Ісламофобія

Ісламофобія
Ісламофобія
10.04.2006
Оцініть статтю: 
(391 оцінка)
supervisor
Зображення користувача supervisor.

Існування демократичного суспільства передбачає, що кожен громадянин має певні права, одне з них – право на свободу совісті та віросповідання. Але право це лишається простою декларацією, якщо у суспільстві замість знання про феномен (у данному випадку - іслам) на рівні побутової свідомості існують лише уявлення, базовані на стереотипах.

Вступ

У сучасних розвинених країнах Західної Європи та Північної Америки певна кількість змін у політичній, економічній, культурній та й власне соціальній сфері пов’язана з процесами, що протікають у релігійному середовищі, або під безпосереднім впливом релігійного середовища. Вказані країни позиціонують себе в якості демократичних, з чого неодмінно випливає абсолютизація права на реалізацію власної ідентичності, у тому числі і релігійної. Водночас Європа та Америка традиційно сприймали себе в якості християнських, як втілення прогресивних ідей, тоді як весь інший світ автоматично сприймався як такий, що має зазнати «неодмінно позитивного», «цивілізуючого» впливу. Аналізуючи в даному контексті відносини з ісламським Сходом, варто відзначити, що вони почали формуватися у площині військового протистояння, а згодом – у площині «колонія-метрополія», і відповідно, відношення до окремих феноменів східних цивілізацій, наприклад до релігії (в даному випадку – ісламу), лежало у тій самій площині. Тобто позиція європейського спостерігача ґрунтувалася на безсумнівному пріоритеті західноєвропейської цивілізації, яка має бути взірцем для всіх інших. Тож вже на цьому рівні спостереження видно, що реалізація власної ідентичності для мусульман, які інтегруються у розвинені країни, буде ускладнена протидією усталеної за століття існування системи уявлень про світ. Тож, не зважаючи на сучасний секуляризм, іслам великою мірою розглядається через призму середньовічного християнського світогляду, тобто - як перекручена версія християнства, створена шляхом компіляції з положень різних «єретичних» течій.

З початку 50-х років ХХ століття з’являються і нові проблеми, пов’язані з масовою міграцією мусульман з країн Третього світу у розвинені країни Західної Європи, що викликає відродження стереотипу «ісламське суспільство – консервативне, нерозвинене, законсервоване Середньовіччя». Подальший розвиток подій (поява феномену «ісламського» тероризму) загострив проблеми «зіткнення цивілізацій», що призвело до виникнення ряду процесів у релігійному та позарелігійному середовищі, пов’язаних з порушенням прав людини. Можна констатувати наявність цілого ряду явищ, які безпосередньо відносяться до сфер релігійної толерантності, і, зокрема, виявляються у антиісламський нетерпимості, поширенні негативних стереотипів, (як-от «іслам становить потрійну загрозу: політичну, цивілізаційну, демографічну [53, с. 216], «боротьба між ісламом та заходом вже триває понад чотирнадцять століть» [53, с. 218], «Мусульмани відсталі і злі, і якщо це – расизм так стверджувати, то я повинен бути… щасливим з цього» [12] та ін.), поява великої кількості заангажованих і, відповідно, псевдонаукових досліджень.

Отож, актуальність роботи обґрунтовується тип станом соціального напруження,

який охопив світ взагалі і Україну зокрема ще з початку 90-х років. Тож, виходячи з цього предметом нашої роботи є проблеми релігійної толерантності у Європі та Північній Америці,

а об’єктом є загальна множина проявів антиісламської нетерпимості у сучасних суспільствах,

яку можна описати загальним терміном «ісламофобія». Метою дослідження є окреслення кола

проблем існування ісламу у контемпоральних соціумах. Відповідно до мети визначаємо наступні завдання дослідження: ґрунтовний аналіз терміну ісламофобія і підходів до його вивчення, визначення проблем інтеграції мусульман у європейські суспільства, визначення джерел інформації про іслам та мусульман у сучасному українському суспільстві і, відповідно, визначення витоків антиісламських настроїв, визначення засобів нейтралізації цих настроїв.

При проведенні дослідження використовувалися різноманітні методи, зокрема соціологічні (моніторинг ЗМІ, опитування респондентів, проведення інтерв’ю та ін.), загальнонаукові, психологічні (аналіз стереотипів тощо). В процесі роботи використовувалися також відомі наукові дослідження, присвячені проблемам формування поглядів на іслам у західноєвропейському середовищі (пр.- “Орієнталізм” Едварда Саїда, “Ісламська загроза” Дж. Еспозіто), проблемам релігійної толерантності у стосунках мусульман та представників інших віросповідань (зокрема «Islamophobia a challenge for us all» (London: Runnymede Trust, 1997), а також «Islamophobia: issues, challenges and action. A report by the Commission on British Islamophobia» (London: Trentham Books Limited, 2004) та ін.), ряд доповідей та офіційних документів, а також праць мусульманських апологетів (Махмуда Закзука, Мухаммада Саїда Аль-Ашмаві, Джамаля Бадаві, Юсуфа Кардаві, Мухаммада Джаввада Чіррі та ін.). Також у дослідженні було використано присвячені ісламу та мусульманам публікації окремих українських газет, відмічених найбільшими тиражами (“Зеркало недели”, “Труд”, “Комсомольская правда в Украине” та ін.).

