На Грушевському цвинтарі поблизу Каховського водосховища з’явиться місце вшанування пам’яті загиблих воїнів АТО та представників різних народів, що спрадавна жили поруч одне з одним на теренах України. Ініциатори меморіального комплексу — активісти правозахисного козацького товариства «Базавлуцька Січ» — планують звести невелику капличку та встановити стели чотирьох релігій — Ісламу, юдаїзму, православ’я та католицизму.

Про це заявив голова правозахисного козацького товариства «Базавлуцька Січ», учасник АТО, боєць батальйону «Айдар» Микола Павлюченко на заходах, присвячених 98-й річниці Кримського походу вояків УНР.

— Життя мене вже навчило не ділити людей за національностями чи релігіями. Для мене є людина, на яку я можу розраховувати, і людина, для якої мої цінності нічого не важать. Я хочу сказати, що в «Айдарі» було дуже багато мусульман, які в лавах нашого батальйону боролися, стояли насмерть для того, щоб війна не просунулася далі. І от в пам’ять про цих людей на Грушевському цвинтарі ми намагаємося відбудувати козацьку каплицю, яку комуністи в 50-х роках затопили водами Каховського водосховища. Оскільки Рєпін ще встиг її свого часу замалювати, то ми уявляємо, як вона виглядала.

Микола Павлюченко розповів про місцеві перекази, за якими на тих теренах з давніх-давен жили поруч, дружили і допомагали один одному представники різних народів:

— Кладовища свідчать про цю дружбу. Тому ми хочемо відтворити не лише християнську каплицю, а ще й встановити стели чотирьох релігій, зробити місце духовного поклоніння, щоб дітей на могили своїх пращурів водити.

Голова правозахисного козацького товариства «Базавлуцька Січ» переконаний, що створення таких стел послугує як у вихованні дітей та підлітків, так і допоможе комусь з більш зрілих людей позбутися упереджень щодо представників інших народів чи релігій, буде щепленням проти бацил ксенофобії чи шовінізму. Як приклад Микола Павлюченко наводить пам’ятну стелу в одному з населених пунктів:

— Ось в Жовтокам’янці (населений пункт під П’ятихатками) стоїть стела і козацькому, і татарському військам — з тамгою. Дітей вчать поважати одне одного й тому, що ми разом можемо протистояти зазіханням ззовні.

Говорив пан Микола й про те, як за умов фактичної війни, виховуючи дітей, плекаючи в їх душах любов до Батьківщини й повагу до героїв, які її захищають, не зародити ненависті, бажання попри що мститися:

— Що ми вкладаємо в голови наших дітей? Війна — це на років 10–15, не менше. А це означає, що діти, які зараз сидять за шкільними партами, все це всотують. Я завжди чую запитання: «Що нам робити?», і відповідаю — вчіться, набирайтесь розуму, мужнійте і головне — для своїх батьків народжуйте онуків, тоді не так страшно буде йти на війну. Але ж їм ще треба вкласти розуміння того, заради чого вони воюють. Пояснити, що найважче на війні — це не стріляти. Зупинитися — найважче. Якщо ще можна зупинитися чи зупинити людину словами, то треба намагатися це зробити…