7 листопада 1917 року у столиці колишньої Російської імперії, Петрограді, вчинила військовий заколот група політичних авантюристів і терористів з партії більшовиків на чолі з Володимиром Леніним. За кілька років цю подію почали називати «Великою жовтневою соціалістичною революцією», але тоді, в листопаді 1917 року, більшість розумних людей тямила, що це банальне захоплення зі злочинними цілями.

У Криму більшість населення звикло до хаосу, що панував після Лютневої революції, повалення царя Миколи II, та поставилася до заколоту досить байдуже. Скинутий Тимчасовий уряд не мав ні підтримки, ні популярности. Все, чого хотіли люди, виснажені трьома роками кривавої війни, — миру і спокою. Та ці сподівання були марні. Чорноморський флот переповнили революційні агітатори: не тільки більшовики, а й анархісти, а також представники партії лівих есерів. Вони закликали матросів до революції, розуміючи її як погроми та масові розстріли «буржуїв». Це все турбувало не лише помірковано-ліберальні кола, а навіть лівих діячів і журналістів.

Газета «Революционный Севастополь» писала тоді:

«На мітингах деякі промовці виголошували про потребу негайно розпочати соціальну революцію. Це було б хіба смішно, якби за цим не могли настати найстрашніші наслідки. Причин таких промов дві. Перша: той, хто каже таке, не розуміє, про що каже... Той, хто знає наш народ, ніколи не стане тепер закликати до соціальної революції. Чим можуть скінчитися такі заклики? Відомо, чим. Уже вчора під упливом цих промов у певних верствах, у місті й на Корабельній слобідці казали, що треба влаштувати „Варфоломіївську ніч“, різати буржуїв тощо. А якщо такі соціальні реформатори на власний розсуд почнуть „різати“, то ви можете собі уявити, на що перетвориться наша... соціальна революція».

У перші тижні після заколоту в Петрограді у Криму, хоч із мітингами, загалом було досить спокійно. Саме через це туди побігли тисячі людей, рятуючись від хвилі революційного терору. Поміж них був генерал П. Врангель, що згодом, 1920 року, очолив останню Білу армію — вона стояла на шляху більшовиків.

У спогадах він описав становище в Криму наприкінці 1917 року:

«Після тривожного, нервового життя у ставці я був вражений, побачивши у Криму геть іншу — мирну й, так би мовити, глибоко провінційну атмосферу... Безтурботне кримське життя тривало недовго. Незабаром з північної Таврії надійшли перші звістки про виступи в містах і селах усілякого наброду, що поспішав об’єднатися під червоним прапором. Подекуди вже відбувалися погроми панських садиб.

Якось, перебуваючи у справах маєтку в Мелітополі, я вперше на Мелітопольському вокзалі побачив червоне військо; то поверталися після кривавої науки матроси Чорноморського флоту, розбиті генералом Каледіним під Ростовом. Із нахабними, звірячими обличчями, обвішані кулеметними стрічками й ручними гранатами на поясі, вони гуртом, купками пробиралися до Севастополя, вдиралися до пасажирських вагонів, викидаючи жінок і дітей та б’ючи кондукторів».

Генерал Врангель став свідком і певною мірою навіть учасником народження нової кримськотатарської армії, що починала формуватися в Сімферополі:

«За прикладом Дону та України перед лицем червоної хвилі, що насувалася, вирішили зорганізуватися в особі Курултаю і кримські татари. Новосформований татарський уряд мав коаліційний характер, хоча переважала „демократична політика“, яскравим представником її був голова уряду й військовий міністр Сайдамет... Окрім демократичних елементів, Сайдамета висувала ще й туркофільська група. У розпорядженні уряду була й невелика збройна сила: Кримський драгунський полк, укомплектований кримськими татарами, що стояв гарнізонами в Сімферополі, Бахчисараї та Ялті, кілька офіцерських рот і, здається, дві польові батареї.

Гарнізон Севастополя та Севастопольська артилерія вже були відверто пробільшовицькі. У Сімферополі, де був Курултай, поспіхом сформували штаб армії, начальником його був полковник Генерального штабу Макуха. Цілком несподівано для себе я отримав у Ялті телеграму за його підписом із повідомленням, що кримський уряд пропонує мені посаду командувача військ. Для переговорів мені пропонували прибути до Сімферополя. Того самого дня у Криму оголосили загальну мобілізацію, що, за розрахунками штабу, мала дозволити в найкоротший термін сформувати цілий корпус і розгорнути кавалерію у бригаду. Я вирішив приїхати до Сімферополя й на місці з’ясувати ситуацію, перед тим як дати будь-яку відповідь на пропозицію.

