Переважна більшість християн розглядає іслам як потенційну загрозу для християнського світу. Однак, як не парадоксально, саме іслам може вказати християнам не лише на джерело справжньої небезпеки, але й допомогти відповісти на запитання: чим перестало бути християнство в Європі, в Україні зокрема? На превеликий жаль, християни не дуже усвідомлюють, що наростаюча присутність ісламу в сучасному європейському просторі поряд із атеїзмом належить до signa temporum (знаків часу), чиє справжнє призначення необхідно відчитати. Адже, «головна проблема не в ісламі у Європі, а в християнстві, точніше, у відсутності християнства в наших країнах.
Коли у Західній Європі з’явилася достатня кількість мусульман – віруючих людей, які справді живуть за законами своєї релігії, наше суспільство відчуло дискомфорт, роздратування. В де-християнізованому європейському співтоваристві давно відсутня релігійна переконаність, і на цьому тлі з’являється переконаність мусульман, а ми не знаємо як на це реагувати!? Ми кажемо: це фанатизм, але ж хіба не можна застосувати це слово до наших бабусь, які теж були фанатиками, тобто віруючими. Безформність нашої свідомости і є головною проблемою, а не іслам. Іслам не так вже й багато вимагає від своїх послідовників: лише або-або. Від нас, на жаль, це давно пішло...», вважає французький культоролог Жоржа Ніва (див. інтерв’ю у часописі Український тиждень, № 31, 31 липня – 6 серпня, 2009). А Павел Флоренський ще у 20-х роках минулого століття заспокоював тих, що бояться релігійного фанатизму: «В наше время религиозный фанатизм есть явление столь же вымершее, как мадагаскарские птицы. Не знаю, где он, этот фанатизм, и кто его видел на самом деле... Современный человек достаточно безразличен к своей религии, ее не знает и не хочет знать, по крайней мере не знает как связную и целостную духовную форму. Если он изучает свою религию, свое исповедание, то лиш как сумму отдельных формул, обрядов и уставов, то есть так же внешне, со стороны подходит к своему, как это делается в отношении чужого».
В свою чергу відомий словенський філософ-лаканівець Славой Жіжек розкритикував одного із культорологів, що назвав іслам «найнуднішою релігією», оскільки «від своїх вірян вимагає постійного повторення тих самих безглуздих обрядів і зубріння релігійних формул». На думку Жіжека, саме «мультикультуральна традиція» і «релігійна попустливість», що трактуються як вияв «європейської толерантности» є неймовірно нудними й небезпечними. І в цьому полягає парадокс «мультикультурального світу»: чим він толерантніший, тим одноманітніший та тоталітарніший (есей «Pogled u arhive islаma», 2009).
На перший погляд теза Жіжека виглядає щонайменше нелогічною. Завдяки компаративному релігієзнавству та культурологічним студіям, з’явилися основні тези ліберальної демократії та постмодерного світогляду: мультикультуральність (рівність всіх культур у демократичному суспільстві) та поліонтологічність (замість універсуму – мультіверсум, а разом з тим право кожного на свою істину), з якими нерозривно пов’язана ідея поліконфесійності. Тим самим, здавалось би, навічно покінчено зі всілякими формами релігійного фанатизму і релігійних воєн, завдяки чому світ став релігійно строкатішим, веселішим, толерантнішим та цікавішим.
За роз’ясненням звертаюсь знову до Флоренського. Після релігійної ворожнечі на зміну релігійній толерантності прийшла релігійна байдужість, індиферентність. «Но, замечательное дело, – підкреслює Флоренський, – ни толерантность, ни даже индифферентизм не ослабляют враждебности, напротив, усиливают ее, делаясь враждебными не отдельным исповеданиям и религиям, а всем им вместе. Внутренняя мотивовка терпимости – в том, чтобы объяснить все религиозные вопросы условными, безразличными, наконец, бессмысленными и, еще далее, вредными, вследствие чего уже не может быть и не должно быть преданности ни к одной из постановок их».
Для того, щоб переконатись, що причиною релігійної ворожнечі є не фанатизм, на думку Флоренського, достатньо ознайомитись з будь-якою книгою з історії релігії: «Кем бы ни была она написана и из каких кругов не исходила, в ней все религии рассматриваются извне и все равно представляются глубоко ненужными. Позитивисты и разные проповедники терпимости в этом отношении даже хуже авторов, от которых казалось бы естественным ждать фанатизма» (див.: «Записка о православии»).
