Україна довгий час знаходилася на пограниччі християнської та ісламської цивілізацій, а українці безпосередньо контактували з представниками мусульманських народів, передусім кримськими татарами. Зрозуміло, ці контакти мали драматичний характер.
Кримські набіги на українські землі, в свідомості українців сформували стійкий негативний стереотип «злого татарина». Але, з іншого боку, контакти українців з мусульманським, переважно тюркським світом мали також мирний характер, навіть характер співробітництва і вели до своєрідного симбіозу слов’янських та тюркських елементів на українських землях.
Відомим фактом є те, що Богдан Хмельницький, воюючи проти поляків, взяв союзником кримського хана, а Запорізька Січ виникла як оригінальний феномен, породжений як слов’янським, так і тюркським світами. У самій же українській культурі «незримо» присутні тюркські елементи. Це – численні тюркізми в українській мові, тюркські корені деяких українських прізвищ, окремі деталі побуту, що були запозичені від тюрків, тощо.
Вказана межовість України між християнською та мусульманською цивілізаціями не могла не знайти відображення в творчості Тараса Шевченка, поезія якого достатньо точно передала світосприйняття, ментальність українців. На жаль, ставлення поета до мусульманського, зокрема, тюркського, світу, не знайшло висвітлення в літературі. Принаймні ця тема ніколи не вважалася такою, що заслуговує на серйозну увагу в шевченкознавстві. Хоча в творчості Шевченка бачимо неодноразове звернення до ісламської, переважно тюркської проблематики.
Це звернення простежується вже в ранній творчості поета. У написаній ним у 1843 р. п’єсі «Назар Стодоля» в одному із епізодів наводиться легенда про «турецьку царицю», що пожирає дітей: «У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, тілько дедалі зліє; їсть вона од схід до захід сонця – не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей за те, що коли ще була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу раз краще її. От вона справді, як родила дочку, так і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, – і дівчаток, і хлопчиків…» (Шевченко Т. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.3. – С.46). Загалом легенда має романтичний характер. Водночас у ній виявляється певний негативізм до «турецької землі».
У ранніх творах Шевченко звертається до теми походів козаків на турецькі землі, зокрема, в поезіях «Іван Підкова» та «Гамалія». Власне, «Гамалія» (1842) – це якраз є романтизована оповідь про такий похід. У даному творі знайшли відображення розповіді про походи запорізьких козаків на Стамбул. Інформацію про них поет міг черпати як із фольклорних творів, які чув у дитинстві, так і з деяких праць історичного характеру. Також у цій поемі відобразилися враження Шевченка від подорожі Балтійським морем.
Проте на створення поеми вплинув ще один чинник. Це орієнталістські захоплення вчителя Шевченка Карла Брюлова. Взагалі в той час інтерес до екзотики Сходу був притаманний багатьом європейським інтелектуалам, у т.ч. й російським. Брюлов здійснив подорож у Грецію й Туреччину, де робив замальовки (К.П.Брюлов в письмах, документах и воспоминаниях современников. – М., 1952. – С.99-106). Його орієнталістські захоплення передалися Шевченку. Останній створив акварель «В гаремі» (1843). Також, ймовірно, під впливом Брюлова Шевченко в поемі «Гамалія» пише про околицю Стамбула Скутар. У Скутарі й відбувається основна дія поеми. А як відомо, в Брюлова є акварель «Турецьке кладовище в Скутарі».
Звісно, в «Гамалії» є деякі антитурецькі моменти. Наприклад, з долею іронії ведеться мова про туркеню, яку можна сприйняти як узагальнений образ Туреччини. Приблизно так само говориться й про «султана», котрий дрімає в «харемі». Загалом Туреччина подається як багата й водночас лінива, розманіжена країна. Але в цій країні страждають українські козаки-невольники, яких їде визволяти Гамалія з хлопцями. Страждання невольників породжує ненависть до турків. Звідси заклик, який автор вкладає в уста Гамалії: «Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!» (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.1. – С.236).
Проте такі антитурецькі моменти аж ніяк не є визначальними. У поемі маємо романтичну візію, де вигаданий герой Гамалія здійснює «незвичні» вчинки. Адже похід через Чорне море і напад на добре укріплений Стамбул – це щось надзвичайне. Цікаво, що Шевченко в цій поемі називає Туреччину Візантією. Тут мимоволі виникають асоціації з походами давніх русичів на візантійські землі. Цікаво також, що вигаданий герой поеми має не слов’янське ім’я. Швидше, це ім’я тюркського походження. Чи зробив це Шевченко свідомо чи ні, наділивши свого героя таким іменем, можна лише гадати.
