У 2021 році Україна відзначає ювілей – 150 років від дня народження однієї з найвидатніших українських письменниць – Лесі Українки.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871 – 1913) народилася на Волині у дворянській родині Косачів. Її мама Ольга Косач також є відомою письменницею, яку український читач знає під псевдонімом Олена Пчілка.
Свій перший вірш «Надія» Леся написала у 9 років, у 13 – уже мала надруковані в українських часописах дві поезії, а у 14 років – побачила світ її перша поема «Русалка». У 1893 р. у Львові за сприяння Івана Франка була надрукована дебютна поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень».
Коли їй було 12, вона тяжко занедужала і потім впродовж усього життя (понад 30 років) боролася з туберкульозом. Наприкінці ХІХ ст. єдиним методом лікування цього захворювання була кліматотерапія – пацієнтами радили їхати в місцевість з м’яким теплим кліматом і проводити там якнайбільше часу. Тому ще з дитинства Леся Українка багато подорожувала у південні і східні краї – до Криму, Грузії, Італії, а згодом і до Єгипту. Ці довготривалі подорожі давали Лесі багато вражень, а пізнання культури інших народів, звичайно ж, мало вплив і на її творчість. Сум і ностальгія за рідною Україною також знайшли свій відбиток у творах поетеси.
До речі, у Ялті є музей Лесі Українки – відкритий у 1993 р. у домі, в якому мешкала поетка.
Вперше Леся Українка приїхала до Криму у 1890 р. – вона лікувалася у курортному містечку Саки. Пізніше декілька місяців вона провела у Євпаторії, відвідала Бахчисарай і Ялту. Саме тут вона створила поетичний цикл «Кримські спогади», який увійшов до збірки «На крилах пісень».
«Кримські спогади» присвячені братові Михайлові Косачу і складаються з 12 поезій і заспіву. Це досить ранній період творчості Лесі Українки, який характеризується елегійними ліричними віршами із розмірковуваннями про миті життя. Найчастішими образами цих поезій є Чорне море і кримська природа, які описуються надзвичайно лірично. Водночас поетка проводить паралелі із власним життям і почуттями:
І привітають ту ясну країну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину…
Та я за те докірливого слова
Тобі не кину стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!
Не раз лірична героїня цих творів говорить про своє бажання покинути все, сісти у човен і поплисти на схід, де за її уявленнями лежить казкова країна:
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне тут не чули зроду,
Що бува негода в світі.
Цю прекрасну країну, що лежить далеко за морем, поетеса називає «краєм вічного проміння», а море, яке веде до неї – золоте.
Крім таких, без сумніву, ліричних, навіть казкових сюжетів і мрій у творах цього циклу наявні також і паралелізми між морем і його пейзажами та людським болем і горем. Іноді у цих поезіях відчувається натяк на несправедливий суспільний устрій Російської імперії, у складі якої тоді перебували і українські землі, наслідком чого було приниження гідності українців та інших поневолених народів, обмеження їх прав і свобод, заборона українського слова тощо. Ці приниження і страждання Леся Українка глибоко і тонко відчувала, але свої почуття і заклики до боротьби могла висловити лише використовуючи алегоричні прийоми.
Частою темою поезій Лесі Українки є потреба свободи (загальної і особистої), за яку потрібно боротися, можливо навіть жертвуючи собою. Море у її поезії є глибоким багатозначним символічним образом, з яким вона проводить багато паралелей. Читачеві не важко здогадатися, про яке саме море і який човен йдеться:
Хто одважиться в північ на море Той у північ на море поплине
Своє хибке човенце зіпхнути? Хто не думає ранку діждати…
Хто поважиться людськеє горе Хай же думка моя вільно лине, –
Світовеє серденьком збагнути? Я не буду на ранок чекати.
Мотиви патріотичної лірики і роздуми про неволю рідного краю наявні і в поезії «Негода». Головним героєм цього твору також є Чорне море, до якого, як до сильної і вільної стихії, здатної змінити все, звертається поетеса. Але тут також з’являється і образ Криму, сплюндрованого російськими окупантами:
Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий цей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.
Ці поезії сповнені смутку і передчуття близької смерті, але водночас надії на те, що сонце правди та згоди засяє і морок безнадії таки колись розтане.
У циклі «Кримські спогади» окремо вирізняються вірші на татарську тематику. Поезія «Татарочка» – це опис-спостереження і створення чуттєвого образу молодої кримської дівчини-татарки:
На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.
