Абсолютна більшість українських мусульман — це толерантні, помірковані люди

Мусульманський світ завжди був важливим фактором європейської внутрішньої політики. Протягом останніх кількох років ми мали змогу спостерігати підтвердження цієї тези не лише у глобальному контексті, а й в українських реаліях — мусульманська спільнота стала важливим чинником російсько-українського протистояння в Криму та на Сході країни. З огляду на це розвиток сходознавства, ісламознавства, поза сумнівом, набуває для країни стратегічного значення. І хоча українська наука має тут давні традиції (тож починати «з нуля» потреби немає), чимало важливих здобутків ще попереду. Про це журналіст видання «День» Роман Гривінський говорив з відомим вітчизняним сходознавцем, автором першого повного перекладу смислів Корану українською мовою з арабської, головою Центру ісламознавчих досліджень Національного університету «Острозька академія» Михайлом Якубовичем.

Відомо, що саме в Острозі з’явилася перша мечеть на території сучасної України, яка була побудована не Кримським ханством і не Османською імперією, а, власне, українцями, а саме представником давньоукраїнського роду, державним діячем Великого князівства Литовського Костянтином Острозьким, який звів її для татар, що перебували в нього на службі. Символічно, що перший повний переклад смислів Корану з оригіналу українською мовою здійснив саме острозький науковець. Чи можемо ми сьогодні вважати Острог одним із центрів ісламознавчих студій в Україні?

— Історичні традиції, закладені на Волині ще в той давній період (передусім Острозькою академією XVI–XVII ст., де був інтерес і до мусульманського світу), дуже цікаві для дослідження, і, звісно, хотілося б відчувати себе продовжувачем цієї справи. Але я впевнений, що основна робота ще попереду. Так, минулого року в Острозі за особистого сприяння ректора Ігоря Демидовича Пасічника запрацював Центр ісламознавчих досліджень, відбулося два міжнародні заходи — Літня школа ісламознавства, конференція, присвячена турецько-українським зв’язкам, в якій брали участь навіть депутати турецького парламенту. Запрацювала програма стажування студентів у Туреччині. Розпочато й роботу над дослідницьким проектом, який стосується вивчення впливу військово-політичної кризи на мусульманські громади України. Це хороший старт, і хочеться вірити, з Божою волею в подальшому здобутків буде іще більше.

Нині минає вже чотири роки з часу представлення першого видання повного перекладу смислів Корану українською мовою. Чи можна сьогодні з цієї перспективи оцінити, як вплинула поява цього тексту на життя мусульманської спільноти України і на розвиток сходознавства?

— Буквально днями вийшло друком іще два видання перекладу смислів Корану (уже третє й четверте) — в Туреччині і в Україні. Насправді зараз ісламська громада переживає певний період своєрідної українізації — не тільки більшає мусульман-українців, а й представники інших національностей сьогодні вважають Україну своєю батьківщиною, виявляють значний рівень патріотизму, цікавляться мовою, культурою й історією України. На Донбасі, в лавах ЗСУ і добровольчих батальйонів, мусульмани пліч-о-пліч з вірянами інших конфесій захищають Вітчизну — і кримські татари, й українці, і вихідці з Кавказу. Зрозуміло, що через різні обставини мусульманські спільноти протягом усіх років були переважно російськомовними, але статус і роль української мови зростає з кожним роком. Я бачу, що і в релігійній, і в науковій літературі про Іслам мій переклад цитують дедалі частіше, а це означає, що праця знайшла своє місце. Власне, для того і перекладалося.

«У НАШОМУ СХОДОЗНАВСТВІ КОЖЕН «НА СВОЄМУ ХУТОРІ»

Як ви загалом оцінюєте рівень сходознавства, арабістики, ісламознавства в Україні? Чи зберігається в українському сходознавстві тяглість традиції досліджень, зв’язок зі здобутками перших українських сходознавців, зокрема Агатангела Кримського?