Дописувач сайту www.bratsvo.info Сергій Чаплигін ставить риторичне питання: «Багато хто з лівих (з правих – теж) сьогодні має якщо не відповісти, то принаймні запитати себе, чим пояснюється те, що Роже Ґароді – французький марксист із незапам’ятного року, автор безлічі книг важливих для міжнародного лівого руху, був марксистським діалектиком, прийнявши іслам на старості років? Після чого його приклад наслідували багато ветеранів «червоних бригад» в Італії. Особливо ці питання важливі при спалахах палаючих небодерів і спробах розв’язати нову світову війну, мотивуючи її «нейтралізацією зеленого фанатизму» (див. статтю: «Теологія звільнення ІІ»). Сергій Чаплигін мабуть і не сподівався, що на це запитання давно відповів український письменник Іван Багряний низкою своїх запитань: «Що ж таке Правда? Що ж таке Християнство? Що ж таке західна християнська культура й західна, хвалена християнська мораль? Що ж таке європейська людська гідність і людська честь?! Що ж таке демократія і права людини, від Бога їй дані і на сторожі яких поставлено королів, прем’єрів, хрест, Євангеліє і всю західну цивілізацію? Що це все, коли воно теж дешево (ще й як дешево!) продається?» (див. статтю «Ціна хрущовського ведмедика»). Відповідь проста – сіль звітріла «ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди» (Мат 5, 13). Це рука українського президента, що в черговий раз по святотатському ляже на Пересопницьке Євангеліє – формальний жест, котрий вже нічого не значить і ні до чого не зобов’язує...
Замість самовпевненої відповіді, що лише християнська віра в Бога може забезпечити належне майбутнє європейській цивілізації та побудову української державності, християни мали б серйозно зайнятися питанням: чому, присутнє в історії Європи християнство, несподівано стало таким чужим для неї. Проблема відсутності християнського свідчення в сучасному європейському та українському просторах не стільки пов’язана із фактом відсутності Бога у житті людей, скільки із фактом відсутності Бога у житті самих християн.
Минулоріч Україна вкотре похвалилася статистикою «високого рівня побожності» своїх громадян. Справді, в Україні активно створюються нові церковні громади та монастирі, триває будівництво нових храмів, відновлення старих. Навіть фінансова криза цьому не дуже завадила. А папський нунцій похвалив наших «президентів та членів уряду» за те, що вони «бувають у церквах, і не тільки на свята» (Див. інтерв’ю в Українському тижні, № 3 (116), 22-28 січня 2010). Проте, «виняткова побожність» виявилась єдиною позитивною згадкою про Україну в світових статистичних звітах. Всі решта показники свідчать лише про негативну динаміку, в першу чергу ті, що віддзеркалюють моральний стан суспільства. За поширенням СНІДу, кількістю абортів, підлітковою вагітністю та алкоголізмом, корупцією та хабарництвом – Україна в числі перших! Не помилуватися християнськими святинями прибувають численні туристи в Україну, а секс-тури в першу чергу цікавлять закордонних шукачів «тіла в діло».
Контраст між великою кількістю «тих, що вірять в Бога» та реальним станом справ в Україні вражаючий. І мимоволі закрадається грішна думка про «коефіцієнт корисної дії» установ під хрестами. Адже, за Євангелієм, навіть невелика кількість закваски (себто християн) квасить все тісто (міняє суспільство). Чи не надто рано Україна заявила про «духовне відродження»? Співставлення всіх статистичних даних із «високим рівнем побожності» українських громадян може свідчити лише про одне: атеїзм і далі залишається основною «релігією» українців. Тепер він, наче вірус, пройшов процес мутації, трасформувавшись у ще небезпечніший і підступніший різновид атеїзму – криптоатеїзм. Флоренський називає це «духовною інфекцією», що може перерости у хронічне зараження, «когда человек, не признаваясь даже себе самому в своем отпадении от Бога и формально даже защищая религию, старается фактически шаг за шагом отвоевать у религии области своей автономии и, следовательно, вычеркивает соответственные стороны из религии, как якобы несуществующие и попавшие туда случайно исторически». Одна за другою вилучаються із релігійного життя всі сфери людської діяльності.
Поступово для релігії залишають лише моральні принципи, своєрідну «християнську етику», зовнішні правила поведінки. Тому для сучасних богословів, представників Церкви, зокрема в Україні, моральний аспект християнства – чи не єдиний арґумент, на який вони покликаються, мотивуючи необхідність запровадження «християнської етики», «закону Божого» в школах, викладання біоетики в медичних вишах, потрібність християнського богослов’я в екологічному русі та утворення богословських факультетів у державних університетах. Але, в розумінні Флоренського «это не нравственное самоопределение, а фарисейская мораль, и судьба ее, конечно, предрешена». Логіка розвитку історичних подій, на його думку, нас поставила перед радикальним вирішенням дилеми: «или отказаться от последнего остатка христианства, «христианской морали», или отказаться от всего курса предыдущей (і не лише попередньої, але й теперішньої – прим. О. Г.) антихристианской культуры и чистосердечно признать, что Бог, которому мы соглашаемся отводить в себе и своей жизни лиш один уголок, все остальное оставляя «ходящим по путям своим», уже не есть в нашем сознании Бог» (див.: «Записка о христианстве и культуре»). Не християни, а криптоатеїсти, що ховаються за спиною «релігійної толерантності», «мультикультуральності» та «поліконфесіності» бояться ісламської присутності в Європі.
Олег ГІРНИК, священик Української греко-католицької церкви
За матеріалами РІСУ
Посилання на тему:
Новини
Естонський теолог: іслам - майбутнє Європи
Московський патріархат не вважає «сильний іслам» загрозою
До 2050 року кожен п'ятий житель Європи буде мусульманином
Статті
Іслам у Європі: вдома чи в гостях
Мусульмани в Україні: відродження у контексті євроінтеграції
