До кінця XV століття Османська імперія і Кримське ханство завершили завоювання узбережжя Чорного та Азовського морів. Султанський флот безроздільно панував в цих водах, лише іноді відбиваючи зухвалі вилазки запорізьких козаків.

Протягом тривалого часу стамбульський диван (уряд) не надто дбав про заселення причорноморських степів. Османів цілком влаштовувала ситуація, коли турецько-польське і турецько-російське прикордоння було перетворено в Дике Поле. Але з другої половини XVI століття почалося будівництво нових фортець і зроблені кроки щодо пожвавлення економічного життя північних провінцій Османської імперії.

З кінця XIII століття найбільшими портами Північного Причорномор’я були Кілія, Акерман, Кефе, Судак, Азак, а з другої половини XVI століття також і Ачі Кале (Очаків).

1559 року неодноразово до цього зруйновану козаками Очаківську фортецю починають активно відновлювати. На початку XVII століття, в період правління султана Ахмеда І (1603–1617), крім фортифікаційних споруд, в Очакові розвивається міська інфраструктура.

Турецький мандрівник Евлія Челебі, який відвідав Очаків у 1654 році, залишив чудовий опис міста і фортеці. «Укріплення… складається з трьох окремих, не пов’язаних між собою фортець. Найбільш давньою є стара цитадель, побудована ще Маджаром Алі-пашою.

Це чотирикутна фортеця, дуже міцна, абсолютно неприступна: вона розташована на земляному горбі. Фортеця має погреби, глибокий рів, міцні оборонні стіни в два ряди товщиною у двадцять кроків з п’ятнадцятьма вежами, критими тесом. Через рів перекинутий дерев’яний міст. Щовечора вартові піднімають його за допомогою блоків, потім упирають в кріпосні ворота, таким чином замикаючи їх. Цей міст побудований Мелеком Ахмед-пашою. А товсті двошарові ворота із заліза звернені до кібли, у бік фортеці Килбурун на протилежному березі Чорного моря. Позаду рову з усіх веж, немов їжаки, висунулися гармати. Мелек Ахмед-паша покрив всі башти дранкою, відремонтував і упорядкував їх. Крім згаданих великих зовнішніх воріт із заліза, є ще одношарові малі ворота. Над простором між цими двома залізними воротами − цегляна склепінчаста будова на міцній основі, а зверху неї − султанська мечеть з дерев’яними мінаретами. Вона невелика. Шаріатський суд також з’єднаний з мечеттю і з верхнім поверхом… У цій фортеці налічується двісті будинків, зверху до низу обмазаних глиною; вони мають верхній поверх, двори з палісадниками. Палац бея також знаходиться в цій фортеці, всі вулиці якої чисті, бруковані… Тут розміщені арсенали, склади зерна і завжди готові до дії чудові, справні гармати».

З опису Евлія Челебі видно, що Очаківська фортеця була цілою системою фортифікаційних споруд, які за правильної організації оборони дозволяли тривалий час витримувати облогу. У 1788 році російська армія князя Г. Потьомкіна протягом шести місяців не могла взяти фортецю, несучи при цьому величезні втрати. І лише в результаті кровопролитного штурму 6 грудня 1788 року фортеця пала, при цьому майже всі захисники міста і його жителів були убиті російськими солдатами.

Після того, як 1484 року османські війська взяли під свій контроль міста Кілію та Акерман, які український історик Михайло Грушевський називав «світилами південної торгівлі», поблизу них були розміщені сильні гарнізони турецьких військ, крім того, Кілія стала базою османського військового флоту. У тому ж році в Акермані була закладена мечеть Баєзида ІІ, від якої до цього часу зберігся тільки мінарет. Саме про цю мечеть писав Евлія Челебі «з мечетей (в Акермані) чудова мечеть султана Баєзида, старовинна і проста на вигляд». Всього в Акермані в середині XVII століття було 4 мечеті, а в Кілії − аж 26.

Торгівля була найважливішим засобом розвитку міст Північного Причорномор’я. Згідно з інформацією російського історика і мандрівника початку XIX століття Павла Свіньїна, «під час турецького панування торгівля в Акермані була вельми важлива, і щорічно приходило тут в порт цей з Туреччини з вантажем і баластом до 2000 суден різного роду для вивозу не тільки бессарабських, але і молдавських продуктів. Валій, тобто чиновник з митниці, за звичаєм турецьким платив у скарбницю від 60000 до 70000 левів на рік до стягування з товарів відомого мита».

На Кримському півострові після його завоювання османами в 1478 році був створений еялет Кефе (Кафа), який включав в себе південний берег Криму і Керченський півострів. Ця турецька провінція була поза юрисдикцією кримського хана і підпорядковувалася безпосередньо владі в Стамбулі. На початку XVIII століття до складу еялету Кефе входило шестеро адміністративно-територіальних одиниць (санджаків): Паша, Акерман, Бендер, Ачу, Зане, Килбурун (Кінбурн). Таким чином, більшість найважливіших міст Криму, Єдісана і Буджака перебувало під військовим і адміністративним контролем турецького уряду.

Місто Кефе, починаючи з раннього середньовіччя, було найбільшим містом-портом Криму. У XVI столітті в ньому було 36 мечетей, у тому числі 5 соборних. Відвідавши в XVIII столітті Кефе шведський історик Йоганн Тунманн дав опис цього міста: «Кеффе, або Каффа, найбільше і найважливіше місто в Криму. Його називають Кирим-Стамбул і Ярим-Стамбул, тобто Кримським Константинополем і напів-Константинополем. Він лежить на схилі пустельного, кам’янистого, піщаного пагорба, на березі моря і має довгу і вузьку форму. Він має високі мури й вежі, тепер дуже зруйновані, два кріпосні замки, близько 4000 будинків і багато мечетей».

Столицею Кримського ханства і одним з найважливіших міст з 1532 року був Бахчисарай. У місті була розміщена резиденція правителів Криму − Хансарай, яку побудували в XVI столітті (відновлена ​​після руйнування російськими військами в середині XVIII століття). Ханський палацовий комплекс в Бахчисараї, який зберігся частково, є шедевром кримськотатарської архітектури. Після анексії Росією Кримського ханства в 1783 році місто втратило своє значення, столицею окупованого Криму став Сімферополь.

Населення найбільших міст Північного Причорномор’я в османський період було достатньо строкатим. У Буджаку (Кілія, Акерман, Ізмаїл), крім тюркського населення, яке переважало, проживали також євреї, молдавани, греки, українці. В Очакові, напередодні його захоплення російськими військами, жило від 8 до 10 тис. мирних жителів, при цьому чисельність турецького гарнізону доходила до 30000 чоловік. Для іноземців в місті був виділений окремий квартал, на базарі мали свої лавки українські козаки, а полковник Якимов в 1752–1753 рр. навіть мав свій кабачок. Населення кримських міст теж було неоднорідне. Християни користувалися чималими правами і привілеями за мусульманських правителів. Всі конфесії мали свої культові споруди, в тому числі євреї та караїми. Крім мечетей, в Криму, Єдісані і Буджаку були численні православні церкви, католицькі храми, синагоги, кенаси.

Наприкінці XVIII і на початку XIX століття всі тюркські міста Північного Причорномор’я були захоплені російськими військами і в більшості своїй зруйновані вщент, населення було або вигнано, або знищено. На місці торговельних і ремісничих центрів, які процвітали, були побудовані безликі провінційні містечка. Більш ніж на сторіччя Російська імперія встановила своє панування на північних берегах Чорного моря.

Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»