Візантійські історики про тюрків Золотої Орди і мамлюків Єгипту

Мамлюки в битві з монголами
Мамлюки в битві з монголами
Мамлюкскій воїн
Мамлюкскій воїн
Облога Константинополя хрестоносцями
Облога Константинополя хрестоносцями
Мамлюки в битві з монголами
Мамлюкскій воїн
Облога Константинополя хрестоносцями
28.06.2018
Оцініть статтю: 
(32 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

XIII століття було періодом глибокого занепаду Візантійської імперії. 1204 року столицю Візантії, Константинополь, захопила армія хрестоносців. Західні варвари розграбували місто, вбивши майже всіх його захисників. Багато візантійців були змушені покинути столицю, переселившись у Нікею, яка майже на шість десятиліть стала притулком і центром боротьби з окупантами.

У 1242 році в Нікеї народився один із найвідоміших візантійських істориків і філософів Григорій Пахимер (1242 — 1310). Його праці з історії і в наш час викликають значний інтерес завдяки тому, що він намагався писати про ті події, свідком яких був сам. При цьому його кредом як історика було прагнення якомога правдивіше висвітлювати те, що він бачив.

Основна праця Григорія Пахимера «Історія» є свого роду продовженням «Хроніки» авторства його знаменитого вчителя Георгія Акрополита. Пахимер був безпосереднім свідком розпаду Монгольської імперії та утворення Золотої Орди і був добре обізнаний про взаємини беклярбека Ногая з Візантією. Крім того, в його праці значне місце відведено і піднесенню Єгипетського султанату мамлюків і тій ролі, яку відіграли в цьому піднесенні тюрки Північного Причорномор’я і Криму.

Пахимер першим серед істориків вказав на те, як створювалася тюркська військово-політична еліта в Єгипті і яким чином жителі нинішнього півдня України опинилися в цій африканській країні. Згідно з візантійським істориком, відмінні військові якості половців-куманів були давно відомі в Єгипті. Тому правителі цієї мусульманської держави охоче купували їх як рабів, але не для того, щоб використовувати в сільському господарстві або як прислугу. З тюрків формували загони воїнів, які відважно боролися, захищаючи Єгипетську державу. Згодом вони зайняли високе становище у владних структурах султанату. А в 1260 році колишній раб, емір Бейбарс, вбив султана Кутуза і захопив владу в країні. Цю подію прийнято вважати початком довгого панування мамлюків над Єгиптом. У період правління Бейбарса сила і вплив тюрків безперервно зростали, що було пов’язано з швидким збільшенням їх кількості у переважно арабській країні.

Ось як про це писав Григорій Пахимер: «Єгиптяни і раніше високо цінували скіфське плем’я (так за давньою традицією називали візантійці кочівників Північного Причорномор’я), купуючи в рабство людей з цього народу, особливо набираючи з них військо. Тепер же, коли скіф став на чолі верховної влади, скіфське плем’я особливо почало цінуватися в Єгипті як основа військової сили. А оскільки скіфські бранці не інакше могли бути доставлені, як шляхом вторгнення в Чорне море через протоку, то це можливо було лише за згодою царя».

Під царем Пахимер мав на увазі візантійського імператора. Єгиптяни, які мали потребу в постійному поповненні своєї армії надійними тюркськими воїнами, звернулися до імператора Михайла Палеолога з проханням дозволити їх судам вільний прохід через протоки Дарданелли і Босфор у Чорне море. Метою єгиптян був Крим, де на невільничих ринках можна було купити тюркських юнаків.

Візантія, що перебувала у тяжкій військовій та політичній ситуації, була змушена погодитися на пропозицію султана Бейбарса. Але через деякий час в Константинополі зрозуміли, що кораблі, які йдуть з Криму з рабами, підсилюють військову міць Єгипту. Тим самим Візантія власними руками створювала собі грізного суперника в близькосхідному регіоні. «Внаслідок постійного припливу з півночі полонених і за гроші куплених юнаків зростала військова сила єгиптян, а з разом тим збільшилася їх сміливість, що вони почали виступати з певних меж і дозволяли собі нападати на сусідів», — з гіркотою відзначав Пахимер.

Будучи патріотом своєї країни і маючи широкий кругозір, візантійський історик дозволяв собі не просто вказати на помилки уряду, але і жорстко критикувати його, що досить рідко можуть собі дозволити його колеги-сучасники. «Єгипетський султан скористався в боротьбі з християнами нашим невіглаством, дурними розрахунками, безпідставними планами і жадібністю. Хоча натиск монголів ми ще стримували, але це аж ніяк не військовими силами, але дружніми заходами, а то і рабськими хитрощами, укладаючи родинні союзи і часто посилаючи подарунки найкращої якості».

Говорячи про родинні союзи, Пахимер мав на увазі шлюбні договори, укладені візантійським двором з ільханом Хулагу і некоронованим правителем Золотої Орди, господарем Дунайського улусу Ногаєм. За словами Григорія Пахимера, татари «дружбою досягли таких вигод, які навряд чи б могли здобути випадковостями війни». Варто відзначити, що тут Пахимеру зраджує почуття реальності. Монгольське військо в описувані істориком часи перебувало в періоді своєї найвищої сили. Візантійці кілька разів випробували цю силу на собі, і результат був для них дуже невтішний.

Інший візантійський історик, що жив дещо пізніше Пахимера, Никифор Григора, багато уваги у своїх роботах приділяв впливу клімату на зміну фізичної природи людей. У своїй «Історії ромеїв» він відзначав асиміляцію, що відбувалася в тюрксько-монгольському конгломераті племен і народів. У цьому питанні на нього, ймовірно, вплинули арабські історики та мандрівники. Сучасником Григора був Шамсуддін ад-Дімашки, який в кінці XIII століття відвідав Крим і Дунайсько-дніпровське межиріччя, залишивши надзвичайно цікаві замітки про цей регіон і його населення.

Зокрема, він писав, що кипчаки «займають гористу місцевість на берегах Чорного моря, володіють містом Судак. Море Судацьке сприяло їх популярності, тому що купці відвідують його заради торгових цілей, для продажу одягу та інших речей і для покупки дівчат, рабів, бобрового хутра. Аллаг переселив частину цього народу до Єгипту і Сирії. Це така раса, яка подібна до ангелів, коли підкорена, і схожа на дияволів у боротьбі».

За відомостями візантійських істориків, щорічно в Олександрію з Криму доправляли близько 2 тис. рабів. Найдорожче коштували татари — 140 дукатів, за черкесів, греків, албанців і слов’ян давали від 70 до 110 дукатів. Згодом більшість торгових операцій між Кримом та Єгиптом почали здійснювати генуезькі та венеціанські купці.

Олександр Степанченко

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.