Сінавер Кадиров народився в Узбекистані, куди його сім’ю вислали з Криму. Він із сумом згадує, як батько (на похорон якого не зміг поїхати після анексії півострова через заборону на в’їзд в РФ) розповідав про нелюдські умови під час Депортації, коли людей везли в товарних вагонах, а потім селили без коштів на проживання в маленьких хижах. Так люди довго не витримували − багато гинуло. Уже в Узбекистані у нього померла половина сім’ї: бабуся, мамин братик і сестричка, яким тоді було всього по рочку.

Про маловідомі факти найстрашнішої трагедії кримськотатарського народу − Депортації − координатор Комітету із захисту прав кримськотатарського народу Сінавер Кадиров розповів кореспонденту QHA Еліні Сулимы.

Сінавер-бею, розкажіть, будь ласка, про спогади свого батька щодо Депортації. Чому їх вивезли насильно і без попередження, не дивлячись на те, що багато кримських татар воювали на боці Червоної армії?

− Вони воювали не тому, що були прихильниками цієї ідеології, я думаю, що багато українців також воювали, оскільки цього просто не можна було уникнути. Радянський Союз був уже державою, і, природно, йшла мобілізація.

У мене дід в цей час вже був досить дорослим, його також забрали на війну. Він потрапив до складу 51-ї армії, яка формувалася в Одеській області і мала завдання не допустити вторгнення ворога на територію Криму. Коли вони виходили з півострова, то опинилися в оточенні. І найбільше вражає те, що цих людей вели на вірну смерть: без зброї, без нічого, а потім ще і звинувачували в тому, що вони «не захистили Батьківщину».

Але найцікавіше, що у тих людей, які були в рядах радянської армії, забрали зброю і направили в робармію, де вони і доживали свої дні. Це була «подяка» радянської влади за те, що народ воював і захищав цю владу. Я вже не кажу про те, що сім’ї цих людей зазнали жорстокого терору, практично фізичного знищення. Інакше не назвеш, коли сім’ю, дітей і людей похилого віку без засобів існування відвозять і позбавляють можливості знайти їжу.

Що відомо про трагедію, яка сталася на Арабатській стрілці?

− Ця інформація відкрилася в кінці 80-х років, після того, як сколихнувся народ. Нею поділився один із учасників цих подій. Він виявився простим військовим, одним з рядових, який виконував наказ, перебуваючи в цій зоні.

Але багато чого не розкрито. Навіть ті офіцери, які служили і мали нагороди, повернувшись до Криму, зазнали фізичного знищення − розстрілу.

Сінавер-бею, а скільки загинуло людей під час трагедії на Арабатській стрілці?

− Я не зовсім володію цифрою. Просто взяли ціле село, повантажили на баржу, вивезли в море і потопили. От і все.

З дітьми і дорослими…

− Так-так. І власне кажучи, все це робилося зі страху за своє життя. Бо до цього моменту в Москву доповіли про те, що Депортація пройшла нормально, а тут з’ясовується, що є ще село, про яке забули або не знали. І вирішили вже не випробовувати долю, не просити нові вагони, а просто виконати наказ.

Є дані, скільки було розстріляно офіцерів?

− Була інформація, що десь осіб 300. У Сімферополі є кримськотатарський театр, ось як раз у підвалах цього будинку, кажуть, і відбувалися розстріли. Але всю цю інформацію потрібно перевіряти ще раз.

Сінавер-бею, на Вашу думку, як навчитися не скоювати помилок минулого, щоб трагедія, що сталася в 44 році, не повторилися?

− Ми не повинні дозволити цьому трапитися знову. Не вийде тільки пам’ятати про ту трагедію. Якщо не чинити опір силам, які намагаються повернути час назад, то це може статися в черговий раз.

Тому ні кримські татари, ні українці зараз не повинні допустити відродження того монстра, тієї ідеології, яка несе в собі трагедію, загрозу життю на землі.