«Я мусульманка і мешкаю в Харкові» — cаме з цих слів розпочалося інтерв’ю «Громадського радіо» з Яною, українкою від народження, яка вже понад 15 років сповідує Іслам та знаходить в ньому сили та спокій.

Під цим ім’ям всі активні люди Харкова знають жінку з невичерпною енергією та завзятістю. Вона — волонтерка, допомагає вимушеним переселенцям адаптуватися в нових умовах та разом з громадською організацією «Надія» збирає для них речі. Між цим готує смаколики на передову. Часто запрошує на майстер-класи з виготовлення прикрас, що проходять на базі волонтерської організації «Станція Харків».

— Я народилася і виросла в Антрациті Луганської області. Сьогодні моє рідне місто непідконтрольне українській владі. Там залишилися мої рідні, діти дуже сумують за бабусею, - розповідає жінка.

Яна — мама п’ятьох дітей і все своє життя вона присвятила сім’ї.

— Насамперед я мама і дружина. У мене є коханий чоловік і п’ятеро дітей. Найголовніше моє заняття — це виховання дітей. Також я займаюся улюбленою справою — флористикою, виготовляю штучні квіти, проводжу майстер-класи.

Волонтерка переконана: ніхто і ніщо не може змусити людину змінити віросповідання. Це має бути винятково власне рішення.

— Не скажу, що рішення прийняти Іслам мені далося легко, але це моє рішення. Мені чоловік не забороняв нічого: після одруження я носила короткі спідниці, він мене ні в чому не обмежував. А потім дізналася більше про Іслам. Я в ньому знайшла ті відповіді, які не знаходила в християнстві. Релігію потрібно відчути серцем. Не можна прийняти її силоміць.

Чоловік Яни родом з далекої Палестини. Жінка розповідає, що до рідних домівок поїхати вони не в змозі, адже там війна.

— У Харкові ми разом з чоловіком навчалися в аерокосмічному університеті. Я прийняла Іслам на 5 курсі, вдягнула хіджаб. На той час такого було дуже мало, одиниці. Це сьогодні багато дівчат ходить в хустках, це вже не новина.

За її словами, у нашому суспільстві, на жаль, до сьогодні зберігається зневажливе ставлення до окремих груп людей, які є меншістю:

— У нашому суспільстві є різні люди. Є такі, які дійсно розуміють, що не можна всіх судити із вчинків окремих осіб. Але так само багато тих, що не звикли розмірковувати, аналізувати. Саме від таких людей я часто чую на вулиці докори, інколи і погрози. Найгірше, що це чують діти. Не так давно батько дитини на дитячому майданчику прокоментував мій зовнішній вигляд. На запитання: «Де ви тут установки розмістили для теракту?», я відповіла, що тут і зараз будемо «мочити сепарів». Він саме був з таких.

Яна переконана: ми маємо будувати толерантність у суспільстві, і тоді розмови про порушення прав людини чи утиски меншин не матимуть місце.

— Кожен з нас повинен починати з себе. Я, наприклад, виховую своїх дітей так, щоб вони поважали навколишніх. Кажу їм, що всі люди — особистості. Якого б кольору у людини не була шкіра, якого б він не був віросповідання — це не важливо, це людина і вона має такі ж права, як і кожен з нас. Якщо кожен закладе такий фундамент у своїй дитині, то і суспільство буде у нас толерантне. Якщо ми порушуватимемо права людей і далі, то повернемося до Середньовіччя.

Джерело: Громадське Радіо