Історія взаємин Русі та Золотої Орди завжди цікавила істориків та економістів. Монгольські завойовники колосально впливали на завойовані народи. При цьому частина дослідників вважає, що «монголо-татарського іга» насправді не існувало, а було взаємовигідне співробітництво двох державних утворень. У той же час інші вчені описують двохсотлітній період залежності Русі від Золотої Орди винятково у чорних тонах.
Карл Маркс у своїй роботі «Секретная дипломатия XVIII века» писав: «Татарское иго продолжалось…свыше двух столетий. Это было иго, которое не только подавляет, но растлевает и иссушает саму душу народа, который ему подпал. Монгольские татары установили режим, орудием которого были систематические грабежи и массовые убийства».
Для того, щоб розібратися з монголо-татарським «ігом» на землях України, варто звернути увагу на характер взаємин між правителями Золотої Орди та князями Південно-Західної Русі. Найбільш цікавою у цьому плані є остання чверть ХIII століття. Цей період вітчизняної історії є одним із найменших досліджених. Разом з тим він надзвичайно багатий на важливі події, що проливають світло не тільки на історію Золотої Орди, але і на історію України.
Після завоювання Київської Русі монголи не ліквідували інститути державної влади у формі окремих князівств. Князям було надано досить широку автономію, зокрема можливість мати власні збройні сили. Скоро після завоювання Русі для контролю за збором податків монголи сформували інститут баскацтв. Баскаки активно втручалися у внутрішню політику князів, що викликало активне протистояння народу, навіть до повстань. Серйозний удар баскацтву наніс темник Ногай. В період правління хана Туда-Менгу (1282–1287) він видав великому князеві Дмитрію Переяславському привілей стежити за збиранням данини для Золотої Орди.
Незалежна політика Ногая різко дисонувала із традиційною політикою монголів на завойованих землях. Він вибудовував взаємини таким чином, щоб перетворити на своїх васалів балканські держави, а також Угорщину і Польщу, зокрема організував серію військових походів, в яких активну участь брали князі Південно-західної Русі, насамперед з Галичини і Волині.
На контрольованих Ногаєм землях Дунайського улусу Золотої Орди вплив завойовників був панівним. Ось як про це писав візантійський історик Георгій Пахимер: «Ногай из тохарцев был человек могущественнейший, опытный в управлении и искусный в делах воинских. Посланный от берегов Каспийского моря начальниками своего народа, носившими название ханов, с многочисленными войсками из туземных тохарцев, которые назывались монголами (Μȣγουλιοι), он напал на племена, обитавшие к северу от Эвксинского Понта, издавна подчиненные римлянам, но по взятии города латинянами и по причине крайнего расстройства римских дел, отложившиеся от своих владык и управлявшиеся самостоятельно.
При первом своем появлении Ногай взял те племена и поработил. Видя же, что завоеванные земли хороши, а жители легко могут быть управляемы, он отложился от пославших его ханов и покоренные народы подчинил собственному своему владычеству. С течением времени соседние, обитавшие в тех странах племена, каковы аланы, зикхи, готфы, руссы и многие другие, изучив их язык и вместе с языком, по обычаю, приняв их нравы и одежду, сделались союзниками их на войне».
Найбільш сильним і впливовим князем в Південно-західній Русі був галицький князь Лев Данилович. Це був син короля Данила Галицького, енергійного правителя, який намагався створити власну незалежну державу з уламків Київської Русі. Але після вторгнення монголів він був змушений слідувати у фарватері їхньої політики. Лев Данилович продовжував політику свого батька, але при цьому намагався використовувати військову міць Золотої Орди для вирішення зовнішньополітичних проблем.
У 1275 році він домовився з ханом Менгу Тимуром про спільний похід проти Литви, оскільки Лев Данилович реально претендував на престол Великого князівства Литовського. Цей похід відбувся, хоча і не приніс галицькому князю очікуваних дивідендів. Що стосується Золотої Орди, то Менгу Тимур був не проти побачити свого данника як правителя Литви.
Через два роки, вже за підтримки Ногая, Лев Данилович знову атакував литовські землі. В цьому поході брали участь й інші князі Західної Русі — Володимир Василькович і Мстислав Данилович.
Відчуваючи за собою підтримку Ногая та його армії, 1279 року галицький князь здійснив похід на Польщу, де після смерті короля Болеслава V не залишилося законного спадкоємця. Лев Данилович розраховував, що польські вельможі виберуть його своїм королем, але вони віддали перевагу Лєшеку Чорному з дому П’ястів. Спроба захопити столицю Польщі результату не дала.
Постійні запрошення золотоординських військ в Галицьке князівство зіграли злий жарт із самим Львом Даниловичем. У 1283 новий хан Золотої Орди Туда-Менгу спільно з Ногаєм організував черговий похід проти Польщі. Ногай зі своєю армією виступив раніше, а Туда-Менгу затримався. Коли військо хана прийшло на землі Галицького князівства, він відмовився від походу на Польщу і зайнявся руйнуванням околиць Львова, в результаті чого загинуло кілька десятків тисяч галичан.
Наступна військова кампанія Золотої Орди була спрямована проти Угорщини. В цілому вона закінчилася для монголо-татар досить успішно, але при цьому Галицьке князівство знову виявилося тиловою базою військ Улусу Джучі. Це вчергове принесло серйозні економічні і людські втрати галичанам. Військові кампанії, організовані галицьким князем і золотоординськими правителями, слідували одна за одною. Кожна з них завдавала важкий удар Галицькому князівству.
У підсумку до кінця ХІІІ століття через недалекоглядну політику Лева Даниловича економіка Галичини і Волині була повністю підірвана. Багато місцевостей обезлюдніли. Через всього лише чотири десятиліття після смерті Льва Даниловича, в 1340 році, землі галицько-волинської Русі опинилася під владою Польщі та Литви.
Олександр Степанченко
