Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки

Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки
Фото: Роман Євлоєв. Журналістка Тетяна Євлоєва розповіла про свій шлях в Ісламі і рівень толерантності в суспільстві
Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки
Фото: Роман Євлоєв. Журналістка Тетяна Євлоєва розповіла про свій шлях в Ісламі і рівень толерантності в суспільстві
Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки
Фото: Роман Євлоєв. Журналістка Тетяна Євлоєва розповіла про свій шлях в Ісламі і рівень толерантності в суспільстві
Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки
Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки
Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки
05.07.2017
Оцініть статтю: 
(13 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Коли йдеться про Іслам, найчастіше згадують тероризм, побиття камінням і багатоженство. Стереотипних, упереджених уявлень вдосталь, а от розуміння, в чому дійсно полягає релігія мусульман, які її цінності та принципи, бракує. Тому ми поговорили з мешканкою Києва, журналісткою Тетяною Євлоєвою про її шлях в Ісламі і рівень толерантності в суспільстві.

Розкажіть вашу історію переходу в Іслам. Наскільки тривалим був цей процес?

— Мої предки походять із Західної України, а там, як відомо, трепетне ставлення до релігії. Мене часто возили до бабусі по батьковій лінії, і я була досить релігійною дитиною. Багатьох дивує, що я до сих пір знаю Біблію, приписи християнства краще, ніж більшість моїх родичів-християн. Я перейнялася християнством, а оскільки дитиною дуже любила думати, то у мене почали виникати запитання, відповіді на які мене не влаштовували. І коли мені було 9 років, стався великий скандал у сім’ї, я сказала, що Бог — це казочки, немає нічого. Для цього я вибрала невдалий час, одне з релігійних свят, і так намагалася пояснити своє небажання брати участь у релігійних ритуалах. Минуло кілька років, і в 13–14 я все частіше замислювалася, що все-таки є якась вища сила, адже не могло все виникнути просто так, з нічого.

Нестиковки, які я побачила в християнстві, і докази, які не вважала переконливими, залишалися, тому я досить довго знаходилася у стані цього парадоксу. Потім я зрозуміла — якщо християнство цього не пояснює, то, можливо, якась інша релігія це робить? Треба її просто знайти. І з 14 років почався мій пошук — цілеспрямований пошук відповідей на свої запитання.

Віра передбачає абстракцію мислення, але для мене це не означає вимкнення мозку. І я почала шукати те, що дало б мені і віру, і розум. На першому курсі університету у мене була одногрупниця, з якою ми непогано здружилися, азербайджанка. І я вирішила, оскільки така справа — можна «посунути» Іслам ближче хронологічно в моєму списку вивчення, «рокірувати» його з буддизмом. І чим більше я вивчала, тим більше розуміла, що це — моє. До речі, якщо хтось в цьому моменті вирішить «піддалася впливу подруги, теж мені!», раджу подумати на дозвіллі над питанням, чому вона шіїтка, а я сунітка (ці дві течії мають низку принципових розбіжностей).

Згідно з Ісламом, Ісус теж зачатий непорочно, але це не робить його Богом — він був просто пророком, і його народження було чудом, явленим людям, щоб вказати на його пророчу місію. В Ісламі Бог єдиний, і немає концепції відділення іпостасей сина і святого духа; Він може все, Він створив все, Він знає все, але все одно дає людині свободу вибору. Більш того, концепція свободи вибору — ключова в Ісламі. Також Іслам — це релігія, яка наказує людям думати. Мене це підкорило. Коли я зверталася з запитаннями про православ’я, мені часто відповідали, що про це не варто думати, всі сумніви від лукавого, а тут — думайте, дивіться, вивчайте світ і краще зрозумієте велич Творця! Здобуття знань є обов’язком кожного вірянина.