Відверта прихильність до мусульманських народів
До відомих творів Шевченка відноситься поема «Кавказ» (1845). У ній піднімається тема завоювання Північного Кавказу, де жили мусульманські народи, імперською Росією. «Кавказька тема» займала помітне місце в тогочасній російській літературі. О.Пушкін пише поему «Кавказький бранець», йому ж належить твір мемуарного характеру «Подорож до Арзрума під час походу 1829 р.» Дія відомого прозового твору М.Лєрмонтова «Герой нашого часу» теж відбувається на Північному Кавказі. Американська дослідниця Е.Томпсон цілком справедливо вказала на імперські ідеї в цих творах, на те, що в них свідомо виправдовувалося російське завоювання. Ні О.Пушкін, ні М.Лєрмонтов, писала вона, «не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів на достойних… та негативних… Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків» (Томпсон Е. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. – К.: Основи, 2006. – С.104).
Шевченків «Кавказ» помітно виділяється на фоні цих творів антиімперською спрямованістю. Автор присвячує поему своєму другу графу Якову де Бельмену. З останнім Шевченко познайомився влітку 1843 р. Між ними швидко зав’язалися дружні стосунки, що тривали близько року. Улітку 1844 р. де Бельмен був відправлений на Кавказ у діючу армію ад’ютантом командира 5-го корпусу генерала О.М.Лідерса. Під час Даргинського походу, коли російські війська зруйнували резиденцію Шаміля Дарго, корпус Лідерса опинився в пастці. Тоді ж у сутичці з горцями й загинув де Бельмен (Николаи А. Из воспоминаний о моей жизни. Драгинский поход 1845 // Русский архив. – 1890. – №6. – С.272; Колюбакин Б.А. Кавказская экспедиция в 1845 году. Рассказ очевидца В.Н. Н…ва. – СПб., 1907. – С.151-152).
Здавалось, вбивство одного з найбільших друзів мало б породити в Шевченка ненависть до горців. Натомість у «Кавказі» бачимо зовсім іншу реакцію. Винуватцем загибелі де Бельмена автор вважає імперську політику Росії, пише, що, завдячуючи їй, «Лягло костьми / Людей муштрованих чимало». А сліз та крові, пролитої задля слави «батюшки-царя», вистачило, щоб «напоїть всіх імператорів» (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.1. – С.344).
Цікаво, що Шевченко пов’язує імперську політику Росії з християнством. Він пише:
«Од молдаванина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає
Святий чернець і научає…»
(Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.1. – С.345).
Водночас автор демонструє відверту прихильність до мусульманських народів Північного Кавказу. Йому імпонує те, що вони борються за свою свободу на своїй же землі, за свій хліб (чурек) та свою хату (саклю). Шевченко, на відміну від російських авторів, не показує ніякої «цивілізаційної зверхності» над кавказькими народами, з повагою ставиться до способу їхнього життя та їхньої віри. Вони для нього герої, лицарі, яким «Бог помагає»:
«І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!» –
читаємо в поемі (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.1. – С.344). Такої відвертої антиімперської інтерпретації «кавказької теми» освічена Росія не знала.
Із контексту поеми випливає, що Шевченко більш прихильний до ісламу, ніж до християнства. Звісно, це може бути потрактовано як хвилинна емоція, що спровокувала таке непорозуміння. Адже Шевченко, незважаючи на критичне ставлення до російського православ’я, все ж залишався християнином. Правда, християнином «надконфесійного типу».
Однак такі несвідомі емоційні сплески-симпатії щодо мусульманства, котре протиставляється християнству, зустрічається не лише в «Кавказі». У 1847 р. Шевченка заслали в Казахстан, де він мав можливість познайомитися з місцевим тюркомовним населенням, що сповідувало іслам. Це населення він іменував киргизами. У вірші «Сон» («Гори мої високії…»), написаному поетом у 1848 р. в Орській фортеці, є такі слова:
«Блукав я по світу чимало
Носив і свиту і жупан…
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже, й там,
Єй же богу, лучше жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..»
(Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.2. – С.41).
Казахська в творчості Шевченка
Шевченко демонстрував непідробний інтерес до місцевого казахського населення. І хоча він був людиною, що знала принади імперської цивілізації, у нього фактично не бачимо ніякої зверхності щодо «нецивілізованих» народів. Навпаки, поет неодноразово показує своє зацікавлення казахським побутом, фольклором, релігійними віруваннями. І хоча називає казахів дикунами, але не вживає це слово в негативному розумінні. Тут варто враховувати, що Шевченко виступав як противник «цивілізації», протиставляючи їй «природність». Дикість же часто трактується ним саме як природність.
Показовим у плані інтересу поета до казахських звичаїв та вірувань є вірш «У Бога за дверима лежала сокира…» (1848) Очевидно, задум цього твору виник, коли Шевченко здійснював переїзд від Орської фортеці до Раїмського укріплення. По дорозі побачив одиноке зелене дерево в пустельній місцевості, що вразило його уяву. Про це він пише в повісті «Близнюки»: «По обыкновению транспорт снялся с восходом сонца, только [я] не по обыкновению остался в арьегарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделятся от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлении. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Манна аулья агач» (здесь святое дерево). Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговение смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва – это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношения. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни. Подул легонький ветерок, и великан приветливо кивнул мне своей кудрявой головою. А я, в забытьи, как бы живому существу, проговорил: «Прощай» – и тихо поехал за скрывшимся в пыли транспортом» (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.4. – С.95).
Під цим враженням Шевченко намалював акварель «Джангис-агач» (1848) і написав вірш «У Бога за дверима лежала сокира…». У вірші використовується легенда про те, що ніби кайзак (казах) викрав у Бога сокиру, але ця сокира вирубала всі дерева. І ось серед цієї пустелі залишилося лише одне дерево:
«Одним-єдине при долині
В ступу край дороги
Стоїть дерево високе
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем непалиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїзжають,
Дивуються з його
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парости розпустило
У їх біднім краї»
(Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.2. – С.80).
Існує думка, що при написанні вірша Шевченко використав автентичну казахську легенду (Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. – 1930. – №3-4. – С.80-88). Однак ця легенда так і не була виявлена. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, котрий спирався як на певні легенди, так і на враження від своєї подорожі з Орської фортеці в Раїм.
Цю подорож поет досить детально описує в своїй повісті «Близнюки». Даний опис далекий від вражень колоніста-«цивілізатора» (що ми, наприклад, маємо в Пушкінській «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.»). Це, швидше, враження людини, що хоче пізнати «чуже» (як чужу для неї природу, так і людей). При цьому Шевченко неодноразово демонструє захоплення цим «чужим». Ось лише одна замальовка поета, де він розповідає про пожежу в степу, коли казахи палили там сухе бадилля: «Пожар был все еще впереди нас, и мы могли видеть только один дым, а пламя еще не показывалось из-за горизонта. С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть-чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И, действительно, невиданная картина представилася моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!» (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.4. – С.94).
Під впливом цих вражень Шевченко намалював одну з найкращих своїх акварелей «Пожежа в степу» (1848). При написанні цієї картини він також використав свої спостереження над життям казахських племен. На передньому плані цього живописного твору зображені казахи, що сидять біля палаючого вогнища.
Взагалі казахська тема зайняла помітне місце в живописі Шевченка. Під час подорожі до Раїма й перебування в Приаральї він створив близько двох десятків малюнків, де зображене життя казахів та інших народів цього регіону – «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Пастух на коні» та інші. Цікавим є Шевченків «Автопортрет з байгушами». Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів. Шевченку належить також ряд інших малярських робіт пізнішого періоду, де він зображував не лише пейзажі, а й пам’ятки цього регіону. Серед них відомими є акварель «Туркменські аби в Кара-Тау» (1857) та малюнок сепією «Молитва за померлих» (1856-1857).
Казахські враження знайшли відображення в деяких листах Шевченка, але чи не найсильніше тема життя казахів та інших мусульманських народів «казахського регіону» звучить у «Щоденнику» (1857-1858). Записи «Щоденника» дають підстави говорити, що його автор виявляв терпиме, а то й позитивне ставлення до ісламу. Наприклад, у позитивному плані він говорить про мусульманські уявлення щодо раю (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.5. – С.30).
