Невелике українське місто Татарбунари, розташоване на території Буджаку (південь Одеської області. — Ред.), має досить давню історію, багато в чому пов’язану з історією Османської імперії та Кримського ханства. Поселення на місці Татарбунар виникло ще в XVI столітті, а в 1624–1628 роках володар очаківського еялету (провінції) Кенан-паша збудував у Татарбунарах замок, де стояв турецький гарнізон. Завдяки цьому невелике селище перетворилося на один із форпостів Османської імперії в Північному Надчорномор’ї.

У документах королівського архіву Польщі є згадка про будівництво фортеці в Татарбунарах:

«Коли у вересні загін буджацьких татар за наказом Кенана-паші вдерся в прикордонні землі України, козаки зібралися числом кілька тисяч і хотіли йти під Татарбунар, де стояв Кенан і будував замок, а потім мали йти під Білгород».

1632 року італійський мандрівник Ніколо Барсі, відвідавши Буджак, зазначив, що бачив у Татарбунарах «дуже гарну цитадель». Трохи пізніше досить докладний опис Татарбунарського замку лишив османський мандрівник Евлія Челебі:

«Утримання кадия [цієї фортеці], що входить що належить до Очаківського еялету Силістри, становить сто п’ятдесят акче. Цю фортецю відбудував 1046 (1636–37) року Кенан-паша, бувши на посаді мутасаррифа Очаківського еялету. Це невелика, міцна, чотирикутна фортеця, обвід її виносить тисячу кроків. Вона має одну браму, що відчиняється на південний бік, а по чотирьох її кутах стоять чотири високі вежі. У давні часи місце, де стоїть ця фортеця, було зболотніле та заросле очеретом, то молдовські й татарські розбійники нападали звідси на каравани, що проходили тут. [А нині] в цьому незвичайному місці височить притулок безпеки».

У 1770 році російські війська без бою здобули замок. До цього часу він уже серйозно занепав і не був потужною фортифікаційною спорудою. Турецький гарнізон перед  наближенням російської армії в поспіху покинув замок, навіть не встигнувши вивезти з нього гармати. Загалом захоплено 23 гармати малих калібрів. У реєстрі трофеїв російської імператорської армії зберігся опис: «У містечку Татар-Бунар захоплено гармат: двофунтові — 1, однофунтові — 4, 18-лотові — 3, напівфунтових — 15».

1806 року Татарбунари були вкотре здобуті росіянами. За якийсь час замок викреслили зі списку фортець Російської імперії, а потім його розібрано на будівельні матеріали місцеві жителі, як це сталося з багатьма іншими османськими фортифікаційними спорудами півдня України. Уже до кінця XIX століття навіть багато старожитців не знали, де саме стояв Татарбунарський замок.

2006 року знайти місце розташування замку намагалася експедиція Національної академії наук України під орудою С. Бєляєвої, але ця спроба була безрезультатна. Аж 2018 року експедиції Відділу археології Криму й Південно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАНУ на чолі з доктором історичних наук І. Сапожниковим удалося провести комплексні дослідження території, де, ймовірно, були залишки османського замку.

За підсумками експедиції, її учасниками І. Сапожниковим та О. Синельниковим підготовлено детальний звіт, з якого можна дізнатися подробиці виконаної українськими дослідниками роботи. Руїни замку виявлено на розі правого берега річки Кагач за 320 метрах від автотраси Одеса-Рені. У результаті вивчення території з’ясувалася досить цікава обставина: значну частину об’єкта добре видно на поверхні. Чому його не виявили попередні експедиції, так і лишилося загадкою.

Замок був побудований з використанням як дикого каменю, так і погано тесаного вапняку. Дослідникам удалося з’ясувати, що стін фортифікаційної споруди були завтовшки 1,5–1,8 метра; відстань між вежами становила близько 50 метрів. У плані замок мав правильну прямокутну форму. За словами археологів, вежі були заввишки від 4,5 до 5,4 метра. Крім чотирьох веж у кутах замку, ще одна вежа височіла над воротами, що робить замок надзвичайно схожим на його «побратима» в Хаджибеї.

Археологи зробили розкоп площею 25 квадратних метрів, завдяки чому була виявлено кам’яну кладку «у вигляді фундаменту прямокутної споруди». На думку І. Сапожникова та О. Синельникова, виявлений фундамент будівлі може бути османською мечеттю, що про неї згадував у своїй «Книзі подорожей» Евлія Челебі:

«У фортеці є одна мечеть, шпихлір (зернова комора. — Ред.), невеликі зручні приміщення для ста п’ятдесяти душ війська. Є й комендант. А житлових будівель усередині фортечних стін не помітно».

Щоб уточнити, чи справді знайдені залишки фундаменту — це мечеть, потрібні додаткові дослідження пам’ятки, з прив’язкою до збережених карт.

Археологи також знайшли незначну кількість уламків керамічного посуду, датованого XVII–XVIII ст. Частина посуду традиційна для турецької людности цього історичного періоду, а частину відносять до посуду, що його використовувало молдовське населення краю.

Головним досягненням експедиції під керівництвом І. Сапожникова стало виявлення місця Татарбунарського замку, що дозволяє розпочати його комплексне вивчення. Треба, щоб обласна влада визнала руїни споруди пам’яткою археології та взяла її під охорону, у противному разі замок може спіткати доля знаменитих османських фортець в Ізмаїлі, Одесі, Очакові та Кілії, що від них не лишилося й фундаментів.

Олександр Степанченко