Відповідно до поставленої мети та завдань роботу поділено на два розділи. У першому зроблено всебічний, ґрунтовний аналіз терміну «ісламофобія», у другому ж проаналізовано окремі проблеми формування ісламофобських настроїв в українському суспільстві.

І. Ісламофобія: історія, зміст, сутність.

Виникнення терміну.

Поняття «ісламофобія», яке дедалі частіше застосовується у ЗМІ та літературі, присвяченій темі ісламу та релігійній толерантності, має порівняно коротку історію. Вперше термін застосував один з іранських духовних авторитетів, критикуючи європейських мусульманок за відмову від носіння хіджабу [4]. Практично через 15 років після цього дане поняття було реанімовано британськими мусульманськими організаціями. У 1996 році фондом «Раннімід Траст» утворено Комісію з справ британських мусульман та ісламофобії («Comission on British Muslims and Islamophobia»), яка з того часу стала найбільш авторитетною установою в Європі, що займається вирішенням проблем мусульман-емігрантів та їх інтеграцією в соціальну структуру не лише Великобританії, а й інших європейських країн [13, c. 14]. У 1997 році цією організацією була видана праця «Ісламофобія – виклик для всіх нас», яка фактично стала першим аналізом самого поняття «ісламофобія» як проблеми сучасного світу, а також розкривала негативні сторони інтеграції мусульман в суспільства немусульманських країн, зокрема Західної Європи. Вже до 2000 року термін «ісламофобія» увійшов у широкий вжиток серед науковців, політиків, релігійних діячів і, зрештою, як самих мусульман, так і немусульман. Саме тоді з’явилося багато різних публікацій, автори яких ставили перед собою завдання визначити явище ісламофобії і розглянути це поняття у тому чи іншому руслі в залежності як від власної релігійної позиції, так і від політичних уподобань. Зокрема, найбільша кількість праць присвячена саме аналізу медіа простору [Див., напр., 21, 6, 2], що є закономірним явищем, адже сучасна інформаційна комунікація має величезний потенціал впливу на соціум. За умов існування незалежних мас-медіа ця проблема є ще більш актуальнішою.

Отож, можна стверджувати, що якщо десять років назад поняття «ісламофобія» практично не вживалося, то на даний момент і ісламські лідери, і активісти-антирасисти намагаються класифікувати ті чи інші явища в соціумі, виходячи із свого розуміння цього терміну. Ісламська комісія з прав людини навіть почала присуджувати «премії» політичним і релігійним лідерам, які сповідують ісламофобські погляди чи негативно висловлюються про іслам [12]. Після 11 вересня 2001 року, а також терактів у Мадриді та Лондоні тема ісламофобії, «переслідування мусульман… стає найбільш помітним елементом політичного дискурсу» [73]. І не лише політичного. Термін «ісламофобія» зайняв чільне місце у міжрелігійній полеміці [100], де це поняття використовується в цілях власної релігійної пропаганди і «викриття» методів поширення ісламу. В цей же час у наукових колах починається дискусія щодо правомірності застосування терміну і включення поняття до категоріального апарату політології, соціології та ін. наук [Див. напр., 4, 17]. Подібна тенденція спостерігається і у США та Росії, тобто тих країнах, які так чи інакше мають політичні чи військові конфлікти з регіонами, де переважає мусульманське населення, а отож проблема дотримання прав людини постає в новому світлі. Наприклад, на території Російської Федерації термін «ісламофобія» почав активно застосовуватися в середовищі самих мусульман і правозахисників у зв’язку з т.зв. «боротьбою з тероризмом», коли виникло реальне напруження у середовищі самих мусульман (напр., протистояння Ради Муфтіїв Росії і Центрального Духовного Управління Мусульман РФ [39]), а також розпочалася боротьба з «ваххабізмом», яка вкрай негативно відобразилася на становищі деяких мусульманських організацій Північного Кавказу [88]. В той самий час поняття «ісламофобія» використовується і у заявах релігійних лідерів. Зокрема Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ в зверненні до учасників конференції ОБСЕ, присвяченій проблемам антисемітизму та інших форм релігійної нетолерантності зазначив, що «Наша Церква завжди свідчила… що ісламофобія, переслідування нацменшин в Косово… гріховні і суперечать християнському віровченню» [26]. Однак, як ствержують деякі мусульманські автори, «термін «ісламофобія» не зовсім адекватно відображає весь спектр і глибину антипатії до ісламу і мусульман» [26].

