Загальновідомо, що в ісламі існує заборона на відзначення свят інших релігій. Цю тезу особливо часто цитують представники різних напрямів салафітського ісламу, що розглядають її в абсолютному сенсі. Так, відома заборона «вітати» немусульман з їхніми святами, «відзначати» їх та ін.; інше питання, що дуже часто складно пояснити, що насправді ховається під терміном «святкування». З «привітанням», здається, зрозуміліше, бо в деяких привітаннях є речі, що суперечать ісламському віровченню. Наприклад, мусульмани не визнають ідеї розп’яття та воскресіння Христа, тож традиційне пасхальне привітання не має для них сенсу. Але одна справа, коли мусульмани живуть у суто мусульманському середовищі, а інша — коли вони співіснують із послідовниками інших релігій, коли вони — сусіди, колеги, родичі тощо (це особливо актуально для нових мусульман). З одного боку, адаб, мусульманська етика, закликає мусульманина бути усміхненим і привітним до інших людей, а з іншого — забороняє будь-яку участь у «чужих святах». А що про це казали ісламські вчені минулих століть?
Передусім слід з’ясувати, що свято арабською — ід, а це означає «дія, до якої повертаються», і спільнокореневі слова — адат («звичай»), авда («повернення та ін.»). Дуже часто в питаннях збереження ісламської ідентичності посилаються на видатного мусульманського вченого Такі ад-Діна ібн Таймію (1263–1328). Дехто вважає його чи не найбільшим авторитетом сунізму після сподвижників і перших імамів, хтось критикує, хтось ставиться помірковано, але значущість його спадщини заперечувати складно. Серед сотень його праць відома й робота з промовистою назвою «Необхідність іти прямим шляхом з метою різнитися від людей, що заслуговують на пекло» (вид. Насіра аль-Укля, Ер-Ріяд: Мактаба Рушд). У ній, серед іншого, дискутується питання про «свята» немусульман, розглянуте в контексті шаріатської заборони на «уподібнення немусульманам» (згідно з хадисом «хто уподібнюється якимось людям, той належить до них», Ахмад, Абу Давуд та ін. — Авт.). Ібн Таймія, зокрема, наводить вісім застережень, чому такі вчинки для мусульман — «заборонені» й можуть розглядатися навіть як «невірство». Можна коротко навести їх зміст.
Перше. Свята вважають за частину релігійних обрядів (манасик), а «уподібнення» чужій релігії неприйнятне.
Друге. У святах немусульман є речі, невідповідні ісламу, тому навіть приготування їжі, особливої для цих свят, спеціальний одяг та ін. слід уважати за «небажані» та гріховні (мункар) дії для мусульман.
Третє. Існує уподібнення — і таке було в середньовічному Дамаску, де жив Ібн Таймія, — деяких мусульман християнам у святкуванні закінчення посту, що теж неприйнятне, наприклад, відвідування могил у «чистий четвер» та ін. Також Ібн Таймія наводить чимало звичаїв, перейнятих деякими мусульманами від послідовників інших релігій, наприклад, тримання спеціальних оберегів та ін. Ібн Таймія пише, що «основою для виокремлення таких днів є саме інша релігія».
Четверте. Мусульмани мають свої свята, тому не можна відмовлятись від свого на користь чужого.
П’яте. Святкування «чужих свят» звеличує інші релігії, що також для мусульманина неприпустиме.
Шосте. Традиції святкування в інших релігіях містять те, що може бути «невірством» для мусульманина.
Сьоме. Мусульмани, що святкують свята інших релігій, переймають їхні звичаї — це також може в перспективі відвернути від віри.
Восьме. Спільне святкування «чужих свят» змушує мусульман віддавати перевагу послідовникам інших релігій перед мусульманами.
Саме ці тези обґрунтовані середньовічним автором, що жив в одному з поліконфесійних міст ісламської держави. І це навіть не вважаючи на досить толерантні стосунки між представниками різних релігій у Мамлюцькому султанаті, передусім — на широкі права юдеїв і християн. Як бачимо, задля збереження ісламської ідентичності Ібн Таймія розглядав «свята» лише як «справу релігійного поклоніння», а за «причетність» до них уважав спільні «релігійні» обряди, специфічні «релігійно обґрунтовані» традиції їжі, одягу тощо.
