Ісламський культурний центр ім. Мухаммада Асада, що відкрився у Львові 5 червня, призначений не лише для мусульман. Це той майданчик, на якому може відбуватися діалог культур, знайомство релігійних спільнот одна з одною, вестися пошук шляхів для подолання загальних для всіх громадян України, незалежно від їхньої етнічної та релігійної приналежності, проблем.
А проблем чимало. Одна з них — події на Сході України та в Криму, що, окрім іншого, призвели й до активізації внутрішніх міграційних процесів в нашій країні. Мешканці тих територій, які потрапили в зону бойових дій або на окуповані
Про ці та інші речі авторка допису говорила з представником західноукраїнського офісу організації «Крим-SOS», що працює у Львові, Енвером Бекіровим в неформальній бесіді після урочистого відкриття Ісламського культурного центру у Львові.
Пане Енвере, чи можна стверджувати, що за умов перебування поза межами звичного
— Ми займаємося питаннями адаптації
Не можна відкидати можливості виникнення конфлікту через несприйняття місцевими «чужинців» з причини незнання чи нерозуміння звичаєвих особливостей, до того ж, як з одного, так і з іншого боку…
— Коли двоє різних людей знають одне одного краще, то
Незважаючи на події, які зараз відбуваються в Криму, політику, що проводиться окупаційною владою, зруйнувати такий етнонім, як кримські татари, кримці не вдасться. Бо в нас є вже багаторічний досвід боротьби за виживання. Всі ми, хто зараз перебуває на материковій частині України, в інших країнах тримаємося разом, бо вперше в історії з’явився дружній народ, який нас підтримує, який нам співчуває, дає можливості відкривати подібні Центри і розвивати власну культуру, власну мову.
Чи означає це, що подібних Центрів, як у Львові, треба відкривати більше по всій Україні?
— Сподіваюсь, що в цьому не буде такої нагальної необхідності, бо ми повернемося на Батьківщину, будемо розквітати як народ… Було б добре, якби цей Центр залишив по собі добрі спогади: і про мусульман взагалі, і про кримських татар, які вимушено перебували у Львові. Хотілось би, щоб Центр працював далі, бо мусульманська спільнота існує, існуватиме й існувала тут і до цього: є діаспора казанських татар, які зберегли свою релігійну приналежність, велика спільнота азербайджанців, узбеків, дагестанців, у вишах Львова навчається багато студентів з арабських та східних країн, які теж є носіями ісламської культури. У
Дозволю відійти від теми відкриття Центру… В ЗМІ, у соцмережах дуже багато інформації про те, що серед вимушених переселенців кримські татари відрізняються і позитивним ставленням до життя, і відповідальністю, що багато хто з них, замість очікувати допомоги від держави чи сторонніх осіб, бере свою долю у власні руки, намагається відкривати свою справу і забезпечує роботою не лише себе, а створює робочі місця для інших, даючи їм змогу заробити кошти до існування… В чому секрет успішності кримчан?
—
Що стосується цих відмінностей: я б не хотів розділяти людей на успішних і неуспішних. Давайте проведемо паралель: візьмемо родину, де є декілька дітей. Ніколи жоден з батьків не скаже: ця дитина невдала, тож кинемо її, а собі наробимо ще. Всі ми діти України. Різні діти: за кольором шкіри, за релігійною ознакою, фахом, досвідом, світоглядом. Але кожен з нас має низку прав і обов’язків, а хто як підходить до цього — особиста справа кожного. Звичайно, кажуть, що кримські татари більш активні, самоорганізовані, більш гнучкі та пристосовані до різних негараздів — у нас з народження вироблена здатність до виживання, до боротьби, до постійних доказів того, що ми маємо права. Тому те, що кримські татари, приїхавши у Львів, відкривають власні справи, займаються активно громадською діяльністю, говорить про збереження цієї особливості нашого народу.
Пане Енвере, може тоді спростуєте ще один стереотип, що дуже дошкуляє переселенцям з Донбасу? Їх не дуже радо зустрічають на вільній території України, закидаючі їм, що саме вони привели біду і війну…
— Я дуже тісно спілкуюся з переселенцями з Луганська і Донецька. Я знаю багато звичайних, пересічних луганчан, які насправді є незвичайними людьми — це розумієш, коли знайомишся з ними ближче. Знаю багато людей з Донбасу, які взяли на себе відповідальність і за себе, і за те, щоб вирішувати питання та проблеми інших, менш активних та ініціативних. І всі ці люди готові робити — і вже роблять наш регіон кращим. Говорити про якісь окремі стереотипи і ставлення я б не хотів, бо насправді не існує якихось географічних чи етнічних критеріїв, що виправдовували б поділ людей. Бо кожного разу, як намагаємося розділяти суспільство, ми будемо допомагати панові Путіну. Тому ще раз підкреслю: всі ми — діти України, всі ми маємо однакові права і обов’язки, ми повинні знати більше один про одного і триматися разом. Тільки так ми поборемо, подолаємо всі негаразди, які зараз є в нашій країні.