На той момент мені було років 18 і я ухвалювала це рішення, розуміючи всі ризики. Я розуміла, що у мене будуть проблеми з родичами, адже вони, м’яко кажучи, не зрадіють. Я розуміла, що в статусі мусульманки мені потрібно знайти чоловіка-мусульманина, — де і як я його знайду, якщо мусульман в моєму колі спілкування — одиниці? Я все добре продумала, зважила, зрозуміла, що ризики є, але якщо я дійсно вірю, що є Бог і Він для кожного визначає його долю, що Він мене не залишить, то важливо жити відповідно до своїх переконань тут і зараз. Я довго не афішувала свій перехід в Іслам — вербально, в одязі, хоча намагалася дотримуватися приписів. Звичайно, все одно люди помічали «дивацтва» в моїй поведінці, але не відразу, тому що багато з того, що я робила раніше, вже вкладалося в систему цінностей Ісламу.

Наприклад, з дитинства я була переконана, що зустрічатися з хлопчиками — неправильно, потрібно шукати свою людину і створювати з ним сім’ю, а потім вже обніматися-цілуватися. Я ніколи не пила алкоголь, тому що в дитинстві, спостерігаючи за нетверезими людьми, вирішила для себе, що це погано і я цього пити не буду. Не знаю, чи усвідомлює питуща частина суспільства, як вона пресингує непитущих, але з раннього підліткового віку я на собі відчувала цей колосальний тиск, коли мої однолітки почали долучатися до цього.

Було багато інших моментів, які для мене особисто належали до розряду «само собою зрозуміло». Тому для мене перехід не був чимось тяжким.

Як довго тривав цей «період невидимості»? Як ви потім порозумілися з родичами?

— Це тривало довго, близько п’яти років, але, озираючись назад з висоти свого досвіду, я зараз не раджу неофітам, які запитують мою думку, це відкладати. Момент пояснення родичам все одно буде, і чим менше його відтягувати — тим менше вони зміцнюються в своєму баченні тебе немусульманином і їм легше буде прийняти зміни, коли вони бачать їх у розвитку, а не як щось раптове. Крім того, бувають ситуації, коли родичі нормально реагують на зізнання сина або дочки, я бачила таких людей — тож, якщо хтось зараз думає «як сприймуть» — можливо, це якраз буде ваш випадок, чому ні?

У мене глибоких пояснень ніхто не запитував, більш того, мені сказали, що проти мого рішення не протестували б — якби ми жили у суспільстві, де Іслам є мейнстрімом. У родичів заперечення були не стільки релігійні, скільки страх за мене, що я дуже виділятимуся і не знайду собі ні місця в житті, ні сім’ю, ні друзів. Але я все це знайшла, незважаючи ні на що. І мої родичі заспокоїлися.

А світоглядних бесід не було. Головне — вони переконалися, що моє ставлення до них не змінилося, я як і раніше любляча дочка, сестра, як і раніше люблю їх, ціную і поважаю думку не вважати мій вибір правильним. Адже Іслам — про усвідомлені рішення, ухвалені на підставі продуманих намірів. Навіть пророку Мухаммаду, мир йому і благословення, дядько якого був язичником, і який дуже хотів, щоб той прийняв Іслам, Бог в Корані послав пряме застереження, що «ти не навернеш того, кого ти любиш, тільки Бог дає або не дає повірити» . Якщо пророк не може цього зробити, то хто ми такі, щоб намагатися?

Чи стикалися ви зі стереотипним, упередженим ставленням до себе?

— Коли я почала проявляти себе в Ісламі, то зіткнулася з пригніченням мусульманської жінки, але не з боку чоловіків-мусульман, а з боку немусульманського суспільства. Чому я називаю це пригніченням? Тому що я працювала над собою, вчилася, ставила собі завдання, досягала мети, росла і розвивалася, а мене намагаються засунути в маленьку, вузеньку «коробочку» чийогось шаблону просто тому, що хтось не вміє думати інакше, ніж стереотипами.