Але тут виникає питання. Якщо мусульманин, що працює в Україні, отримує додатковий вихідний на Великдень чи Різдво — державні свята — чи можна це вважати за «святкування»? Або якщо людина в якийсь день тижня, місяця, року робить певну справу, пов’язану зі здоров’ям, побутом, — так, це «повторювана дія», але чи можна назвати це «святом», що від нього застерігав Ібн Таймія? Принаймні про такі випадкі Ібн Таймія не пише, бо тут не йдеться про «релігійно» мотивовані дії самих мусульман.
Разом із тим у наш час існує специфічний тренд робити з певних речей ще абсолютніші, загальніші та безкомпромісніші висновки. Як бути з «громадянськими святами», такими як день незалежності певної країни, професійні свята, наприклад, День працівників радіо, телебачення та зв'язку, або пам’ятними датами, днями, присвяченими вирішенню нагальних проблем суспільства? Важко в це повірити, але окремі автори фатв, розтиражованих в інтернеті, навіть всесвітні дні боротьби з певними хворобами вважають за «свята немусульман» — це викликає подив, бо ні Коран, ні Сунна, ні вчені на кшталт Ібн Таймії цього прямо не заборонили й боронити не могли. Якщо у Всесвітній день охорони навколишнього середовища (міжнародний день ООН, відзначається щороку 5 червня. — Ред.) мусульмани вийдуть на екологічну акцію — чи може це бути підставою для їхнього осуду як «прихильників нововведення»? Якщо йти за логікою Ібн Таймії, то напевно ні, бо ця дія стосується не релігії (дін), а земного життя (дунья). Наприклад, мусульмани часів Ібн Таймії, що займалися сільським господарством, мали свої цикли сіяння та збирання врожаю, що сформувалися ще перед ісламом. Однак нема жодної фатви, що приписувала б арабам-мусульманам різнитися в цьому питанні від арабів-християн, бо тут не йдеться про релігію як таку. Так само в сучасному світі: якась корпорація або урядова організація, де працюють і мусульмани, і християни, і послідовники інших релігій, може встановити якийсь день для щорічних загальних зборів колективу — невже можна вважати це за «нововведення в релігію» чи «уподібнення невірним»? Звісно, якщо ця організація провадитиме захід, де буде щось, неприйнятне для мусульманина — дрес-код, що відкриває аврат, святкування чужих релігійних свят, — це вже зовсім інше питання.
Сучасні ісламські богослови дають різні відповіді. Відомо, що релігійні авторитети Саудівської Аравії, зокрема «Комітет найбільших учених», не дозволяють «святкувати» будь-що, крім двох ісламських свят, проте досить рідко самі поняття «свято», «святкування» стають предметом уточнення, що їх дуже потребують мусульмани у світських країнах. Інші відомі вчені, такі як Юсуф аль-Карадаві та Сальман Ауда, попри безсумнівну заборону «святкувати» суто християнські чи інші релігійні свята, закликають розважливо ставитися до інших днів. Сальман Ауда негативно висловився про заборону «святкування» національних свят. Інший авторитет сучасності, відомий малікітський учений Абдалла бін Байя, член Європейської ради з фатв і досліджень пише: «Свято незалежності країни — це нерелігійне свято. Святкові дні, що заборонені, — це релігійні, а не просто зібрання, де люди згадують певні події. Тому дозволено святкувати весільні ювілеї, дні народження або будь-яку подію, не пов'язану з релігійними святами». Ба більше, на його думку, осуд участі мусульман у таких подіях — це спроба «заборонити» те, що не заборонено Кораном і Сунною, і таким чином ускладнити те, що слід спрощувати.
Проблема полягає в тому, що, вдаючись до загального правила «заборони святкування» (тахрім аль-іхтіфаль), деякі релігійні авторитети не пояснюють, як ставитись до так званих «громадянських свят», що апріорі нерелігійні та не вважаються самими мусульманами за частину ісламської релігії. Тому в середовищі поміркованих мусульман панує думка, що в питаннях, які не стосуються співучасті в неісламських формах релігійності або запровадження в ісламську релігію принципово нових форм (спеціальних форм поклоніння, «третього» святкового намазу тощо) варто уникати крайнощів і виходити з оцінки конкретних намірів, прагнень і дій, а не проводити аналогій там, де їм не місце. Хочеться вірити, що мусульманські вчені країн ЄС та Європи, які краще за інших знайомі з обставинами мусульман у світських країнах, будуть активніше пояснювати ці складні питання ісламської доктрини та права.
Джерело: РІСУ
