Один з найвизначніших українських поетів XX сторіччя, визнаний у всьому світі майстер сонету, Петро Косенко (нар. 1922) є автором ряду віршів, у яких суворо засуджується російський імперіалізм та прославляється героїчна боротьба чеченського народу проти новітніх шовіністичних потвор. Вражає своєю мужністю позиція українського поета, адже він, будучи членом СПУ (Спілки Письменників України), не став базікати про дружбу з російським народом, як життєву необхідність для України, ні!
Він рішуче засудив злочини росіян у Чечні. Батько Петра Косенка, Дмитро Тимофійович, свого часу також став жертвою російського комунофашистського режиму. А сам Петро, в роки Другої світової війни, змушений був покинути Батьківщину, рятуючись від переслідувань загарбників (тобто росіян і їхніх посіпак). Він спочатку оселився у Венесуелі, а згодом переїхав до Канади. Лише після здобуття Україною незалежності, поет здобув заслужене визнання на рідній землі. Зокрема, у 1999 році, у Києві була видана збірка його поезій під назвою „Сонети”. (За цим виданням ми й наводимо зразки його творчості). Поет виявив мудрість і далекоглядність, засудивши не лише самих російських імперіалістів, а також і їхніх посіпак, незважаючи на особисті якості останніх. Так, коли скрізь хвалять Расула Гамзатова, Петро Косенко прямо назвав його нікчемним покидьком та смердючою ганчіркою, якою витирають свої криваві чоботи російські імперіалісти. Український поет зробив єдино правильний висновок: російські імперіалісти – це найлютіші та наймерзенніші, найпідліші та найбрутальніші вороги Ісламського світу, а зрештою і всього прогресивного людства. Усі, хто їм допомагає, або ж мовчить про їхні злочини, - гідні зневаги та презирства. І головний висновок: усі народи світу мають вчитись на прикладі героїчної Чечні, а ненавидіти російський імперіалізм – це обов’язок кожної порядної людини. За це ми щиро вдячні П.Косенку, хоча він і не є мусульманином. Ми просимо Аллаха Всемогутнього, щоби Він відкрив Істину Ісламу П.Косенку і благославив багатостраждальну чеченську землю!
Ічкерія в крові. Завмер Кавказ во гніві,
З його святих вершин повіяв аквілон.
Заскавулив кальний московський Вавилон
В його незмінному ура-хвальному хліві.
Горить Ічкерія в страшній ракетній зливі
Душителів свобод – омонівських колон,
Та воля понад все! – на смерчовий ОМОН
Нащадки Шаміля зриваються сміливі!
Благословенний будь вовіки і віки,
Гіганте вольовий, герой Сунжі – ріки,
Народе величі з душею Прометея –
Ніхто вогню святого волі не заллє!
Твоя несказано немеркнуча Вандея
Освятить назавжди безсмертіє твоє!
Росіє! Сором світу! Хитра імпосторка!
Ти знищила мільйони добрих матерів!
Гробокапателю народів трударів,
Ти від народження хижак і людоморка!
В овечій шкірі лис, кривавих справ акторка,
Ти власними дітьми годуєш упирів,
В огнях запалених тобою ж пожарів
Для тих же, що горять ти цяця -миротворка.
Та прийде Судний день! Воскреснуть матері,
З могил піднімуться їх діти трударі
І над тобою суд учинять непідкупний –
З живої шкіру підмальовану здеруть
І, щоб по світі сморід не розносивсь трупний,
На цвинтарі ганьби, як падло загребуть!
Расулу з Дагестана мій поклін козацький
За ті поезії, які він написав;
Аварський не для мене. Тому я читав
Його в перекладі на справжній „старшобратський”,
Поете ти, Расуле, лепський, справді хвацький
І свій народ малий прославив без обав,
Та от скажи мені, поете, будь ласкав,
Чому ти молишся завжди на Кремль кабацький?
Ти ж справжній горець – де твоя душа?
Чи замість неї в тебе згусток торгаша?
Повідж: невже ашуг кавказького народу
Куватиме в Москві на нього міць оков?
Невже, співаючи про рівність і свободу,
Він проливатиме за ката власну кров?
16.10.2006 г.
Абдул-Къадир Нурмухамедов