У циклі «Кримські спогади» є триптих, присвячений місту Бахчисарай. Це три сонети – «Байхчисарай», «Бахчисарайський дворець» і «Бахчисарайська гробниця», – розповідь про місто давньої слави.
«Бахчисарай» – казковий опис прекрасного міста, яке порівнюється із тихим раєм:
Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай
У темряві та в винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.
Навіть повітря тут чарівне і спокійне, а над містом літають мрії і сни. У цій поезії відчувається туга за давніми часами.
У вірші «Бахчисарайський дворець» цей тужливий настрій поглиблюється. Твір присвячений описові ханського палацу. Леся Українка пише про колишню могутність і велич Криму, поступово переходячи на реалії кінця ХІХ ст., натякаючи на російське поневолення кримської землі:
Колись тут сила і неволя панували,
Та сила зникла, все лежить в руїні, –
Неволя й досій править в сій країні!
Заключна поезія триптиху має назву «Бахчисарайська гробниця», у якій змальовано мусульманський цвинтар, як останнє пристанище воїнів могутньої ханської держави, на цьому місці спочивають не окремі люди, а сама бахчисарайська слава.
Про цикл «Кримські спогади» Іван Франко зазначив, що у ньому поетична майстерність Лесі Українки сяє повним блиском. Він підкреслив, що «талант нашої писательки доходить до повної дозрілості, при всій своїй ліричній експансивності підноситься до того об'єктивізму, що вміє відрізнити власне горе від загального порядку фактів і ідей, не попадає в чорний песимізм під впливом власного страждання…»
У 1891 р. під час другої подорожі до Євпаторії Леся Українка у листах до родини описує своє життя у Криму, зокрема говорить про подорожі до Чуфут-кале і Балаклави. Відомо, що поетеса вивчала звичаї кримських татар, а також збирала зразки різних татарських узорів, які хотіла видати окремим альбомом. Про це вона пише у листі до свого дядька Михайла Драгоманова, зазначаючи, що має цих узорів багато і схожі вони на українські.
1897 і частину 1898 р. Леся Українка провела у Ялті, адже потребувала постійного перебування у теплому кліматі. Враження від цього побуту знайшли своє відображення і в її творчості. У своїй другій поетичній збірці «Думи і мрії» Леся представила ще один кримський цикл – «Кримські відгуки». Це переважно любовна лірика – досить сумна і тужлива. Наприклад, у вірші «Східна мелодія» лірична героїня зі смутком чекає на свого коханого, який перебуває десь дуже далеко і повернеться не скоро:
Світе мій! Буду тебе дожидатися, А як повернешся, я покажу тобі
В чорну, смутну фереджію повитая, Той кипарис мій в садочку квітчатому,
І посаджу кипарисову гілочку, Здійметься він над всіма мінаретами
Буде щодня вона слізьми политая. В краї сьому, на мечеті багатому.
Як і в «Кримських спогадах», тут також є і зразки патріотичної лірики («Мрії», «Зимова ніч на чужині»), основною темою яких є туга за рідним краєм і жаль за його неволю. Ідеєю цих поезій є боротьба за себе і за свій край, яка, хоч і буде дуже важкою, але обов’язково завершиться перемогою і здобуттям свободи.
Заключним твором циклу «Кримські відгуки» є «Весна зимова» – ритмізована проза, майже верлібр, написана у Ялті взимку 1898 р. У цьому вірші є чудові ліричні описи міста і навколишньої природи:
Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить,
Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година
Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось
Злотом червоним горіти. Скрізь тихо…
У цьому творі поєдналися елементи інтимного письма, елегійного вірша з ностальгійними мотивами і громадянської лірики – з поетичного тужливого опису міста і природи думка ліричної героїні переходить до товаришів, які страждають за ґратами. Можливо, Леся Українка пише про свого близького друга Сергія Мержинського, з яким вона познайомилася саме у Ялті у 1897 р. Ці стосунки стали однією з найбільших життєвих драм поетеси.
У 1900 – 1908 рр. Леся Українка перебувала у Криму впродовж коротших і довших періодів, і на самоті, і разом з чоловіком Климентом Квіткою, однак кримське повітря їй більше не допомагало. І тому вона була змушена рушати далі на південь – до Єгипту…
Далі буде
Соломія Вівчар, Дім Франка у Львові
Підпис до ілюстрації: Памʼятник Лесі Українці у Ялті