— Якщо бути відвертим, таке враження, що в нашому сходознавстві (і не лише) кожен «на своєму хуторі». У нас немає потужних професійних об’єднань сходознавців, як в країнах Заходу, де кожне щорічне зібрання таких спілок перетворюється на справжню виставку власних наукових доробків та обміну думками. Слід розуміти, що сходознавство — це, наприклад, і вивчення середньовічних пам’яток культури народів Близького Сходу, і дослідження суспільно-політичної активності окремих мусульманських груп сучасності. Тобто це дуже широка галузь, де хтось один може бути надзвичайно далекий від теми іншого дослідника; але їх може об’єднувати спільний підхід, спільний знаменник загальних знань про культуру чи історію Ісламу, якщо це про «ісламський» Схід, звісно (бо є ж «буддійський», «китайський» та ін., але це окремі теми). У нас радше не цілісні наукові школи, а окремі дослідники, справа яких часто не продовжується навіть у дисертаціях їхніх же аспірантів. Прикро це констатувати, але сьогодні, мабуть, легше знайти порозуміння, організувати спільні дослідження із зарубіжними колегами, ніж створити щось єдине тут; я неодноразово це відчував, перебуваючи на стажуваннях і наукових заходах у США, Німеччині, Туреччині й інших країнах. Цей рік почався для української сходознавчої науки взагалі трагічно — помер іраніст Роман Гамада, перекладач з перської, дослідник, завдяки якому ми можемо читати Сааді й інших східних класиків українською. Навіть не знаю, чи десь на близькому обрії є продовжувачі його справи.

Нещодавно ви представили історичний нарис «Велика Волинь і мусульманський Схід», в якому йдеться про мусульманську присутність на Волині і про значення мусульманських джерел для вивчення історії цього регіону. Які ключові відкриття вдалося здійснити в рамках дослідження? Якою є роль мусульманських джерел для української історіографії загалом, які переваги та обмеження вони мають у порівнянні з іншими джерелами?

— Є чимало середньовічних джерел арабською й перською, які оповідають про Русь. Я спеціально не вживаю поняття «Київська Русь», бо воно арабам було невідоме (це ж узагалі кабінетний термін). Відома була «Русь» або «Рось», відома була Київщина, а також міста Русі; конкретно у вказаному дослідженні було виявлено, що такі арабські географи й історики, як аль-Масуді й аль-Ідрісі добре знали й регіони, зокрема Волинь. Аль-Масуді повідомляв про народ «валінана» у X ст. (чи це «волиняни» чи ні — питання ще відкрите, але я доводжу, що так), аль-Ідрісі (XII ст.), наприклад, вважав Пересопницю найбільшим і найзначимішим містом регіону. З другого боку, досліджували й громади татар-липків, які компактно мешкали на Волині з XVI ст., їхню культуру, особливості проживання, а ще рукописну спадщину. Я думаю, що настав час здійснити переклад і видати одним чи двома томами все, що було написано арабськими й перськими авторами про Україну. Перекласти з сучасних критичних видань і рукописів, з арабської, з перської. Подібні праці є у поляків, у росіян, а у нас немає, лише фрагменти. І, мушу визнати, найближчим часом не буде, тож і далі наші історики цитують оригінали «за посередництвом», часто викривленим на свій лад. Хоча відверто — справа «копійчана» в масштабі держави. Зібрати кількох арабістів, профінансувати, видати, можна залучити іноземних консультантів. Правда, є одне «але» — наша наукова бюрократія навряд чи визнає переклад за наукову працю, на відміну від сотень дисертацій, ніколи ніким від початку до кінця не читаних, крім їхніх же авторів.

«БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ МУСУЛЬМАН — ТОЛЕРАНТНІ, ПОМІРКОВАНІ ЛЮДИ»

Протягом останніх трьох років громадянська позиція й патріотизм багатьох українських мусульман здобули для них авторитет й повагу з боку решти суспільства. На вашу думку, чи сприяла державна політика утвердженню цих позитивних тенденцій? Якими є ключові чинники інтеграції мусульманської спільноти в українське суспільство?

