Відомий сходознавець Михайло Якубович вважає, що саме зараз формується нова українська ідентичність, до якої долучаються представники різних релігій. Цю думку авторитетний науковець висловив в інтерв’ю виданню «Дивись-INFO».

Наводимо текст інтерв’ю повністю:

У зв’язку з політичними подіями за два роки на Львівщині збільшилась кількість мусульман. Чи пов’язана ця тенденція лише з переселенцями (кримські татари), чи свідчить про складніші релігійні процеси, що відбуваються в українському суспільстві, а також про негативні стереотипи щодо Ісламу запитали у сходознавця Михайла Якубовича.

Михайле, чи не свідчить поява різних релігійних центрів в Україні (мусульманський центр «Іхсан») та випадки навернення християн в Іслам про втрату привабливості християнства як такого?

— Ні, не думаю. Звісно, у багатьох християн є певний рівень розчарованості в релігійних організаціях, до яких вони належать, і часом стається так, що це підштовхує до духовних пошуків. Насправді як Іслам, так і християнство — це духовні максими, а в реальності ми маємо розмаїття різних конфесій. До мотивів людей, які змінюють своє віросповідання на ісламське, я б відніс позитивне бачення Ісламу як духовного скарбу, а не винятково негативна інтерпретація християнства. Окрім того, я не помічаю «популяризації Ісламу», тобто різкого збільшення кількості ісламських громад або інституцій. Релігійне життя в Україні стабілізувалося в середині 2000-х і лише події 2013–2014 внесли свої корективи.

Збільшилася кількість мусульман в окремих регіонах за рахунок переселенців (кримських татар, які переїхали, наприклад, на Вінничину чи Львівщину), але в цілому місце Ісламу в українському суспільстві лишилося таким самим.

Які виклики перед українським суспільством ставить мультикультуралізм?

— Мультикультуралізм — це складне поняття; якщо йдеться про мультикультуралізм як ідеологію — це одне, якщо просто як співжиття різних етносів і релігійних громад — це інше. В Україні вже досягнуто другого, і тут конкретно ісламська громада не становить жодних загроз. Основні дискусії — це, наприклад, питання мови: для когось типова двомовність (українська/російська) — це вже мультикультуралізм, який не слід порушувати. Ці речі часом важливіші за релігійні. Роль Ісламу конкретно в цій темі периферійна, адже у нас не так багато мусульман. Зараз, наскільки я можу робити висновки, навпаки формується нова українська ідентичність, до якої долучаються представники різних релігій. Тренд патріотизму, особливо на фоні АТО, це саме те, з чого може визріти бачення України як національної держави, а не реформованої території УРСР.

Чи повинен релігійний чинник стати тією основою в Україні, навколо якого могла б утворитися національна держава, а не реформована територія УРСР?

— Важко сказати, адже у нас поліконфесійна країна. Передусім розділене християнство, і я дуже сумніваюся, що найближчим часом можлива якась принципова єдність. Головне — це базові цінності, наприклад, питання територіальної цілісності держави, демократичний устрій, права людини та ін. Загалом основні гравці в релігійній сфері тут єдині. Щоправда, питання полягає в тому, чи залишаються основні релігійні інституції моральними авторитетами для народу. Так, рівень довіри до Церкви високий, але що це означає — довіру до Церкви як наставника ще й в мирських справах, чи тут просто довіра до «духовного» як такого? З тих соцопитувань, які у нас проводяться, зробити такі загальні висновки складно. Але є сталий діалог і взаєморозуміння між багатьма релігійними лідерами, і це вже позитив.

На яких ключових цінностях нині будується суспільство, і яке місце відводиться релігії?

— Якщо про українське — то, на мою думку, на цінностях консюмеризму, банально кажучи, споживання. Це майже капіталістичне суспільство, зі своїми пострадянськими корективами. Роль релігії — це «освячувати» капіталізм, лібералізм і демократію. Принаймні, таку роль релігійні організації виконують у західних суспільствах. Українець релігійний, але в приватному сенсі — він хоче вірити так, як він хоче, працювати на себе й особливо не зважати на те, у що вірять інші. Тому ми загалом толерантні, й політизація релігії (як це відбувається в Росії, наприклад) часто викликає у нас осуд.

Трохи про позитивні впливи різних ідентичностей на українську.

— Україна — це держава, де історично є певні відмінності між регіонами; але більшість держав світу — саме такі. Я виділив би чотири основі типи ідентичності — західно-католицький, українсько-православний, московсько-православний та південно-мусульманський. Це узагальнення, але так склалося, що Україна знаходилася на перетині кількох світів. Чи є вплив кожної з цих ідентичності «позитивним» — це дуже складне питання, але маємо таку реальність, яку маємо. Зараз головне — прийти до спільних базових цінностей, коли ці ідентичності не будуть виключати українськість як таку. Бо коли починають розповідати, що, мовляв, ніякої «України» немає (а є «Святая Русь» чи «Халіфат»), позитиву тут мало.

Хто просуває негативні стереотипи щодо Ісламу?

— Зараз це питання, трансльовані головно з європейських медіа. Зокрема, тероризм, нова хвиля якого пов’язується із «ІДІЛ». «ІДІЛ» — це складний і не до кінця зрозумілий феномен, але виглядає все так, наче це чийсь «проект», спрямований на дестабілізацію Близького Сходу (хоча є й автохтонні чинники). Зараз, наприклад, мало хто згадує «Аль-Каїду», якою колись залякували весь світ. На запитання, чи існує справді «ісламський тероризм», не варто відповідати негативно. Так, Іслам як духовна категорія вільний від цього зла, але в ісламських суспільствах сьогодення насилля з релігійною (або псевдорелігійною) мотивацією є звичним явищем. Те, що Європа пережила в середньовіччі й часи Реформації. Завдання боротися із цими стереотипами — це відповідальність мусульманських організацій, а Українська Держава повинна робити все, щоб у нас не було ні «ісламського», ні «православного», ні будь-якого іншого терору.

Джерело: Дивись-INFO