріалами газети «День»
Посилання на тему:
Український гетьман - мусульманин
Конотоп - день великої перемоги кримсько-татарського народу
