У давньоруському літописі «Повість временних літ» говориться, що в 1024 році, під час голоду, який охопив Північно-Східну Русь, жителі Суздаля купували хліб у мусульманській Волзькій Булгарії «и тако ожиша».

У середні віки в Європі, Росії і на Близькому Сході голод був не рідкістю. Під час Великого голоду 1601 і 1602 рр. в Росії померло близько однієї третини населення; а в столиці держави загинуло більшість жителів, згідно зі свідченнями того часу, «в Москві людське м’ясо продавалося… в пирогах». Ситуацію на ринку продовольства погіршувала також відмова поміщиків продавати зерно, оскільки вони очікували більш високих цін на продукт.

Результатом голоду стала загибель династії Годунових і численні повстання, що поставили Росію на грань катастрофи.

В середньому на кожне сторіччя в Росії припадало 6–8 неврожайних років, коли населення, в першу чергу селяни, голодували. Причиною голоду були не тільки неврожаї, але в першу чергу неефективна система господарювання, а також те, що не було програми державної допомоги населенню.

У першій половині XIX ст. У Росії було 35 неврожайних років, при цьому країна була одним з головних світових експортерів зерна. У 1892 році майбутньому царю Миколі II була представлена доповідь, в якому, зокрема, говорилося: «Тільки від недороду смертей до двох мільйонів православних душ».

Взимку 1900–1901 рр. голодувало 12 губерній із загальною кількістю населення в 42 млн осіб. За цей період померло 2 млн 813 тис. жителів. Аж до свого кінця Російська імперія так і не змогла організувати нормальну систему забезпечення населення продовольством.

В європейських країнах голод також був масовим явищем аж до 70-х років XIX ст. У 1772 році тільки в одній німецькій провінції Саксонія він забрав життя 150 тис. осіб. Востаннє Німеччина голодувала в 1847 році. Розвиток світової торгівлі та залізничного сполучення дало можливість швидко доставляти харчі у неврожайні райони. Тим самим проблема голоду була вирішена.

Голод, що спалахнув в Ірландії в 1845–1849 рр., продемонстрував, що навіть найбагатша на той момент країна світу − Британська імперія − виявилася не здатна допомогти нужденним. Голод в країні забрав життя до 1,5 млн осіб.

Єдиною державою, що подала руку голодувальникам, була Османська імперія − найбільша ісламська держава того часу. У 1847 році султан Абдул-Меджид направив до Ірландії три судна з вантажем кукурудзи і пшениці, а також передав 1000 фунтів стерлінгів фінансової допомоги.

У самій Османській імперії востаннє голод був зафіксований в 1770 роках. З тих пір уряд зумів налагодити забезпечення міст і роздачу біднякам допомоги навіть у найбільш неврожайні роки.

Крах Російської імперії в 1917 році привів до влади режим більшовиків. Але й за нової влади голод продовжував косити мільйони людей. У 1921–1922 рр. в результаті політики комуністичного режиму − творця нового «русского мира» − голод охопив Україну, Кубань, Казахстан, Поволжя, Сибір.

Центральне духовне управління мусульман (ЦДУМ) у Татарії і Башкирії в непростих умовах зуміло організувати надання допомоги населенню. З цією метою «для залучення коштів і доцільного розподілу їх між голодувальниками Духовному управлінню надається: а) звертатися всередині країни і поза її межами з відозвами про допомогу голодувальникам, особливо до народу мусульманського Сходу, з відома органів влади; б) організувати збори за кордоном, особливо в країнах мусульманського Сходу, причому посилки особливих представників відбуваються з відома ЦК Допомгол, ВЦВК і з дозволу належних органів влади», − говорилося у документі ЦДУМ.

Представники духовенства виїхали в мусульманські країни, зокрема Туреччину, яка сама перебувала в той період у вкрай важкому становищі. Ними була налагоджена відправка, отримання та розподіл продовольства серед усього населення, у тому числі і не мусульманського. Завдяки діяльності ЦДУМ мільйони людей були врятовані від голоду.

У Радянському Союзі голод був наслідком політики комуністичної влади, що проводили соціальні та економічні експерименти над десятками мільйонів людей. У 1932–1933 рр. за допомогою голоду режим знищив кілька мільйонів людей в Україні, Казахстані та на Кубані, яких вважав потенційно небезпечними для свого існування.

З іншими матеріалами із серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.

Олександр Степанченко, спеціально для Іслам в Україні