Досить широко термін «ісламофобія» застосовується у публікаціях західних науковців, де ним позначаються практично всі дії, конкретно скеровані проти мусульман чи проти ісламу. Наприклад, професор Герман Бек, відомий нідерландський ісламознавець, коментуючи факти нападів на мусульман у Голландії після вбивства режисера Тео Ван Гога, відзначив підняття рівня ісламофобії у суспільстві саме через дії ісламських фундаменталістів, «…але більшість голландців розуміє, що не всі мусульмани – фундаменталісти» [113]. Як видно з цього прикладу, саме насильницькі дії з боку т.зв. «фундаменталістів» привели до появи явищ, які отримали загальну назву «ісламофобські настрої та дії». Як слушно зауважив А. Верховський, «якщо до 11 вересня… суспільство ще вперто уникало оцінки політичних подій у релігійних термінах, то 11 вересня… ситуація змінилася» [39]. Тому можемо стверджувати що, незважаючи на загалом «не ідеальний вигляд терміну «ісламофобія» [13, с.9], він увійшов у широкий науковий вжиток і повинен мати об’єктивне визначення відповідно до своєї внутрішньої сутності. Як видно з вищевказаного аналізу, явище ісламофобії знаходиться в одному ряду з проблемою антисемітизму, расизму та іншими видами ксенофобії. Відповідно до завдань нашого дослідження, спробуємо розглянути проблему ісламофобїї саме в площині релігійної нетолерантності, хоча, без сумніву, при цьому потрібно враховувати і елементи расизму та побутового шовінізму, про що йтиме мова нижче.

Означення поняття «ісламофобія»

Отож, загалом релігійну толерантність можна означити як «намагання розширити та захистити релігійну свободу сповідників усіх релігій, незалежно від своїх власних релігійних уподобань та поглядів на інші релігійні системи» [20]. Тому найпростішим апріорним визначенням ісламофобії є «негативне ставлення до мусульман та ісламу» [24], яке виявляється на усіх рівнях суспільства і є деструктивним фактором під час інтеграції різних релігійних груп, зокрема мусульман і не-мусульман. Проте дана інтерпретація практично не відображає об’єктивної дійсності внаслідок того, що саме по собі твердження про «негативне ставлення» піднімає ціле коло питань, трактовка яких іноді є протилежною в сутності своїй. Ще одне визначення розкриває зміст терміну як «упереджене ставлення до ісламу та мусульман» [16]. Відповідно до цього, в суспільстві наявні негативні стереотипи, які навіть на підсвідомому рівні визначають схему мислення індивіда та його ставлення до ісламу та мусульман. Отож, можемо експлікувати, що це визначення в цілому зачіпає навіть статичне позиціювання людини, тобто її власну думку, яка може бути і не висловлена, залишаючись суб’єктивним судженням. Скажімо, в т.зв. «християнському світі» існує ряд стереотипів історичного характеру (напр., твердження про знищення мусульманами Олександрійської бібліотеки 642 р.н.е [81, с. 46-47], міф про ісмайлітів-асасинів, які в стані наркотичного сп’яніння виконували смертні вироки [48, с. 28-29]), політичного характеру (на кшталт «іслам – загроза для демократії» [43]) та ін., але термін «ісламофобія» тут можна застосовувати лише в контексті дослідження самого стереотипу, який сформований у рамках релігійної чи суто наукової полеміки, а отож спростовувати його повинна чи релігія (в даному випадку – іслам) чи наука.

Без сумніву, ісламофобію можна вважати явищем, подібним до явища антисемітизму, або юдофобії, що відзначили і автори рапорту «Ісламофобія: проблеми, виклики, і дії» [13, с. 7]. Загалом можемо констатувати, що і антисемітизм, і ісламофобія включають в себе гіперхімери, відвертий острах перед сповідниками релігії і.т.д. Обидва явища неодмінно пов’язані і з расизмом, адже, наприклад у Британії найбільша кількість насильницьких дій проти мусульман вчиняється саме по відношенню до вихідців з Бангладешу та Пакистану, так як їх расові ознаки суттєво відрізняються не лише від європейців а й від, наприклад, арабів чи турків [5]. Виходячи з цього, деякі дослідники навіть пропонують замінювати термін «ісламофобія» на поняття «анти-ісламський расизм» [3]. Подібна ситуація з насиллям проти мусульман складається і у Франції, де новонавернені прозеліти-французи практично не зазнають переслідувань, на відміну від чорношкірих уродженців Алжиру та інших країн Північної Африки. За таких умов для дослідження того чи іншого факту насильства необхідно знати мотив тих, хто його вчинив, тобто окремо розділити етнічну неприязнь та суто релігійну, хоча, на наш погляд, доволі часто ці явища поєднуються у єдине ціле, що характерно, скажімо, для юдофобії, або для ісламофобії в тих країнах, де іслам репрезентований чи не єдиною етнічною групою. Наприклад, на ґрунті етнічно-релігійної нетолерантності в Великобританії іноді зазнають насильства сикхи, які за етнічним походженням практично не вирізняються серед мусульман-пакистанців [22].

