«Темні віки» історії Хаджибея (Одеси). Частина третя

«Темні віки» історії Хаджибея (Одеси). Частина третя
Мамай — одна зі значних постатей в історії виникнення Хаджибея
28.07.2023
Оцініть статтю: 
(37 оцінки)
О. Степанченко
Зображення користувача О. Степанченко.

Частина перша
Частина друга

1359 року внаслідок змови вбили хана Бердибека, який запам’ятався особливою жорстокістю щодо всіх, хто міг претендувати на ханський престол. У московському літописі про його смерть сказано:

«Того ж року в Орді вбито царя Бердибека, сина Джанібека, онук Азбяка (Узбека), з доброзичливцем своїм Тавлубеєм (Тоглибеєм), князем темним і сильним, і з іншими порадниками своїми. І випив він ту саму чашу, що нею напоїв батька свого та братів своїх».

Зі смертю Бердибека скінчився «золотий вік» Улусу Джучі та почався період усобиці, названий у літописах «Великим замішанням».

Фактично в період «Великого замішання» відбувається розпад єдиної золотоординської держави. Історики нарахували щонайменше дев’ять державних утворень, що виникли на території Улусу Джучі. Існує цілий комплекс причин, що призвели найбільшу державу Євразії до занепаду. Не вдаючись в аналіз цих причин, просто перелічимо їх для розуміння загальної ситуації, що призвела до кризи Золотої Орди.

Вже за хана Узбека стало ясно, що кочовий тип держави з його специфічною системою керування, організації армії та податковою системою не відповідає духові часу. Спроба розв’язати ці суперечності директивними методами, розпочавши будівництво міст, була приречена на провал, а внутрішній конфлікт між міською та кочовою людністю був неминучий. Епідемія чуми (1346) підірвала економіку Золотої Орди, різко скоротила населення, відповідно зменшивши військові можливості держави. Ще однією причиною була екологічна катастрофа: посуха призвела до масової пошести худоби у степових районах, і це викликало зубожіння значної частини кочівників. Сукупність усіх наведених факторів призвела до повномасштабної кризи.

Однією з найвпливовіших постатей після смерті хана був зять Бердибека, беклярбек Мамай (мусульманське ім’я Кічіг-Мухаммад). Мамай не був чингізидом, тож не міг претендувати на ханську владу — він мусив одного за другим висувати своїх протеже, маріонеток, водночас провадячи боротьбу з реальними претендентами на престол. Вплив беклярбека був досить великий ще за життя хана Бердибека. Арабський історик Ібн Хальдун писав, що Мамай «керував усіма справами» в державі. Арабські джерела називають титул Мамая, емір, що загалом відповідає тюркському титулу беклярбек.

Мамай — одна зі значних постатей в історії виникнення поселення, а пізніше міста Хаджибея. Ще в середині XIV ст. його призначили володарем Західного улусу та Криму. Згідно з реконструкцією родоводу Мамая, зробленою І. Зайцевим, батьком беклярбека був візир Хаджин, відомий також за письмовими джерелами як Алачі-Бій, Ходжа Алібек та Хаджибей. Версія такого роду заслуговує на пильну увагу, бо пояснює багато незрозумілих епізодів, пов’язаних із постатями татарських учасників битви на Синіх Водах і, відповідно, постаттю одного з «батьків-засновників» міста Хаджибея.

В «Історичній довідці» («Доводи»), складеній за останнього кримського хана Шахіна Ґерая, батько Мамая прямо названий на ім’я:

«За розпорядженням мугуллів, зазначені землі від берегів ріки Волги до так званого Маяк-Азиз, броду на ріці Дністрі, вручив беклербею Мамай-бею, синові Хаджина, що командував усім ханським військом правої руки».

Факт близької споріднености з Хаджибеєм (Хаджином) цілком пояснює, яким чином Мамай став зятем хана Бердибека, бо важко уявити, щоб юний та не дуже родовитий Кічіг-Мухаммад зайняв найвищі посади в державі. За життя Бердибека Мамай мав серйозний вплив на хана та політику цілої держави, але після його несподіваного вбивства якимось Кульпою (1359) почалася жорстока боротьба за владу.

Кульпа видавав себе за сина хана Джанібека. На певний час йому вдалося захопити престол, але вже в січні 1360 року самозванця вбили. За два десятиліття в Орді змінилося двадцять ханів:

«Бердибек (1357–1359), Кульпа (літо-осінь 1359), Навруз (осінь 1359 – літо 1360), Хизр (літо 1360 – літо 1361), Халіфа (2 тижні літа 1361), Орда-шейх (1 місяць літа 1361), Тимур-ходжа (літо-осінь 1361), Кельдибек (самозванець, осінь 1361 – літо 1362), Абдулла (літо-осінь 1362), Мюрид (осінь 1362 – початок 1363), Мір-Пулад (початок 1363 – осінь 1364), Азіз-шейх (осінь 1364 – літо 1367), Абдулла (2-й раз, літо 1367 – весна 1370), Мухаммед Бюлек (весна 1370 – осінь 1374), Урус (осінь 1374 – осінь 1375), Каганбек (осінь 1375 – осінь 1377), Арабшах (осінь 1377 – осінь 1378), Токтамиш (осінь 1378 – 1395)» (А. Григор’єв).

Весь цей час Мамай був на вершині влади або дуже близько до неї.

На початку «Великого замішання» Мамай намагався маневрувати, визнаючи владу навіть явних самозванців, але потім почав грати за своїми правилами. Він зробив ставку на Абдуллаха (Абдулла, Абдул, Габдуллах), сина хана Узбека, який за звичайних обставин не міг би претендувати на батьків престол — надто багато реальних претендентів було перед ним, — але за умов «Великого замішання» молодий та недосвідчений Абдуллах став іграшкою в руках Мамая.

Уперше Абдуллаха проголосили ханом 1361 року. Його влада поширювалася лише на Західний улус і Крим. Щоб узяти владу в цілій Золотій Орді, Мамай просто не мав досить сил. Літопис повідомляє:

«Було в ті часи у Волзькому царстві (Золотій Орді) два царі: Абдулла, цар Мамаєвої Орди, а його князь (емір) Мамай, темник, улаштував у своїй Орді царя, а другий цар Амурат — з князями сарайськими. І ці два царі, і ці дві Орди поганий мир мали між собою, завжди (були) у ворожнечі й битвах».

Кордони Мамаєвої Орди ніколи були стабільні. Часом вони проходили Волгою, часом Доном, а сам Мамай бачив свою опору у Криму та Західному улусі. За час «Великого замішання» війська Мамая кілька разів захоплювали Сарай, столицю Золотої Орди, але щоразу беклярбек мусив відступати на Захід. Щодо князівств колишньої Руси, всі вони вважалися володінням Мамая, що брав з них данину, фінансуючи таким чином свої походи.

Сусіди Золотої Орди з неприхованою цікавістю спостерігали за внутрішньою боротьбою в мусульманській державі. Ослаблення Улусу Джучі відкривало для них нові можливості. Поглинання Галицько-Волинського держави Польщею та Литвою робило ці держави реальними претендентами на землі, що входили до складу Золотої Орди. Ще одним претендентом виявилися волосько-молдовські племена, що вже кілька десятиліть намагалися потіснити татар у межиріччі Прута і Дністра.

1362 року великий князь Литовський Ольгерд починає похід проти Золотої Орди, кульмінацією якого стане битва на Синіх Водах.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.