У 1840-і роки в нашому місті оселилася невелика група татар. Що саме змусило їх покинути Нижній Новгород з його знаменитим ярмарком і переїхати до Києва, залишається загадкою. Втім, Київ славився не менш знаменитим ярмарком — Контрактовим. За декілька кварталів від місця її проведення переселенці й облаштували собі житло. Місцевість отримала назву Татарка.
У 1860-і роки, коли замість стихійної забудови тут почали прокладати вулиці, міський землемір Дмитро Таїров запропонував одну з них назвати Татарською. Так присутність в Києві татар закріпилася топонімічно.
Облаштуванням першого у місті «секонд-хенду» ми зобов’язані татарській громаді. Адже як вийшло? Спочатку 60 татарських сімей, що переїхали з Нижнього Новгорода, займалися торгівлею і миловарінням. Мило розносили містом, а також возили на продаж в київські передмістя.
Потім татари зайнялися скупкою і продажем ношених речей. Влаштували на Лук’янівській вулиці спеціальний ринок: вони його називали «Шурум-бурум», а інші городяни — татарським. Це і був перший київський «секонд-хенд».
Власне, лахмітники — скупники старих речей — були в Києві і раніше. Ходили дворами, носили свій нехитрий скарб, шукали клієнтуру. Але щоб спеціалізований ринок подібної продукції? Ні, такого в нашому місті ще не було.
Місце, де розташувався «Шурум-бурум», не було ні престижним, ні скільки-небудь привабливим. Судіть самі: всі тодішні вулиці ділилися на чотири розряди. «До 1-го розряду, — пояснюють „Правила“ 1861 року, — зараховані найголовніші вулиці; до 2-го — другорядні; до 3-го — менш важливі, і до 4-го — всі інші».
Так ось, непримітна вулиця Лук’янівська належала до 4-го розряду.
З часом асортимент «Шурум-буруму» розширився. Крім старих речей, тут можна було купити виготовлені татарами вироби зі шкіри, а також традиційну східну їжу: манти, пахлаву, рахат-лукум і багато іншого.
Якщо вірити цифрам
У 1897 році в Києві відбувся перший перепис населення. Він показав, що у місті проживає 1757 мусульман. Всього у місті, за даними того самого перепису, налічувалось 247 723 жителя.
Тобто мусульмани становили трохи менше 1%.
Однак давайте уважніше придивимося до цифр. З 1757 послідовників Ісламу ьуло 1690 чоловіків і тільки 67 жінок. Причому основна кількість представників сильної статі — люди активного шлюбного віку (20–29 років). Із ким же ж вони були одружені? Адже жінок в цій же віковій групі було всього 20.
Йдеться, зауважте, не про заїжджих купців, які приїхали ненадовго з товаром (їх сім’ї, зрозуміло, залишилися в місцях постійного проживання), а саме про киян.
Мимоволі напрошується припущення, що глави сімейств через якісь власні міркування або східні традиції ховали своїх дружин від переписувачів. А останні записували відомості про склад сім’ї винятково зі слів самих мешканців — ніхто не мав повноважень досконально оглядати будинок і все приміщення.
Тож, можливо, чисельність мусульманського населення Києва була набагато більшою.
П’ятничні молитви
Зрозуміло, що навіть за 1757 офіційно зареєстрованих мусульман гостро постало питання мечеті.
Воно вирішилося 3 жовтня 1897 року, коли в будинку № 5 на вулиці Чорний Яр (пізніше вулиця Мирна) відкрився «магометанський молитовний дім» (так його називали в міських довідниках). Будівлю — двоповерхову дерев’яну житлову — орендували у православних власників і пристосували для потреб вірян. Зокрема, три квартири на другому поверсі перетворили в молитовний зал.
Довідник 1909 року інформує: «Настоятель — мулла Юніс Алімов». Богослужіння проходили тільки щоп’ятниці: з 12:30 до 13 годин, а також з 15 до 17.
Незабаром будівля стала тісною для громади, що стрімко росла. Зайшла мова про необхідність зведення повноцінної мечеті. Архітектурний проект замовили інженеру Віокрітову — він запропонував кам’яну мечеть на 800 вірян. Міська влада здійснила землевідведення: вулиця Гоголівська, 29.