Зміст терміну та загальні підходи до його осмислення

Деякі мусульманські організації намагаються відшукати ісламофобію також у заявах релігійних діячів, зокрема християн та юдеїв. Наприклад, серед «лауреатів» вже згаданої «премії» «The Annual Islamophobia Awards» у 2003 році присутній Франклін Грем, відомий пастор-євангеліст, який заявив, що «…Коран – це не слово Боже, Біблія – це слово Боже» [12], а також висловив ряд міркувань щодо подій 11 вересня, коли США були атаковані «людьми, які закликають до поклоніння Аллаху» [12]. На наш погляд, перше висловлювання пастора не може бути розцінене як «ісламофобське» в сенсі загального розуміння ісламофобії, адже в такому разі міжконфесійна полеміка буде невичерпним джерелом як «ісламофобії», так і «християнофобії», поряд з «секулярофобією» і.т.д., що навряд чи призведе до конструктивного діалогу в суспільстві. До того ж, Франклін Грем позиціонував себе в якості виключно християнського лідера і не намагався претендувати на роль виразника інтересів всього соціуму чи певної політичної групи. Варто відзначити, що під гаслами боротьби з ісламофобією лідери ісламських організацій намагаються вирішити свої внутрішні проблеми. Як справедливо відзначають А. Кримін та Г. Енгельгардт, «муфтії… намагаються збільшити свою політичну вагу і розширити свій вплив як на регіональному, так і на федеральному рівні» [73]. Подібну мету має і боротьба з т.зв. «ваххабізмом» у середовищі російського ісламу, де сформована ще за радянських часів система церковно-державних відносин породила провладних мусульманських лідерів, які під гаслами боротьби з «ваххабітським екстремізмом» прагнуть до відновлення «свого», традиційного в їхньому розумінні ісламу. Очевидно, ці процеси можуть зачепити і Україну, а саме Кримський п-ів, де, за даними Національного Інституту стратегічних досліджень (НІСУ) нараховується більше 30 автономних «ваххабітських» громад [63, с. 22]. Зрештою, можна стверджувати, що така методологія використання терміну «ісламофобія» є занадто спекулятивною і неодмінно залежить від політичних чи релігійних уподобань індивіда. Ще більша проблема постає там, де мусульманські громади починають активно інтегруватися у соціум і навіть об’єднувати частину соціуму навколо себе. Наприклад, після смерті Івана Павла ІІ президент Франції Жак Ширак спробував видати указ про приспущення державних прапорів, але наштовхнувся на значний опір праворадикальних політиків, які мотивували своє ставлення до проблеми значною кількістю мусульман у країні . Як відомо, на даний момент у Франції проживає більше 5 млн. мусульман. Отож на цьому прикладі яскраво спостерігається намагання окремих політичних кіл провести яскраву PR-акцію, яка підвищила б їх авторитет серед виборців-мусульман. Абсолютно протилежний за змістом факт спостерігаємо у Великобританії, де один з ультраправих політиків, лідер Британської Національної Партії заявив наступне: «мусульмани – це найбільша проблема сьогодні… Але найважливіше – це те, що іслам є агресивною релігією» [13]. В даному випадку також маємо справу з PR-акцією, завданням якої є, перш за все, посилення своїх позицій за рахунок апеляції до традиційних консервативних цінностей. На наш погляд, такого роду спекуляції на боротьбі з ісламофобією і на посиленні самої ісламофобії виходять за рамки змісту самого терміну, а тому швидше використовують ісламофобію лише як один з політичних інструментів для досягнення власної мети.

Характерним прикладом суто релігійної ісламофобії може бути заява Правіна Тугаді, лідера Індуїстської фундаменталістської партії: «…мусульмани – це ті, хто воює повсюду… Проти християн у Чечні та Боснії, проти євреїв в Ізраїлі, чи проти римо-католиків на Філіпінах. Іслам – виняткова тоталітарна система, до якої входить вірування у джихад, війну з немусульманами – кафірами. Ця нетолерантність… відповідальна за індо-мусульманський конфлікт» [10]. В даному випадку Тугада фактично звинувачує мусульман у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі на підставі доктрини джихаду, наслідуючи цілий ряд політиків Росії, США та інших країн, які розгорнули кампанію по боротьбі з «ісламським тероризмом».