— Держава у нас не дуже втручалася в «мусульманські справи». Так би мовити, час від часу, за часів минулих президентів «загравали» з кримськими татарами, щось було позитивним, щось ні. 2014 рік усе змінив докорінно, кримськотатарська тема нині в тренді, дещо робиться краще, ніж колись, але не забуваймо про загрози — це міграція й боротьба з тероризмом. Абсолютна більшість українських мусульман — це толерантні, помірковані люди. Хтось із іноземців має тут родину, хтось бачить, як Україна забезпечує релігійну свободу, а дехто з мусульман уже віддав на цій війні своє життя… Інтеграція відбувається там, де з обох боків немає перепон, де і мусульмани розуміють місцеву реальність, роблять кроки назустріч іншим, і-де держава в свою чергу не перешкоджає будувати мечеті, видавати й поширювати літературу, дотримуватися релігійних приписів. Коли ж або якісь мусульманські групи надто впадають в нонконформізм (наприклад, користуючись здобутками демократії, принципово заперечують демократичні цінності), або держава чинить свідомі перешкоди, з’являються проблеми.

В одній зі своїх публікацій ви аналізуєте проблему «роздрібнення» мусульманських спільнот та інституцій в Україні, що контрастує з жорсткою централізацією «згори» в окупованому Криму, що дає підстави російській владі позиціонувати себе на міжнародній арені як єдиний представник кримських мусульман. Однією з передумов подолання цієї ситуації називаєте активізацію внутрішньоісламського діалогу, провідну роль в якому можуть зіграти кримські татари. На ваш погляд, чи може державна політика посприяти консолідації мусульманської спільноти?

— Минулого року (я мав нагоду виступати в рамках цього заходу як експерт) більше 30 ісламських організацій України підписали «Хартію мусульман України», де заявили про активну позицію в суспільному житті. Це і Духовне управління мусульман України «Умма», й утворене в Києві Духовне управління мусульман Криму, й Асоціація мусульман України і чимало інших. Принаймні ці групи, представлені молодими й активними лідерами, які давно працюють на благо України, налагоджують між собою діалог. Деякі ж мусульманські структури займають позицію ізоляціонізму; це вибір кожного. Звісно, держава може йти назустріч, але «об’єднати згори» тут не вийде; просто влада повинна зрозуміти, що мусульманських об’єднань у країні багато і працювати потрібно з усіма, хто до цього готовий, а не тільки з «обраними». У нас немає «головної» мусульманської організації країни чи «головного мусульманина»; є окремі структури і все, у кожної свій лідер. Інколи цього розуміння не вистачає.

«В ІСЛАМСЬКОМУ СВІТІ НАМ ПОТРІБНО РОБИТИ БІЛЬШЕ ІМІДЖЕВИХ ПРОЕКТІВ»

Відомо, що у вітчизняних збройних формуваннях воюють чеченці та представники інших мусульманських народів Росії, яких переслідує влада на батьківщині.На вашу думку, чи може Україна запропонувати цивілізаційну альтернативу російським мусульманам, які потерпають від жорсткого контролю і боротьби держави з «неканонічними» течіями?

— У 2014 році були спроби створити такий «інтернаціонал», але, наскільки мені відомо, реалізували ідею тільки частково, хоча такою альтернативою країна уже стала. Люди, які нині захищають Україну в складі цих бойових одиниць, часто утримуються від публічності, не афішують своїх імен, тож говорити про цю тему слід дуже обережно, щоб не зашкодити ні їм самим, ні їхнім родичам у РФ. Знову ж таки, тут іще одне питання: з одного боку, Україна нібито відкрита для добровольців, з другого — під виглядом тих же добровольців сюди можуть легко потрапити «заслані козачки». Наскільки зараз ефективна ця робота з перевірки, певно, можуть сказати лише українські спецслужби. З одного боку, Україна потребує мотивованих бійців, і вони уже тут, з другого — стати «російською Мексикою», де під релігійними гаслами будуть ховатися всі, в кого не склалося з російським законодавством, теж не хочеться. Але Україна повинна і мусить бути відкритою для тих, хто справді постраждав за віру, адже, наприклад, у деяких країнах Середньої Азії людей кидають за грати за «зайві» рухи в молитві (бо це нібито ознака «екстремізму»), в РФ переслідують за ісламську літературу й ін.

Часто доводиться чути про невизначеність, недофінансованість й загалом слабкість української зовнішньої політики. Чи має Україна свою чітку зовнішньополітичну стратегію щодо мусульманського світу, зокрема щодо країн Близького Сходу та Північної Африки? Якими, на вашу думку, мають бути наші пріоритети у цій сфері?