У нас в суспільстві є кілька категорій людей — одним цікаво, але все одно, вони запитують про Іслам, як про екзотику. Є байдужі, вони сприймають Іслам, як й інші релігії, як субкультури. Але є люди, які «самі все знають краще за всіх», їм «не потрібно щось вивчати і питати, очевидно ж». А є ті, хто під виглядом інтересу до релігії починає запитувати про особисті подробиці на кшталт того, хто мій чоловік, скільки у мене дітей, скільки ми заробляємо і чи винаймаємо житло. Без жартів, такі запитання — не рідкість.

Найнеприємніша особисто мені категорія людей — це ті, хто, приходячи до тебе, запитують: «А хто тебе змушує?». Їм нецікаво, чи був це мій вибір, що на мене вплинуло — вони впевнені, що я не могла хотіти сама перейти в Іслам, що мене хтось неодмінно змушує, залишилося з’ясувати — хто. Вони починають мене активно «рятувати», причому часто це досить принизливо формулюється — наприклад, запитують, «навіщо носити цей мішок». Я не знаю, для чого їм це, і не можу знайти іншого пояснення, окрім як невігластва людей, що не можуть знайти виправдання своєму життю, впевненості в собі без приниження іншої людини: «У мене чоловік п’є і б’є мене, але я ж не в мішку ходжу, і нещасна не я, а вона, в мішку».

Залежно від того, наскільки я в цей момент втомилася, яке у мене навантаження, моє ставлення до таких людей варіюється від глузливого здивування до роздратування, тому що нівелюється моя цінність як людини, особистості зі своєю думкою, цінностями, переконаннями. Це просто дегуманізація, навішування ярликів. Для багатьох людей — сюрприз, що, будучи мусульманкою, я не сиджу вдома з десятком дітей, а маю вищу освіту і займаюся кваліфікованою працею.

Коли таким людям кажеш: «Ви розумієте, що ось це ваше ставлення — і є пригніченням?», вони заперечують, що, мовляв, не треба сприймати в штики, вони ж переживають за мене. Але ось що цікаво: коли пропонуєш пофантазувати і припустити, що я реально пригнічена — чи готові ці «доброзичливці» мені реальну допомогу запропонувати? Реальну фінансову, правову допомогу, допомогу в отриманні освіти (якщо вже я в їх реальності чомусь неосвічена) і пошуку роботи? І «доброзичливці» моментально «зливаються», жодного винятку не було. Так це турбота чи спроба самопрезентації за мій рахунок? Питання риторичне.

З іновірців одне задоволення спілкуватися зі священиками, а також практикуючими християнами і людьми інших релігій. Мені пощастило знати священиків, які дійсно вірять в те, що проповідують, і саме ця віра дає їм прийняття і повагу до людей іншої віри. Вони вірять в Бога, я вірю в Бога, і це нас зближує, дозволяє спілкуватися шанобливо. З вірянами «для галочки», які з усієї релігії «знають» тільки кілька місцевих традицій, спілкуватися, звичайно, тяжко на ці теми — яка може бути дискусія про те, чому я не вважаю християнство найправильнішою релігією, з людиною, яка десять заповідей не згадає, а про символ віри взагалі, швидше за все, не чула? В Україні багато людей, що ідентифікують себе з тією чи іншою релігією, є «приносними вірянами», як одного разу пожартував пан муфтій Саід Ісмагілов: їх приносять в храми двічі в житті, коли вони народжуються і коли вмирають. І це не «наїзд» на християн або на представників будь-якої іншої групи: серед мусульман, на жаль, теж такі є, які ходять в мечеть тільки на свято закінчення посту та свято жертвопринесення, і на цьому їх «практичне мусульманство» закінчується.

Пам’ятайте свої почуття, коли вдягли хіджаб вперше?

