«І боріться на шляху Аллага з тими, хто бореться з вами. Але не виявляйте ворожости, бо, воістину, Аллаг не любить тих, хто виявляє ворожість!»(Коран, 2:190)

Тюркські племена й народи, що вийшли з Центральної Азії, вже в середині VI століття створили першу державу — Тюркський каганат. Відтоді ареал розселення тюрків безперестанно ширився. У X столітті тюрки підкорили всю Середню Азію, а до XI сторіччя вийшли до берегів Середземного моря. Ці успіхи стали можливими, завдяки особливим якостям тюркських воїнів.

Змалку вони мали вишкіл, пов’язаний з мистецтвом орудування мечем, списом і гарцюванням. З давніх-давен і до наших днів у багатьох тюркських народів популярна військова забава джирит — змагання вершників з метанням списа (дрітка). Воно вимагає великої фізичної сили, спритности й доброго окоміру. Далеко не всякий здатен на скаку влучити списом у супротивника. Цікаво, що з’явившись у Київській Русі, термін джерид у значенні «метальний спис» замінив споконвічний давньоруський — сулиця. У наш час гра джирит є в програмі Всесвітніх ігор кочовиків.

На початку XIV століття на уламках Конійського султанату виникла нова тюркська держава — Османська імперія. Її давня історія багато в чому нагадує історію Стародавнього Риму. Невелике туркменське плем’я каї, завдяки мужності й винахідливості його перших вождів, змогло завоювати невелику область на заході Малої Азії. Лише за кілька десятиліть із цього анклаву виросла могутня держава, що об’єднала всіх тюрків Анатолії та розсунула межі в Європу та Африку.

Особливими властивостями відрізнялися луки тюрків. Англієць Роберт Ейнслі писав про луки османів: «Стріляли турки також в особливий спосіб. У турецького лука, на відміну від європейського, тятиву натягують великим пальцем, а не вказівним і середнім. Для захисту пучки великого пальця на нього надівають спеціальну «каблучку лучника» з характерним виступом. Тятиву зачіпляли великим пальцем, а його вдержували вказівний і середній».

Стріляння з такого лука вимагало неабиякої фізичної сили та років тренувань. Ейнслі пише, що «під час однієї зі спроб отримати дані про потужність і далекобійність луків... довелося натягувати такий лук двома руками — лежачи на спині та впершися ногами в держално лука». Такий лук легко пробивав дошку завтовшки 1,25 см з відстані до 100 метрів.

Одним із найвідоміших предметів озброєння османського воїна був ятаган. Ця холодна зброя — певний гібрид короткого меча, шаблі та кинджала. Викривлене лезо ятагана, загострене на кінці, мав унікальну здатність рубати й колоти супротивника в бою. Про ятаган казали, що він «в обороні — щит, а в нападі — одразу дві рани робить».

Кримське ханство — тюркська держава, що виникла в період розпаду Золотої Орди в середині XV століття й зуміла створити збройні сили, що відрізнялися за своєю структурою не тільки від попередників, військ Монгольської імперії, а й від армії Улусу Джучі. Історик Кримського ханства Л. Бобров пише: «Військово-організаційна структура армії Кримського ханства кінця XV–XVII ст. мала симбіотичний характер і поєднувала елементи „десяткової“, „родоплемінної“ та „османської“ моделі організації збройних сил.

На відміну від армій інших тюркських кочовиків, хани з династії Гераїв зуміли зберегти у своєму війську досить численний й добре озброєний гвардійський корпус, реформований з урахуванням османського військового досвіду. Завдяки цілеспрямованій політиці володарів Криму, ханське військо за перші два століття існування виросло від 15 тис. вояків на початку XVI ст. до 40–60 тис. вояків у першій половині XVII століття».

Говорячи про «гвардію» Гераїв, слід мати на увазі: мова не тільки про яничарський корпус османів, що регулярно брав участь у походах військ Кримського ханства, а й про підрозділи стрільців (секбани) та кавалеристів (сеймени). Найчисленнішою частиною кримського війська було кінне військо, що набиралося з кочових ногайських племен. На думку авторитетного історика В. Трепавлова, «до кінця XVI ст. кримська кіннота вже значною мірою складалася з ногаїв».

У XVI та першій половині XVII століття рівень військової дисципліни та організованости кримських татар викликав палючу заздрість у ворогів ханства: «Татари надзвичайно швидко вміють шикувати свої ряди й рухати їх; ці ескадрони до такої міри навчені слухатися не тільки наказів своїх очільників, а досить одного знаку нагаєм чи руху рукою, щоб зібрати розсіяних» (М. Литвин).

Зброя кримських татар мала багато спільного зі зброєю інших тюркських народів середньовіччя, але мала й специфічні риси. М. Броневський, польський посол у Криму, писав: «Татари вживають на війні зброю, відому з найдавніших часів, а саме: спис, криву й довгу турецьку шаблю, турецький кинджал або перський, короткий і широкий з доброго заліза, або дорогої турецької роботи; довгі та швидкі стріли, сагайдак, а іноді короткий спис. Вони надівають панцири, шоломи та взагалі зброю перську або московську, що здобули».

Виховання справжнього, витривалого вояка було неможливе без спеціального силового вишколу. У цьому тюркам допомагала національна боротьба куреш (кураш). Ця боротьба відома від Центральної Азії до Криму й Балканського півострова. Існує безліч різновидів куреш. За правилами, борці зчеплюються з суперником за пояси чи рушники. У деяких різновидах боротьби дозволено діяти ногами, в інших це правила не дозволяють.

Куреш була поширена серед різних верств і стала одним із засобів виховання сили та спритности тюркських вояків. В Османській імперії вона мала підтримку султанського уряду. У Бурсі та Едірне у другій половині XIV століття були створені спеціальні школи національних видів боротьби. За бажанням султана, у внутрішньому дворі його резиденції влаштовували турніри за участю тільки найліпших борців.

Завдяки успішному всебічному вишколу, вояки тюркських держав століттями були непереможні в боях — нерідко проти численніших і ліпше озброєних супротивників.

Олександр Степанченко