У крихітній, ніби картонній квартирі в спальному районі Києва живе сім’я з п’яти людей. У спільній кімнаті з меблів тільки розкладний диван, столик з телевізором і невелика фанерна шафа. Вона порожня: немає ані книг, ані декору, лише один радянський сервіз, який зазвичай виймають, коли збирається багато гостей. Але в цій квартирі гостей не буває. До біженців гості рідко навідуються.
Щоправда, родина Альбольболь — не зовсім типові біженці:
Монтасір і Ярослава познайомилися влітку 2010 в Києві. Вона лиш закінчила факультет фізкультури Чернігівського педагогічного університету і поїхала шукати роботу в столицю. Якось на вулиці вона зустріла Монтасіра, який сам тільки закінчив Дніпропетровський медичний університет. Через місяць вони одружилися.
«Я дізналася, що Монтасір — мусульманин, і для мене це було щось зовсім нове, — згадує Ярослава. — Ми ж в університеті нічого не вивчали про Іслам, нам розповідали про інші релігії, але не про цю. Він розповів мені про суть Ісламу, і мені сподобалося, що вони моляться п’ять разів на день, не п’ють і не курять, чого у нас чоловіки не роблять, звичайно. Незабаром я пішла в мечеть, сказала імаму потрібні слова арабською і прийняла Іслам».
Незабаром про те, що Ярослава перейшла з православ’я в Іслам, дізналась її мати. Стався перший конфлікт.
«Я з релігійної родини: мама виховала нас так, щоб ми не курили і не пили, поважали людей і тварин. Ми раз у тиждень ходили до церкви, дотримувалися посту. Але потім я зустріла Монтасіра. Одного разу в неділю вона, як зазвичай, збиралася до церкви і запитала мене: де твій хрестик, і чому не йдеш зі мною? Коли я сказала, що прийняла Іслам, у мами стався шок. Вона почала ходити до священиків, і один з них сказав їй, що християнам з мусульманами разом жити не можна, що це зрада бога. І вигнала мене з квартири».
Новий рік Ярослава з Монтасіром зустріли в сирійському Дара, на батьківщині Альбольболя. А в березні 2011 там почалася революція. Причиною протестів став арешт і тортури 15 осіб, затриманих за антиурядові графіті. 18 березня після п’ятничної молитви на демонстрацію вийшли тисячі людей, кількох з них убили.
Монтасір теж виходив на протести проти режиму сирійського президента Башара Асада. Після однієї з демонстрацій його заарештували, він провів у в’язниці два місяці.
«Я прожила цей час в жаху: зв’язку не було, я не знала, що буде з Монтасіром, а в Україні не розуміли, що буде зі мною», — згадує Ярослава.
Незабаром революція в Сирії переросла у війну. У Дара почалися бойові дії.
«Місто почало жити
Коли доньці було три місяці, родина Альбольболь вирішила виїхати в
Поки Ярослава чекала чоловіка в Україні, Монтасір влаштувався медиком в швидку допомогу — рятував поранених військових і мирних громадян в зоні бойових дій. Під час чергової атаки в березні 2013 року Альбольболь з іншими медиками витягав людей з будинку, куди влучив снаряд, і потрапив під вогонь. Один снаряд убив чотирьох медиків, а наступний розірвався за його спиною. Монтасір показує рентгенівські знімки: один осколок розірвав м’яз на лівій нозі, а два інші влучили рівно поміж легенями і серцем. Вони досі там: лікарі вважали, що виймати їх небезпечно для життя.
«Після цього випадку за нами, лікарями, почали пильно стежити асадівські спецслужби, — каже Монтасір. — Лікарі там під прицілом, тому що ми витягали і поранених сирійської армії, і повстанців, а Башару це не подобається. Одного разу до кількох моїх колег прийшли додому вночі і вбили їх».