У Сімферополі, столиці Криму, я застав надзвичайне збудження: тривала реєстрація офіцерів, відбувалися якісь наради, цілий час засідали різні комісії. Начальник штабу полковник Макуха справив на мене враження скромного й ділового офіцера. Цілком поглинутий технічною роботою, він, вочевидь, був далекий від політики. А остання була забарвлена типовою керенщиною: маючи намір спертися на армію, цивільний кримський головковерх, так само як і його колега в Петрограді, мислив про армію демократизовану, з відповідними комітетами й комісарами. Уже з перших слів моєї розмови з Сайдаметом я переконався, що нам не по дорозі, і про це відверто йому сказав, заявивши, що за таких умов не можу прийняти запропоновану мені посаду».

Навіть відмовившись очолити Кримську армію, генерал Врангель усе-таки взяв участь у нараді військових, де планували атакувати Севастополь, що перетворився на головний осередок революційної анархії. Але задум штабу Кримської армії так і не вдалося здійснити: вже наступного дня військо червоних матросів, що мали велику чисельну перевагу, атакували Сімферополь. Курултай разом із частинами армії покинув місто, відступивши в гори.

Матроси Чорноморського флоту, що поверталися після невдалого походу на Дон, ще дорогою до Криму розстріляли свого командира, лейтенанта А. Скаловського. 25 грудня 1917 року на борту есмінця «Фідонісі» один з матросів убив мічмана Скородинського. Ця подія поклала початок масовому терору в Криму. За три дні матроси есмінця «Гаджибей» (названого на честь турецької фортеці Хаджибей, згодом перейменованої на Одесу. — Авт.) заарештували всіх офіцерів корабля, вивели їх на Малахів курган у Севастополі й там розстріляли.

Напередодні розстрілу комісар Чорноморського флоту В. Роменець отримав телеграму від радянського уряду (Раднаркому) зі словами: «Дійте рішуче проти ворогів народу».

За кілька годин після розстрілу офіцерів «Гаджибея» на Малахів курган привели групу вищих офіцерів та адміралів, що відмовилися визнавати владу більшовиків у Криму. Список розстріляних поповнили начальник штабу командувача Чорноморського флоту контрадмірал М. Каськов, головний командир Севастопольського порту віцеадмірал П. Новицький, начальник школи юнг контрадмірал А. Александров, голова Севастопольського військово-морського суду генерал-лейтенант Ю. Кетріц, капітани І рангу І. Кузнецов (колишній командир лінкора «Імператриця Марія») та А. Свиньїн (командир судна «Оріон»), старший інженер-механік лейтенант Є. Томасевич, трюмний інженер-механік підпоручик М. Дибенко, ревізор мічман М. Йодковський.

Розстріл на Малаховому кургані став каталізатором погромів та вбивств на вулицях та в оселях жителів Севастополя. Червоні матроси розпочали справжнє полювання на людей, і серед жертв були не тільки офіцери, а й ні в чому не винні цивільні. Свідок тих подій згадував:

«Ми кинулися на балкон і цілком виразно переконалися, що стрілянина — в усіх частинах міста. Уся невелика привокзальна площа була зайнята натовпом матросів, безперестанку лунали постріли, дика лайка стрясала повітря, мелькали кулаки, багнети, приклади… Хтось кричав: „Пощадіть, братці, голубчики!“, хтось хрипів, когось били, навколо лежали трупи — одним словом, картина, освітлена вокзальними ліхтарями, була жахлива.

Севастопольська рада робітничих депутатів навмисне нічого не робила. Туди бігли люди, благали, просили, вимагали допомоги, припинення вбивств, але рада мовчала: фактично нею тоді керувала якась Островська, натхненниця цих убивств. І аж наступного дня, коли закатовані офіцери вже лежали на дні Південної бухти, рада висловила „осуд“…»

Утім, це був лише початок кривавого безумства, що наступними тижнями охопило Кримський півострів.