Київський губернатор Микола Суковкін 29 жовтня 1913 року урочисто заклав перший камінь у фундамент майбутньої святині.
Будівельну комісію очолив Мурза Мурзаєвич. Несподівано комісія відкинула проект інженера Віокрітова і замінила його проектом архітектора Кубелієва. Про причини можемо тільки здогадуватися.
Однак і новому проекту не судилося втілитися у життя — почалася світова війна, потім революція, а за атеїстичної влади більшовиків, яка закривала і зносила храми всіх конфесій, вже було не до зведення мечеті.
У підсумку за адресою Гоголівська, 29 з’явилася школа.
З початком Першої світової війни Юніс Алімов став муллою Київського військового округу. Київським губернським цивільним муллою став Жеганша Жаббаров.
Tatarka
А прославилася Татарка — причому не тільки на всю імперію, але навіть за її межами — через резонансну «справу Бейліса».
У березні 1911 року на Татарці знайшли вбитим 12-річного киянина Андрія Ющинського. Під тиском влади слідство почало трактувати звичайну кримінальну справу як ритуальне вбивство. У липні заарештували 37-річного Менделя Бейліса.
Бейліс з дружиною і п’ятьма дітьми проживав на Татарці. Там же знаходився і цегельний завод Зайцева, де він служив прикажчиком. Основні дійові особи цієї історії також були жителями Татарки.
Слідство тривало два роки. Місцева влада на догоду Петербургу вперто наполягала саме на ритуальній версії — подейкували, такого вердикту очікував сам Микола II. Доказів не вистачало, нерідко потрібні свідчення просто фабрикувати.
У травня 1913 року гучну справу нарешті передали до суду. Частина членів судової палати вважали, що його потрібно закрити за браком доказів. Голова Київського окружного суду Микола Габор відмовився вести справу, а серед працівників міської прокуратури не знайшлося жодного, хто погодився б виступити в ролі державного обвинувача.
Габора замінили Федором Болдирєвим, терміново переведеним з Умані. А державного обвинувача прислали з Петербурга — прокурора Оскара Віппера.
В результаті судовий процес почався лише 23 вересня. Його хід — докладно, день за днем - висвітлювали всі провідні газети Російської імперії, а також низка зарубіжних видань.
28 жовтня Бейліса виправдали — це була сенсація.
Але місце дії цієї історії прогриміло на всю імперію. І навіть за кордоном дізналися, що в губернському місті Kiev є таємнича місцевість Tatarka. Іноді, правда, писали Tartarka, але ця помилка дивовижно відображала суть справи: «ритуальне» звинувачення Бейліса в ХХ столітті — це дійсно безодня, справжнє пекло.
Останній свідок
Стару Татарку в 1970-і роки почали зносити. На її місці побудували житловий масив — кількість мешканців помітно збільшилася.
У 1991 році на Подолі знову відкрився мусульманський молитовний будинок, а через шість років мер Києва Леонід Косаківський підписав згоду на землевідведення під будівництво мечеті Ар-Рахма на Татарці.
Будівля мечеті з’явилася в 2000-му і була розрахована на 200 вірян. У наступному році почалися святкові молитви.
Незабаром київські мусульмани домоглися дозволу розширити мечеть — тепер вона здатна прийняти до 1000 вірян, біля неї виріс мінарет, вперше в Києві. Крім того, релігійний комплекс містить ісламську бібліотеку, школу та інші об’єкти.
Завдяки мечеті, на Татарці знову проживає багато послідовників Ісламу.
А неподалік розташований один із найпопулярніших оглядових майданчиків Києва — гора Щекавиця.
Втім, сліди старої Татарки не стерли остаточно — тут ще можна натрапити на похилені дерев’яні паркани, старі приватні будиночки і навіть голубники у дворах.
Місцева історична пам’ятка — Татарський дуб на вулиці Нагірній (біля будинку № 12). Йому близько 350 років. Це єдине дерево, що залишилося від колишніх дубових гаїв на Татарці. Воно — мовчазний свідок всіх описаних в цій статті подій.
Джерело: Великий Київ