Після поранення Монтасіра перевезли в сусідній Йордан, і там, після чотирьох місяців реабілітації, розповідає він, сирієць знову почав працювати у швидкій допомозі на кордоні з Сирією. Ярослава з Лимар перебралася назад до нього і народила другу дитину. Але і там сім’ї не дали жити спокійно.
«Мені почали надходити повідомлення на телефон від сирійських спецслужб, — каже Альбольболь. — В службі безпеки Йорданії сказали, що не зможуть мене захистити, і я вирішив їхати».
Сім’я біженців приїхала в Україну в грудні 2015 року з однією великою валізою на всю сім’ю. Взяли тільки найнеобхідніше: особисті речі, документи і фотографію будинку сім’ї Альбольболь в Дам’є, який під час війни був зруйнований дощенту.
За останній рік сім’я Альбольболь змінила більше десятка квартир. Першим притулком став будинок матері Ярослави.
«Спочатку мама прийняла нас, тому що нам довелося бігти від війни, але досить скоро поставила ультиматум: або я відмовляюся від Ісламу і приймаю назад християнство, або більше тут не живу, — каже Ярослава. — Монтасіру вона і зовсім сказала, що він повинен стати християнином, і одного разу навіть викликала поліцію, намагалася звинуватити його в тому, що він терорист. Ну, у нас же так всі думають: раз сирієць, значить, має стосунок до тероризму. А мені вона викликала швидку допомогу,
У підсумку, каже Ярослава, мати вигнала її, вагітну третьою дитиною, з двома маленькими дітьми і чоловіком вночі в
Відколи сім’я Альбольболь покинула зону військових дій на Близькому Сході і опинилася в Україні, їхнє життя перетворилося на постійний пошук допомоги і нескінченні відмови.
«Влаштуватися на роботу я не можу, — приречено каже Монтасір. — Сирійців, та ще й з простроченими документами (у Альбольболя закінчився дозвіл на проживання в Україні, продовжити який він не може, оскільки звертатися в посольство Сирії, на його думку, небезпечно), нікуди не беруть, а в медичні установи й поготів, хоча у мене величезний досвід роботи в швидкій на війні. Славу теж не приймають, тому що вона носить хіджаб. Вона могла б працювати вчителем в медресе (мусульманська школа — ред.) або вихователем в дитячому саду, де толерантно ставляться до мусульман, але таких місць дуже мало, і зараз всі вони зайняті.
Історія родини Альбольболь типова для сьогоднішньої України. У 2015 році в міграційну службу звернулися сумарно 207 громадян Сирії, Іраку та Йорданії з проханням надати статус біженця і тільки 7 його отримали. У першій половині 2016 року звернулися 48, а статус не отримав ще ніхто.
Одиниці біженців, які отримують офіційний статус, не можуть знайти собі місця в українських реаліях: вихідців з Близького Сходу таврують як терористів, а жінок, які практикують Іслам, дискримінують. В результаті їм доводиться подавати прохання в ООН на третю країну, але очікування рішення займає
«Мені не відомі дані
Роботодавців нерідко відлякує не тільки або не так віросповідання або походження, скільки документи біженця або шукача притулку. Термін їх обмежений, а довідка шукача притулку і поготів. Що це за документи, багато хто просто не знає. Тому під час офіційного прийому на роботу багато, мабуть, вважають за краще брати людей зі звичним паспортом, а не з „незрозумілими“ посвідченням та довідкою. Не кажучи вже про те, що шукачам притулку досі чомусь треба оформляти тимчасовий дозвіл на працевлаштування».
«Мені подобається в Україні, і я був би готовий тут залишитися, але жити тут стає нестерпно, — робить висновок Монтасір. — Раніше, в Сирії, мені не потрібно було ні на кого сподіватися, я сам всіх забезпечував, на роботі мене поважали, був якийсь професійний авторитет. А тут і я, і Слава — ніхто. І це страшно».
Джерело: HROMADSKE