— Навіть не пам’ятаю, коли це було вперше, тому що до того, як одягти хустку, я носила бейсболки, капюшони. Адже люди чомусь думають, що хіджаб — це якась уніформа, яка може бути тільки певного крою, кольору тощо. Ні, хіджаб в перекладі з арабської мови «завіса, покривало» — це те, що заважає стороннім поглядам побачити те, що їм не належить бачити. В арабській мові, наприклад, міжкімнатні штори теж називаються хіджабом. Це загальне зведення вимог до жіночого одягу. Він повинен бути непрозорим, не викликати і не підкреслювати особливості фігури. Він повинен покривати все, крім обличчя, кистей рук і в одній зі шкіл — ступні ніг. У трьох інших школах Ісламу надягають щільні шкарпетки. Обидві думки однаково добре обґрунтовані, чіткого правила щодо ступень немає, можна слідувати і тому, і тому.

Також одяг мусульманки не повинен бути схожим на специфічне релігійне вбрання інших конфесій. Одяг християнських черниць теж підходить під вимоги хіджабу, але спеціальний комір, хрест видають їх релігію. Є стереотип про те, що мусульманки носять тільки чорний одяг, це є в традиціях деяких країн, але не означає, що всі послідовниці Ісламу її дотримуються.

Багато моїх приятельок говорили, що перестали носити чорне після того, як прийшли в Іслам, тому що коли на вулиці бачили жінку в чорному вбранні і хусточці (білій, чорній або стриманих кольорів), люди на вулиці підходили і просили «Матушко, благослови!», тож вони змінили кольорову гаму, щоб уникнути таких курйозів.
Часто людей заводить у глухий кут той факт, що я — українка і мусульманка одночасно. У мене запитують, які страви мусульманської національної кухні я готую. Я запитаю, що таке християнська національна кухня? Для мене моєю мусульманською національною кухнею буде борщ — просто зварений без заборонених Ісламом інгредієнтів.

Багато хто думає, що мусульмани — чи не єдиний народ, але ж це майже два мільярди людей, абсолютно різних народів і культур. Іслам — це не уніфікація людей, це загальні ціннісні рамки, але далі — свобода, зокрема в одязі, в побуті. Національні традиції, які не суперечать Ісламу, дуже різні у різних народів, але вони практикуються, і це не засуджується релігійними діячами, адже кожен народ виробив для себе найрозумніші для їх умов правила життя, і якщо немає протиріччя з моральним імперативом релігії — будь ласка.

Тому є і безліч стилів одягу, і пов’язування хустки, залежно від умов життя і культури різних людей. Ну і від взаємодії з сусідами: наприклад, ще кілька століть тому всі головні убори українок були білими з вишивкою на краю; кольорові хустки ми запозичили у південних слов’ян, куди вони прийшли з Туреччини, а до турків — від персів. Культурна дифузія дуже впливала на те, як виглядали жінки. Зараз у великих мегаполісах мультинаціональних країн жінки можуть носити той або інший стиль хустки без прив’язки до свого коріння, але просто тому, що їм так подобається. Але якщо говорити про якісь загальні характерні риси, то ви ніколи не сплутаєте індонезійський спосіб пов’язування хустки з турецьким — не тому що це якось регламентовано, просто нині уявлення про красу і зручність в цій місцевості склалися саме так.

Чи змінюється з віком спосіб пов’язування хустки?

— Раніше у всіх культурах одяг повинен був відображати соціальний статус, вік та інші подробиці. Але зараз не залишилося ні людей, які можуть цю інформацію «закодувати», ні тих, хто її міг би «зчитувати», тому нині таких вікових змін пов’язування немає. Якщо ви відповідаєте критеріям, то будь-яке ваше вбрання буде хіджабом — чи це діловий костюм, чи спідниця з жакетом (якщо хочете, можна надіти краватку), чи легке плаття…

Якби ви розповідали про Іслам людині, яка нічого про нього не знає, які головні тези ви б виділили?

— Сказала б, що світ створений Богом, Бог існує. Наука не змогла це спростувати, доказів неіснування Бога немає — навпаки, провідні вчені одноголосно визнають, що було щось, що дало імпульс виникненню Всесвіту. Всі шукають Бога, хоч і по-різному його називають — вищою силою, відправною точкою, початковою енергією тощо.