Сутність поняття.

Отож, на підставі вищевикладених прикладів застосування поняття «ісламофобія» у релігії, політиці та етнічних протистояннях, необхідно дати визначення терміну, окресливши релігійний контекст в якості пріоритетного, адже «Іслам» в традиційному розумінні є, перш за все релігійною системою, яка містить і політичну, і економічну, і культурну складову. Користуючись класифікацією відомого дослідника-юдаїка Д. Шейніна, яку він застосовує

у праці «Об антисемитизме и его причинах» [123] (а антисемітизм і ісламофобія мають чисельні паралелі, про що йшлося вище), можемо розділити дефініції на субстанційні, тобто ті, які аналізують явище як таке та його внутрішній зміст, і функціональні, які розглядають феномен у контексті його взаємодії з іншими суспільними феноменами з різних боків. Виходячи з цього, ісламофобію можна означити як різновид ксенфобії (з гр. «χενος» - «чужий»), який відрізняється особливо негативним сприйняттям ісламу та його послідовників як «інших», абсолютизуванням окремих несистемних негативних фактів діяльності мусульман, накиданням ярликів, пов’язаних з проблемою тероризму та релігійного екстремізму, продукуванням ідей про «відсталість» та жорстокість мусульман, генерацією і гіперболізацією негативних стереотипів у суспільстві, які є рудиментами колишніх протистоянь з ісламськими країнами, а також відверто насильницькі дії проти мусульманського населення (підпал чи плюндрування мечетей, вбивство релігійних лідерів, репресії і.т.д.). Функціональний зміст терміну акцентує увагу на релігійно-політичних відносинах у суспільствах зі значною кількістю мусульман, де продукуються ідеї про нібито намагання створити єдину ісламську державу – Халіфат, підтримку деякими мусульманським релігійними лідерами диктаторських режимів, внаслідок чого виникає значне протистояння між мусульманами і немусульманами, а певні політичні та економічні сили прагнуть нажити собі дівіденти за рахунок антиісламських виступів. Без сумніву, етнічний чинник теж відіграє не останню роль у такій ситуації, адже іноді саме «жахлива наглість і відверте хамство афро-азійських гостей, їхня неповага до країни, яка надала їм притулок і невміння вести себе просто ображають корінних жителів європейських країн» [38]. Значні соціально-економічні проблеми ісламських країн теж слугують не найкращим прикладом втілення «ісламської ідеї» у життя, оспіваної у часто відірваних від реальності працях новонавернених мусульман [100]. Хоча «…більшість мусульман розуміє, що в Нідерландах немає місця для шаріату» - прокоментував таку ситуацію в Голландії вже цитований нами професор Тільбурського університету Герман Бек [113]. Але, на наш погляд, вказані обставини в жодному разі не можуть бути підставою для релігійної нетолерантності, яка відверто засуджується і забороняється законодавством тих же країн Західної Європи, США та Росії. Тому необхідно чітко з’ясувати і конкретні сфери прояву ісламофобії, розглядаючи поняття за функціональним методом. Отож, згідно з дослідженнями Європейського Центру з питань расизму і ксенофобії (European Monitoring Centre on Racism and Xenophobia), а також ряду інших організацій такого ж рівня, включаючи і вищезгадану Comission on British Muslims and Islamophobia, ісламофобія виявляється через наступні явища:

● Словесні та фізичні атаки на мусульман у громадських місцях

● Напади на мечеті і плюндрування ісламських споруд (різні антиісламські написи на стінах і т.д. – особливо часті випадки)

● Продукування антиісламських стереотипів через мас-медіа, публікації про іслам «у дусі, який був би образливий для євреїв чи чорношкірих, якби йшлося про них» [13, с. 7].

● Негативні антиісламські стереотипи і коментарі, наявні у виступах політиків і громадських лідерів, поділ на «своїх» і «чужих» (на кшталт вислову Жан-Марі Люпена: «негативні елементи в суспільстві… це світ ісламу з усіма його відхиленнями» [12].

● Дискримінацію під час пошуку працевлаштування (фактично небажання приймати на роботу мусульман через їх релігійну приналежність. Досить часто більшість таких випадків все ж є проявами швидше расизму, ніж релігійної нетолерантності)

● Неприховану бюрократичну тяганину з дозволом на будівництво мечетей, ісламських шкіл, лікарень, культурних центрів і.т.д. Є результатом несприйняття мусульман місцевою владою.

● Соціальну незахищеність мусульман в порівнянні з представниками інших віросповідань. Часто є наслідком неефективної політики урядів по захисту емігрантів, але за деяких умов може перерости і в ісламофобію [13, с. 81].

● Громадянські свободи, які гарантуються законодавством країни, порушуються у ставленні до мусульман.