— Мені здається, що і так, і ні. Я багато разів чув нарікання на, наприклад, процедуру отримання української візи в деяких близькосхідних країнах (щоправда, це ще не показник роботи — отримання, наприклад, шенгенської візи в Україні також прозорістю не вирізняється). Нам потрібно робити в ісламському світі більше іміджевих проектів, а ще — налагоджувати інформаційне забезпечення, щоб про нас не дізнавалися з арабської версії «Раша Тудей». Позаминулого місяця я опублікував статтю про обізнаність в українських подіях арабських медіа — рівень інтересу, м’яко кажучи, так собі. Особливо Єгипет, Ліван, Сирія («асадівська» частина), Іран, трапляється й негатив у дусі кремлівських ЗМІ. Потрібно ширше працювати з країнами Перської Затоки, якось чіткіше аргументувати свою позицію. Хоча зрушення вже є, не без того, наприклад, Саудівська Аравія, ОАЕ, Туреччина — ці країни стабільно засуджують анексію Криму. Правда, чи то наша заслуга, чи наших «партнерів з-за океану» — питання відкрите.

«ТРИВАЄ ГЛОБАЛЬНЕ ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ БЛИЗЬКОГО СХОДУ»

Одним із перших кроків новообраного президента США Трампа стали рішення, спрямовані на обмеження доступу в країну мігрантів з мусульманських країн. Чимало європейців також підтримують ідею заборони в’їзду мусульманам. Водночас відомо, що протягом десятиліть на Заході були розроблені різноманітні стратегії інтеграції мусульманських мігрантів. Чи свідчать останні тенденції, що вони виявились неефективними?

— Це певною мірою наслідок правого популізму. Можливо, те, що я скажу зараз, є дещо контроверсійним, але згадайте, як у 20-ті й 30-ті роки в Європі піднімали так зване «єврейське питання». І до чого це призвело (до речі, юдофобія й антисемітизм тоді були поширені не тільки в Німеччині). Зараз ось «ісламське питання» на черзі, щоправда, в більш демократичних реаліях. Загалом ресурс прийому мігрантів ще не вичерпаний. Не виключено, що мігрантофобія ще сильніше конвертуватиметься у внутрішню політику, будуть якісь обмеження, депортації та ін., але суттєвих змін, мені здається, не відбудеться. До речі, мігрантофобія є й серед вчорашніх мігрантів-мусульман. Ті, що живуть роками в ЄС і вже інтегрувалися, не дуже радісно приймають нових біженців. Особисто я ще вірю в Європу, думаю, що європейські уряди, які все ж дослуховуються до експертів, не впустили б жодного мігранта, якби це несло для них суттєву загрозу.

Політика Заходу щодо «ісламського екстремізму» історично коливалась від невтручання і до прямої інтервенції. У випадку з Сирією Захід, здається, надто довго вагався та «умивав руки». На ваш погляд, чи може в цьому питанні бути якась загальна стратегія і якою є допустима межа втручання?

— У Сирії ситуація уже настільки складна, що для тих, хто спеціально не стежить за подіями, складно стало розуміти, хто є хто. Думаю, навіть якби уряд Асада знесли західними бомбами, як колись Саддама чи Каддафі, війна б досі тривала. Відбувається глобальне переформатування Близького Сходу, і Сирія, Лівія та Ємен тому приклад. Встановлюють нові межі, руйнують старі, колись накреслені колонізаторами, а ще й додають ті, які малюють уже в кабінетах архітекторів гібридних війн. Стратегія тут приблизно така — бомбити там, де сильно піднімають голову, давати зброю умовним демократам, а ще «підтримувати баланс». Біда в тому, що ці війни стали кривавим маховиком насилля, де людське життя просто множиться на нуль. І тут винен не лише Захід, а, будемо відверті, Схід також. «Рецепти» ж подолання кризи видаються занадто ідеалістичними. Хочеться, втім, вірити у найкраще, що принаймні настане якийсь поганий мир, кращий за хорошу війну.

Джерело: «День»