Бог створив людей різними, і це нормально. У Корані говориться: «О люди, ми створили вас народами і племенами, з різними мовами і культурами, щоб ви пізнавали один одного». Не заради того, щоб всі стали арабами, англійцями чи китайцями, а різними, тому що саме в цьому мудрість — щоб в розмаїтті люди щось дізнавалися, щоб ці відмінності стимулювали мислення і прогрес.

Коран містить такі речі, які не міг написати безграмотний пастух. Пророк Мухаммад, мир йому і благословення, ніколи не вмів ні читати, ні писати, але він дуже заохочував і розвивав грамоту. Коли на війні вони захоплювали полонених, то однією з умов викупу була така: якщо людина була грамотною і могла навчити десятьох читати і писати, її звільняли. Так ось через цю неграмотну людину, що жила в VII столітті н. е., наприклад, зіслано описання стадій розвитку ембріона — про що науці стало відомо відносно недавно. Описано й інші моменти, які знаходять підтвердження тільки в сучасній науці. На мій погляд, чудовий привід задуматися: якщо це послання не істинне, якщо це вигадка якогось пастуха, то звідки він це знав?

Іслам — релігія свободи вибору: «Ти не направиш того, кого Бог не наставив». Йдеться про те, що немає примусу в релігії, і всі справи оцінюються за намірами. Якщо тебе змушують вчинити злочин, то ти знаряддя, а не злочинець; злочинцем буде той, хто змусив. Якщо тебе змусили зробити щось хороше, то не варто ні тобі, ні тому, хто змушує, розраховувати, що зроблене під примусом додасть щось на вагах ваших благодіянь у Судний День.

Також люблять цитувати момент «вбивайте багатобожників (замість „багатобожників“ „викривачі“ люблять говорити „невірних“, маючи на увазі будь-яких іновірців), де б ви їх не виявили, захоплюйте їх у полон, беріть в облогу і влаштовуйте для них засідку». Але чомусь ніхто не читає попередні рядки цієї ж сури: «Це не стосується тих багатобожників, з якими ви уклали договір і які після цього ні в чому його не порушили і нікому не допомагали проти вас. Дотримуйтесь договору з ними до закінчення його терміну. Воістину, Аллаг любить богобоязливих». Там у передісторії одне плем’я багатобожників багаторазово, порушуючи мирний договір з мусульманами, нападало на поселення послідовників Ісламу, вирізаючи їх, грабуючи, викрадаючи в рабство. Тобто чітко вказано, що тих, хто віроломно потоптав договір про ненапад і напав, потрібно вбивати. Але! Тут цитату обривають, проте далі сказано, що це не стосується тих, хто одумався, попросив про помилування і захист. Людина може посеред битви здатися, і її не можна вбивати. Є історія про людину, яка переслідувала і вбивала багато мусульман, але в одному бої, відчуваючи перевагу противника, почала благати про помилування і промовила слова засвідчення віри. Однак один із сподвижників Пророка його наздогнав і вбив. І коли він розповів про це Пророку, той надзвичайно засмутився і запитав: «Як ти постанеш з цим у Судний День»?. І на заперечення, що він сказав ці слова лише зі страху перед мечем сподвижника, відповів: «Хіба ти бачив, що в його серці?».

Пророк зазначив і правила ведення війни: не можна руйнувати цивільні споруди, вбивати цивільне населення. Потрібно боротися тільки з тими, хто бореться з вами, не нападати без причини першими, не вести загарбницьких воєн, не вбивати служителів культу, не руйнувати церкви і синагоги. Не нападати на жінок, старих і дітей, на людей з інвалідністю. І коли хтось скоює теракт, це означає, що він порушив всі закони Ісламу, тому що в Корані сказано, що хто протиправно вб’є хоча б одну людину, то за ступенем гріха немов вб’є все людство, а хто врятує одну людину — той за ступенем благодіяння ніби врятує все людство.

Розмовляла Галина Ковальчук.

Інтерв’ю подано в скороченому вигляді. Продовження тексту читайте за посиланням.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.