Як зрозуміло з вищевказаних позицій, британські мусульмани доволі широко трактують поняття «ісламофобія», фактично копіюючи її ознаки з аналогічних прикладів юдофобії і антисемітизму. Втім, як зазначалося вище, ці явища є дуже подібними між собою. Цікавий факт, що на 2003 рік у Великобританії нараховувалося бл. 250 тис. юдаїстів, коли кількість мусульман складала 1 млн. 600 тис. осіб [13, с. 28], а отож, незважаючи на суто національні та релігійні протиріччя мусульмани і юдеї спільно виступають проти фактично однієї і тієї ж самої проблеми.

На наш погляд, розглядати явище ісламофобії потрібно все ж в контексті проблем послідовників цієї релігії, а не особливостей самого віровчення, як це намагаються зробити деякі автори (див., напр., працю Махмуд Хамди Закзук. Отпор Ислама попыткам его дискредитации. Каир: Аль-Ахрам, 1421/2000., Dr.Jamal A.Badawi. Woman Under The Shade Of Islam. Сairo, 2002., Abdurrahman Al-Sheha. Islam Deen Assalaam. Riyadh.: IPOR, 1424/2003) апелюючи перш за все до істин Корану та Суни, які, втім, абсолютно не завжди втілюються в життя самими мусульманами, про що, власне, і свідчать такого роду праці, відокремлюючи «іслам як релігію» від «неблаговидних вчинків деяких мусульман» [81, с. 4]. Але на таких вчинках саме і наголошують ісламофоби. Наприклад, ще за часів СРСР одне з антирелігійних видань закликало лектора-атеїста до наступних методів критики: «…не слід відволікатися на історію ісламу (включно з віровченням. – М. Я., О. Б.)… необхідно приділяти увагу… реакційній сутності ісламської ідеології… Поряд з викриттям пережитків ісламу в свідомості людей необхідно висвітлювати… відхід мусульман від релігії до безбожжя» [87, с. 31]. Виходячи з такої логіки, «секулярна» критика конкретної релігії можлива лише поряд з критикою релігії взагалі. Саме тому, як ми відзначили вище, міжрелігійна полеміка не може бути «ісламофобською» чи «християнофобською», адже абсолютна, скажімо так, фундаментально-онтологічна критика сутності ісламу призведе до заперечення і християнства. Проте ці питання виходять за межі нашого дослідження, а отож коротко розглянемо можливості застосування елементів суто релігійної полеміки у «секулярній» ісламофобії.

«Іслам – це релігія, у якій Бог вимагає від вас віддати свого сина на смерть за Нього, а християнство – віра, у якій Бог посилає свого сина на смерть за вас» – заявив на шпальтах «Лос Анджелос Тайм» генеральний прокурор США Джон Ашкрофт [12]. Отож, на цьому прикладі очевидне зміщення негативного стереотипу (гіперхимерна ідея про «дітей-шахідів», яких нібито батьки посилають на смерть «за Аллаха») з сфери релігійної полеміки у суто світську політичну площину. Як справедливо відзначив відомий американський журналіст Р. Спенсер, коментуючи подібну ситуацію з заявою Джорджа Буша про «мирну релігію іслам», «ніхто не назначав президента США головним богословом Америки… Він не зобов’язаний роз’яснювати американцям, в чому полягає сенс і місія ісламу» [59]. Проте, на наш погляд, подібні заяви є наслідком тих елементів процесу десекуляризації, про які писав ще С. Хангтінтон [116, с. 33-48]

Підсумовуючи вищевикладене, класифікуємо прояви ісламофобії за видами її втілень у сферах соціальної дійсності [12, с. 25-29] (відзначимо, що дані терміни мають загалом умовне значення внаслідок різного розуміння поняття).

• «Політична» ісламофобія – відсутність мусульман у політиці та владних структурах, політичних партіях і.т.д. за наявності в країні великих груп сповідників цієї релгігії. Загалом цей вид ісламофобії практично не має місця у Європі, але значною мірою присутній у Індії, Китаї та ряді інших країн.

• «Соціальна» ісламофобія – фактично є проявом відвертої релігійної дискримінації, коли мусульманське населення практично не має можливості отримати належну медичну допомогу, навчатися у державних школах і.т.д.

• «Економічна» ісламофобія – перешкоджання підприємницькій діяльності мусульман, розбудові ісламської банкової системи.

• «Культурна» ісламофобія – несприйняття ісламської культури, особливо архітектури,

іноді виявляється у забороні на добудову мінаретів у мечетях.

• «Насильницька» ісламофобія – відверті прояви агресії проти мусульман, вербальні ін’єктиви, плюндрування культових об’єктів.