Його захоплюють деякі народні вірування тюркських народів. «Туркменцы и киргизы, – читаємо в «Щоденнику», – святым своим (аулье) не ставят, подобно батырям, великолепных абу (гробниц), на труп святого наваливают безобразную кучу камней, набросают верблюжьих, лошадиных и бараньих костей. Остатки жертвоприношений. Ставят высокий деревянный шест, иногда увенчанный копьем, увивают этот шест разноцветными тряпками, и на том оканчиваются замогильные почести святому. Грешнику же, по мере оставленного им богатства, ставят более или менее великолепный памятник. И напротив памятника, на двух небольших изукращенных столбиках, ставят плошки, в одной по ночам ближние родственники жгут бараний жир, а в другую плошку днем наливают воду для птичек, чтобы птичка, напившись воды, помолилась Богу о душе грешного и любимого покойника. Безмолвная поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещенные архипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление» (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.5. – С.56-57). Шевченко також зобразив цю «безмовну молитву» на згадуваному малюнку «Молитва за померлих».
Схоже, Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими» казахами, ніж з майже «єдинокровними» росіянами. Він негативно ставився до російських старовірів-розкольників. В одному з місць «Щоденникак» зазначає: «Грязнее, грубее этих закоренелых раскольников я ничего не знаю. Соседи их, степные дикари киргизы, тысячу раз общительнее этих прямых потомков Стеньки Разина» (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.5. – С.51).
Враження Шевченка від знайомства зі східними культурами були настільки сильні, що він навіть планував написати поему «Сатрап і Дервіш», дія якої мала б відбуватися на Сході. Правда, зазначав він, «Не знаю только, как быть с женщинами. На Востоке женщины – безмолвные рабыни. А в моей поэме они должны играть первые роли. Их нужно провести, как они и в самом деле были, немыми, бездушными рычагами позорного действия» (Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.5. – С.62). Однак цей задум так і не був повністю реалізований. Лише пізніше його частково реалізував Шевченко в розпочатій, але не закінченій поемі «Юродивий».
Загалом характеризуючи ставлення Шевченка до ісламської цивілізації вцілому і до тюркського світу зокрема, можемо констатувати, що воно було позитивним. Ця позитивність визначалася кількома моментами. По-перше, Шевченко був противником імперської політики Росії. Вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці. У цьому сенсі він бачив у них «товаришів по нещастю». По-друге, Шевченко був досить терпимою людиною. Про це свідчить як його літературна творчість, так і творчість художньо-образотворча. Він умів долати «рідні» міфи й стереотипи і пізнавати «чуже». Життя тюркських народів Казахстану й Середньої Азії викликало в нього чималий інтерес. Звідси його численні малюнки казахів, відображення «казахської теми» в поезії та прозових творах.
Якщо зараз, в умовах глобалізації, таке ставлення вважається нормальним та бажаним, то цього не скажеш про ХІХ ст. У тогочасній європейській культурі явно домінував колоніальний дискурс і у відвертій чи прихованій формі простежувалося негативне ставлення до «нецивілізованих народів». Шевченко якраз тут виступає як виняток.
1. Шевченко Т. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.3. – С.46.
2. К.П.Брюлов в письмах, документах и воспоминаниях современников. – М., 1952. – С.99-106.
3. Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.1. – С.236.
4. Томпсон Е. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. – К.: Основи, 2006. – С.104.
5. Николаи А. Из воспоминаний о моей жизни. Драгинский поход 1845 // Русский архив. – 1890. – №6. – С.272; Колюбакин Б.А. Кавказская экспедиция в 1845 году. Рассказ очевидца В.Н. Н…ва. – СПб., 1907. – С.151-152.
6. Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – Т.1. – С.344.
7. Там само. – С.345.
8. Там само. – С.344.
9. Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.2. – С.41.
10. Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.4. – С.95.
11. Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – Т.2. – С.80.
12. Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. – 1930. – №3-4. – С.80-88.
13. Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.4. – С.94.
14. Шевченко Т. Г. Твори: У шести томах. – К.: Наук. думка, 2003. – Т.5. – С.30.
15. Там само. – С.56-57.
16. Там само. – С.51.
17. Там само. – С.62.
Кралюк Петро Михайлович,
Доктор філософських наук, професор, проректор Національного університету «Острозька академія»
Джерело Науковий блог
