Ісламський культурний центр ім. Мухаммада Асада, що відкрився у Львові 5 червня, призначений не лише для мусульман. Це той майданчик, на якому може відбуватися діалог культур, знайомство релігійних спільнот одна з одною, вестися пошук шляхів для подолання загальних для всіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної та релігійної приналежності, проблем.

А проблем чимало. Одна з них — події на Сході України та в Криму, що, окрім іншого, призвели й до активізації внутрішніх міграційних процесів в нашій країні. Мешканці тих територій, які потрапили в зону бойових дій або на окуповані терористично-сепаратистськими силами території, шукають порятунку на підконтрольній українській владі землі від небезпеки війни та дій незаконних збройних угруповань чи окупаційної влади. Багато з тих, хто залишив свої оселі на неспокійному Донбасі чи в загарбаному Криму, приїхали на Західну Україну, зокрема на Галичину. І якщо для мешканців Луганщини та Донеччини пристосуватися до місцевих умов простіше: і з погляду на етнічну приналежність, і на віросповідання (незважаючи на те, що на Львівщині більш поширені римо- або греко-католицькі парафії, все-таки йдеться про християнство), то кримським татарам (що є мусульманами) в цьому плані важче. Їм доводиться адаптуватися до місцевих особливостей: інший, вже європейський менталітет, уподобання, віросповідання, традиції… І, можливо, саме в ІКЦ кримським татарам з цим допоможуть.

Про ці та інші речі авторка допису говорила з представником західноукраїнського офісу організації «Крим-SOS», що працює у Львові, Енвером Бекіровим в неформальній бесіді після урочистого відкриття Ісламського культурного центру у Львові.

Пане Енвере, чи можна стверджувати, що за умов перебування поза межами звичного культурно-релігійного, звичаєвого, лінгвістичного оточення, поза межами компактного проживання своїх одновірців та одноплемінників не існує загрози якщо не втрати, то розчинення деяких важливих елементів в іншій культурі, чи не може статися так, що замість взаємозбагачення культур відбудеться поглинання однієї іншою?

— Ми займаємося питаннями адаптації внутрішньо-переміщених осіб з Криму, Севастополя, Луганської та Донецької областей, які зараз перебувають на теренах Львівщини. Один з найнагальніших приорітетів у нашій роботі — знайомство культур, отримання більш глибоких знань один про одного, тож потрібно створити платформи і для зберігання ідентичності, і для вивчення того середовища, в якому зараз перебувають переселенці… Важливо утримати цю межу, створити такі умови, щоб кримські татари, носії мусульманської культури, більше дізналися про традиції Галичини, і змогли зберегти власну культуру, власну конфесійну ідентичність, етнічну ознаку, саме тому відкиття Центру у Львові є знаменною подією, оскільки він може стати такою платформою для ознайомлення.

Не можна відкидати можливості виникнення конфлікту через несприйняття місцевими «чужинців» з причини незнання чи нерозуміння звичаєвих особливостей, до того ж, як з одного, так і з іншого боку…

— Коли двоє різних людей знають одне одного краще, то будь-які спроби вкорінити якісь стереотипи чи ворожнечу між ними будуть невдалими. Я сподіваюсь, що для львів’ян можливість відвідати цей Центр буде гарною нагодою познайомитися з кримськотатарським народом і цінностями, які він сповідує.

Незважаючи на події, які зараз відбуваються в Криму, політику, що проводиться окупаційною владою, зруйнувати такий етнонім, як кримські татари, кримці не вдасться. Бо в нас є вже багаторічний досвід боротьби за виживання. Всі ми, хто зараз перебуває на материковій частині України, в інших країнах тримаємося разом, бо вперше в історії з’явився дружній народ, який нас підтримує, який нам співчуває, дає можливості відкривати подібні Центри і розвивати власну культуру, власну мову.

Чи означає це, що подібних Центрів, як у Львові, треба відкривати більше по всій Україні?

— Сподіваюсь, що в цьому не буде такої нагальної необхідності, бо ми повернемося на Батьківщину, будемо розквітати як народ… Було б добре, якби цей Центр залишив по собі добрі спогади: і про мусульман взагалі, і про кримських татар, які вимушено перебували у Львові. Хотілось би, щоб Центр працював далі, бо мусульманська спільнота існує, існуватиме й існувала тут і до цього: є діаспора казанських татар, які зберегли свою релігійну приналежність, велика спільнота азербайджанців, узбеків, дагестанців, у вишах Львова навчається багато студентів з арабських та східних країн, які теж є носіями ісламської культури. У будь-якому разі Центр у Львові буде дуже доречним — навіть якщо ми, кримські татари, повернемось на свою Батьківщину.

Дозволю відійти від теми відкриття Центру… В ЗМІ, у соцмережах дуже багато інформації про те, що серед вимушених переселенців кримські татари відрізняються і позитивним ставленням до життя, і відповідальністю, що багато хто з них, замість очікувати допомоги від держави чи сторонніх осіб, бере свою долю у власні руки, намагається відкривати свою справу і забезпечує роботою не лише себе, а створює робочі місця для інших, даючи їм змогу заробити кошти до існування… В чому секрет успішності кримчан?

— По-перше, зауважу — ми не біженці, а переміщені особи — і це є той термін, який було введено завдяки тому, що ми вже маємо Закон про забезпечення прав і свобод внутрішньопереміщених осіб, який був підписаний Президентом.

Що стосується цих відмінностей: я б не хотів розділяти людей на успішних і неуспішних. Давайте проведемо паралель: візьмемо родину, де є декілька дітей. Ніколи жоден з батьків не скаже: ця дитина невдала, тож кинемо її, а собі наробимо ще. Всі ми діти України. Різні діти: за кольором шкіри, за релігійною ознакою, фахом, досвідом, світоглядом. Але кожен з нас має низку прав і обов’язків, а хто як підходить до цього — особиста справа кожного. Звичайно, кажуть, що кримські татари більш активні, самоорганізовані, більш гнучкі та пристосовані до різних негараздів — у нас з народження вироблена здатність до виживання, до боротьби, до постійних доказів того, що ми маємо права. Тому те, що кримські татари, приїхавши у Львів, відкривають власні справи, займаються активно громадською діяльністю, говорить про збереження цієї особливості нашого народу.

Пане Енвере, може тоді спростуєте ще один стереотип, що дуже дошкуляє переселенцям з Донбасу? Їх не дуже радо зустрічають на вільній території України, закидаючі їм, що саме вони привели біду і війну…

— Я дуже тісно спілкуюся з переселенцями з Луганська і Донецька. Я знаю багато звичайних, пересічних луганчан, які насправді є незвичайними людьми — це розумієш, коли знайомишся з ними ближче. Знаю багато людей з Донбасу, які взяли на себе відповідальність і за себе, і за те, щоб вирішувати питання та проблеми інших, менш активних та ініціативних. І всі ці люди готові робити — і вже роблять наш регіон кращим. Говорити про якісь окремі стереотипи і ставлення я б не хотів, бо насправді не існує якихось географічних чи етнічних критеріїв, що виправдовували б поділ людей. Бо кожного разу, як намагаємося розділяти суспільство, ми будемо допомагати панові Путіну. Тому ще раз підкреслю: всі ми — діти України, всі ми маємо однакові права і обов’язки, ми повинні знати більше один про одного і триматися разом. Тільки так ми поборемо, подолаємо всі негаразди, які зараз є в нашій країні.