• Ісламофобія у медіа-просторі – продукування та гіперболізація негативних стереотипів, посилення антиісламських настроїв у суспільстві. Це вид небезпечний

тим, що має негативні наслідки у соціумі і часто переходить у т.зв. «побутову ісламофобію».

В даному контексті можна погодитися з думкою д-ра Абдульджаліла Саджида, який, аналізуючи історичний аспект ісламофобії, стверджував, що «Кожен вид ісламофобії має як свої власні особливості… так і запозичені з інших видів» [8], тобто окремі «версії» ісламофобії є завжди тісно поєднаними між собою і розвиваються в загальному руслі.

Загальний огляд причин ісламофобії та негативних стереотипів.

Немає жодного сумніву, що всі вищевказані явища маюсь свої як соціальні, так і політичні, історичні, релігійні та. ін. корені. Проте, навряд чи є сенс розкладати феномен ісламу на «політичний», «економічний» іслам і.т.д., наслідуючи досить спекулятивну традицію, якої притримуються і деякі ісламські релігійні діячі [70]. В цілому сутність т.зв. «відкритого» погляду на іслам, який пропагується і мусульманами, і секулярними правозахисниками, визначає іслам як «диверсифікований та прогресивістський, з внутрішніми відмінностями, полемікою і плюралізмом поглядів» [10, с. 105]. Тому вищевказані декілька «ісламів» потрібно розглядати в контексті самої релігійної системи, кількість послідовників якої на даний момент cягає майже 1 млрд. 400 млн. осіб. Отож, користуючись вищенаведеною схемою проявів ісламофобії, спробуємо виявити її причини, вдаючись до тих самих методів дослідження.

Найбільш «розпіареною» темою у ЗМІ, наукових конференціях, звітах спецслужб, кінофільмах і художній літературі є т.зв. «проблема міжнародного тероризму», яка в більшості випадках ототожнюється з проблемою «мусульманського фундаменталізму», котрий, зокрема, означається як «безкомпромісне, часто фанатичне слідування літері Корану… спротив модернізації, який набирає екстремістських форм» [45, с. 55]. Відзначимо, що широко розповсюджений вжиток терміну «ісламський терроризм» в сутності своїй лише породжує антиномію – з одного боку негативні поняття «екстремізм», «тероризм» та ін. «не мають під собою ніякої основи і ніяких доказів… у ісламському віровченні» [81, с. 59], а з іншого – повне розмежування понять «іслам» і «екстремізм» навряд чи допоможе у розв’язанні проблеми тероризму як такого. Проте відповідний аналіз вказаних термінів виходить за межі нашої роботи, а тому варто окреслити лише загальний зв’язок між «міжнародним тероризмом» і ісламофобією.

Релігійний фундаменталізм, який набув форм відвертого тероризму завжди вважався негативним суспільним явищем. Проте десь приблизно до т.зв. 9/11, тобто терактів 11.09.2001 у США, цією проблемою займалися лише спецслужби та відповідні військові підрозділи. Як відзначає А. Верховський, «11 вересня… стало другим народженням «конфлікту цивілізацій» Хантінгтона» [39]. Звичайно, потрібно враховувати і колоніальні війни, і арабо-ізраїльський конфлікт, і Ісламську Революцію у Ірані 1979 року, події в Єгипті у 1981 році та ін.

Але, по-перше, на ті часи «тероризм» був «локальним», а не глобальним (тобто класифікувався лише як проблема ісламського світу), а, по-друге, навряд чи можна вдаватися до терміну «ісламофобія» під час відкритого військового конфлікту між країнами чи етносами (хоча виключенням можуть слугувати 1-а і 2-а чеченська війни). Тому «проблема міжнародного тероризму» постає перед нами на зламі тисячоліть і кваліфікується «як одна з глобальних проблем людства» [77, с. 363]. На даний момент маємо ще одну проблему, сутність якої полягає в ототожненні ісламу і тероризму, а мусульман – як потенційних терористів, про що свідчить ряд численних антиісламських погромів у США після 9/11, напади на мечеті у Нідерландах після вбивства режисера Тео Ван Гога [113], системні репресії проти мусульман у Росії [39], агресивні випади проти британських мусульман після лондонських терактів [76]. На наш погляд, це найбільш «чиста» і відверта форма ісламофобії, сутність якої полягає у несприйнятті ісламу і навіть відвертому остраху перед мусульманами внаслідок усвідомлення тероризму як самого ісламського «джихаду». Ця проблема є по-своєму унікальною через наявність різних поглядів у самому ісламському середовищі і неісламському, чи, точніше, «позаісламському» світі. Наприклад, у праці «Ісламська акида» теолог Мухаммад Джаміль Зіну стверджує, що одним з обов’язків мусульманина є «вороже ставлення до багатобожників і невірних… [В іншому випадку] він не може бути істинним мусульманином» [58, с. 30]. (Варто відзначити, що Рада Улемів Росії практично одразу включила цю книгу до «списку сектантської (ваххабітсько-фундаменталістської) літератури» [103]). Але, що цікаво, з М. Зіну неодмінно погодився б вже цитований журналіст Р. Спенсер, автор праці «Мусульманськи вояки йдуть уперед: загроза джихаду все ще висить над Америкою і Європою», який ствреджував, що «…в руслі ісламу розвунулася ціла правова система, яка дозволяє його прихильникам вчиняти розправу над невірними» [59]. Проте альтернативні погляди на дану проблему сповідує інший відомий ісламський теолог, проф. Мухаммаду Сиддикі, автору статті «Іслам: релігія любові» [83], в якій стверджується зовсім протилежне. Отож, можна експлікувати, що «проблема міжнародного тероризму» продукує ісламофобію через заяви як радикальних лідерів, які претендують на роль виразників представників усієї Умми, так і через відповідні заяви та дії европейських та американських політиків і підконтрольних їм спецслужб, які іноді під виглядом протидії екстремістам намагаються або посилити свій вплив на мусульман, або створити модель політично неактивного, «поміркованого ісламу» [25].

