У середні віки до українського Поділля фактично належали не тільки сучасні Вінницька та Хмельницька області з прилеглими районами сусідніх областей, а й землі між Дністром і Південним Бугом — аж до Чорного моря. Контроль за цими стратегічно важливими територіями давав можливість участи в міжнародній торгівлі, що у XIV ст. здійснювали не лише морем, а й розгалуженою мережею караванних шляхів, що брали початок на Великому шовковому шляху.
Одним із перших володарів, що усвідомили важливість Поділля, був некоронований хан Західного улусу, беклярбек Ногай. Ще наприкінці XIII ст. він опанував територію на стику Болгарії, Угорщини, Руси та Польщі, взявши під прямий контроль Сербію та Візантійську імперію. Його армія складалася з різних тюркських племен і народів, що вже не одне століття кочували в Надчорномор’ї та вважали цю землю своїм домом. Основу армії становили печеніги, половці та чорні клобуки, підкорені ханом Бату та інкорпоровані в монгольське військо.
У 1290-х Ногай остаточно порвав з Золотою Ордою, на короткий час перетворивши Західний улус на незалежну державу. Вирішальна битва, на думку історика Ф. Бруна (1804–1880), відбулася на берегах лиману Куяльник. Розкопки, проведені наприкінці 1980-х під проводом археолога А. Бачинського, довели версію Бруна.
Поразка Ногая у війні з золотоординським ханом Токтою 1300 року не поставила крапку у прагненні керівної еліти Західного улусу до незалежности. Син Ногая Чака (Джака) та його онук Каракісек ще кілька років точили запеклу боротьбу з Золотою Ордою, та для успіху їм забракло як військових талантів, так і харизми, властивої Ногаєві.
Арабський історик Рукн ад-Дін Бейбарс у своєму «Літописі» досить своєрідно описав наслідки розгрому армії Ногая:
«699 року бився Токта з Ногаєм у Північних областях. Ногай зазнав поразки, його вбито на місці. З воїнів його взято в полон велику кількість і забрано їх безліч. Купці в цей час навезли з них у ці землі (Єгипет) безліч рабів і рабинь, що з любов’ю та старанністю прийняли іслам, ставши помічниками в газаватах і соратниками у джигаді. Аллаг зробив їхню розлуку з батьківщиною приводом до вступу їх у справжню віру і вирятував їх із темряви невіри».
Після перемоги Токта передав Західний улус своєму синові Тукулбузі (Букулбузі), що «утвердився в Ісакчі, на ріці Дунаї та на місцях, прилеглих до Залізних Воріт, де були становища Ногая» («Літопис» Рукн ад-Діна Бейбарса). Єдиний спадкоємець Ногая, що зміг урятуватися від військ Токти, був онук Ногая, Каракісек. Він утік до Польщі, де його прийняли разом із загоном у 3000 вояків. Напевно, поляки використовували татар як наймане військо в походах проти своїх сусідів. Пізніше, мабуть, вони відкочували на Прикарпаття, до прикордонного району на стику Західного улусу, Русо-Валахії та Галицько-Волинської держави.
Історик Я. Дашкевич висунув гіпотезу, що після втечі до Польщі Каракісек зі своїми людьми оселився на Поділлі (північній частині Західного улусу) та створив там незалежну від Золотої Орди державу. На жаль, цю версію не підкріплено посиланнями на джерела. При цьому від «держави Каракісека» Дашкевич проводить пряму лінію до трьох «дідичів» — золотоординських емірів Кутлубуги, Хаджибея та «Димитрія», учасників битви на Синіх Водах (1362), але до цієї теми ми ще повернемося.
Невідомо, як довго Західним улусом керував Тукулбуга (Букулбуга), але після приходу до влади хана Узбека (1312) ситуація в Золотій Орді докорінно змінюється. Новий хан був прихильником суворої централізації державної влади, тож за нього будь-які сепаратистські рухи суворо придушували — це цілком стосувалося й Західного улусу.
До всього Узбек зробив іслам державною релігією. Під час ісламізації він придушив опір племінних вождів, орієнтованих на інші релігійні культи, а вождів стратив. У цій ситуації важко уявити, щоб такий володар, як хан Узбек, терпів у себе під боком якесь сепаратистське утворення, безпосередньо пов’язане з переможеним Ногаєм і його нащадками.
Відомо, що свого часу беклярбек Ногай прийняв Іслам, але вельми ліберально ставився до представників інших релігій, зокрема у своєму війську. У релігійній політиці Ногай був послідовником монгольської традиції, дозволяючи своєму оточенню визнавати крім ісламу християнство, традиційні язичницькі культи, а також буддизм. Ми не знаємо, яку релігію визнавав його онук Каракісек, але очевидно, що більшість його вояків і сподвижників не були мусульмани.
Якщо припустити, що Західний улус або його частина справді тривалий час був під контролем Каракісека, то навряд чи немусульманська держава, прямий конкурент Золотої Орди, могла б довго існувати, особливо з огляду на військову міць держави Джучі та амбіції хана Узбека.
Беручи до уваги наступні події, особливо пов’язані з війною за «галицьку спадщину», коли війська Золотої Орди кілька разів проходили територією Поділля, доводиться констатувати, що жодної самостійної татарської держави на цій території, принаймні в першій половині XIV ст., не було та й не могло бути.
У 1340-ті, як ми зазначали, володарем Західного улусу був Атламиш, зять хана Джанібека. Це ще один факт на користь того, що Золота Орда за ханів Узбека та Джанібека, а можливо, й пізніше, аж до 1370 року, контролювала свої західні землі. На користь цього свідчить і факт будівництва міст, розпочатого Узбеком у міжріччі Прута і Дніпра.
А ще відомо, що в місті Шехр аль-Джедіді у 1363–1369 роках був монетний двір і карбували джучидські монети з іменем хана Абдуллаха (1361–1370). Мало того, на думку С. Яніної, саме Шехр аль-Джедід за хана Абдуллаха був столицею Золотої Орди, точніше тієї її частини, що контролював від імені безвільного Абдуллаха беклярбек Мамай.
1360-ті роки стали переломними як в історії Улусу Джучі, так і в історії всього Надчорномор'я. У цей період з’являються нові політичні гравці та відбуваються суттєві зміни в етнічному пейзажі регіону.