На наш погляд, тривала дискусія про сутність «ваххабізму», а також таких понять як «джихад», «газават», «ірхаб» та ін. не є конструктивною (Haneef James Oliver. The Wahhabee Myth. http://www.thewahhabeemyth.org/book., а також ряд видань ДУМУ, як-от: Предостежение от трех заблудших течений. К.: Аль-Иршад, 2005) адже часто цитовані ісламофобами коранічні аяти на тему джихаду [59], діють лише під час самого джихаду, тобто тоді, коли є об’єктивні умови для цього [84, с. 223-227]. Проте досить складно класифікувати ситуацію з військовим діями у Іраку, Афганістані та ряді ін. країн, зокрема Палестинській автономіїї, хоча, як ми відзначили вище, навряд чи доцільно тут вживати термін «ісламофобія». Як відзначає А. Верховський, дефініції «на кшталт «терористи – не мусульмани» навряд чи можуть бути об’єктивними [39], адже радикальні ідеології в багатьох випадках підтримувалися такими видатними ісламськими авторитетами, як лідером ХАМАС Ахмедом Ясіном, муфтіями Саудовської Аравії, аятоллою Хомейні та його наступником. Тому ісламофобські настрої фактично мають під собою підґрунтя як в середовищі самого ісламу, так і у позаісламських колах. Можна додати сюди і відверту антихристиянську позицію деяких мусульманських країн, коли, наприклад, у Єгипті у 1981 році на вимогу «ісламістів» був заарештований голова Коптської Православної Церкви [93, с. 817], або ситуацію з свободою віросповідання у Саудівський Аравії, де практично неможливо побудувати християнський храм. Втім, на наш погляд, це ніяким чином не повинно спонукати до аналогічних заходів проти мусульман у Європі, чого прагнуть відверті ісламофоби, адже розбудова стійкої демократії перш за все, апелює до забезпечення рівності усіх громадян, незалежно від зовнішньої кон’юнктури. Тому можна погодитися з заявою комісара ЄС по соцальним питанням А. Діамантополу, яка у своєму виступі під час круглого столу на тему «Боротьба з ісламофобією» (Брюсель, лютий 2003 р.) заявила, що «Європа не може дозволити собі, прикриваючись легітимною війною з тероризмом… виявляти насилля по відношенню до окремих мусульман …всі суспільства несуть відповідальність за безпеку національних та релігійних меншин» [37].

На підставі вищенаведеної класифікації можна стверджувати, що такий тип ісламфобії, ґрунтуючись в своїй основі на релігійному корінні, має чіткі політичні прояви і є результатом внутрішної і зовнішньої політики країни, де проживають мусульмани.

Необхідно також розглянути і соціокультурні стереотипи історичного характеру, які на даний момент є рудиментами колишніх суто релігійних протистоянь і іноді підтримуються ЗМІ. До таких стереотипів можна віднести і ряд невірних тлумачень ісламського віровчення (напр., т.зв. «жіноче обрізання», «пригнічений стан жінки» [14, с. 25 і далі], «тоталітарний тип релігійної свідомості» і.т.д.), і історичні події, і суто соціальне підґрунтя для поширення матеріалів про важкі умови проживання в ісламських країнах. Загалом вищевказані стереотипи можна звести до єдиної категорії «закритого», або «упередженого» погяляду на іслам, згідно якого ця релігія «дуже сувора і старомодна (οld-fashioned)» [24], «видається… варварською, ірраціональною, примітивною» [11, с. 108], виглядає як «політична ідеологія або засіб для обґрунтування насильства» [11, с. 108]. До речі, частково остання позиція продукована і самими м

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.