Це текст листа «Давайте поговоримо», адресованого 38 духовними лідерами мусульман різних країн Папі Бенедиктові XVI. У ньому улеми приймають його вибачення за образливу промову і при цьому поправляють його з деяких питань віровчення Ісламу.
Відкритий лист Папі Бенедиктові XVI
В ім'я Аллаха, Милостивого і Милосердного! І хай буде мир і благословення з Його Пророком Мухаммадом (мир йому)!
«Не сперечайтеся з володарями Книги інакше, як з гідністю і честю, використовуючи найкращий доказ» (Священний Коран, 29:4).
Ваша Святість, стосовно Вашої лекції, прочитаної в Регенсбургському університеті в Німеччині 12 вересня 2006 року, ми вважаємо доречним, дотримуючись духу відкритого діалогу, обговорити використання Вами тексту бесіди між імператором Мануїлом II Палеологом і «вченим персом» як вихідної точки для дискусії про зв’язок між вірою і розумом.
Повністю вітаючи Ваші зусилля в боротьбі із засиллям позитивізму й матеріалізму в житті сучасної людини, ми все-таки повинні вказати Вам на деякі помилки, які Ви допустили, говорячи про Іслам у контексті протиставлення його вчення істинному використанню розуму, а також на деякі неточності в аргументації, наведеній Вами для підкріплення Ваших тез.
В релігії немає примусу
Ви сказали, що «за словами експертів» коранічний аят, який починається зі слів «В релігії немає примусу» (2:256) відноситься до того раннього періоду, коли Пророк (мир йому) «не мав ще ніякої влади і над ним висіла загроза смерті», однак це невірно. Насправді це одкровення, згідно з одностайним визнанням, відноситься до періоду політичного і військового піднесення молодої мусульманської громади.
Аят «в релігії немає примусу» був не вказівкою мусульманам залишатися непохитними у своїй вірі, незважаючи на бажання гнобителів змусити їх відректися від неї, а нагадуванням самим мусульманам про те, що як тільки їм самим вдасться взяти владу, вони не зможуть силою змусити серця людей, що сповідують інші релігії, увірувати в Аллаха.
«В релігії немає примусу» - це слова, звернені до тих, хто стоїть на позиціях сили, а не слабості. Самі перші коментарі до Корана (наприклад, ат-Табарі) ясно вказують на те, що деякі мусульмани в Медині бажали навернути своїх дітей з Іудаїзму і Християнства в Іслам, і цей аят, який забороняв використовувати примус для навернення до мусульманства, якраз і був відповіддю цим батькам мединських дітей.
Більш того, мусульмани також керуються такими аятами, як «Істина виходить від Господа твого, і хто захоче, може вірити, і хто захоче, може не вірити» (18:29) і «О невіруючі! Я поклоняюся не тому, чому поклоняєтеся ви, і ви не поклоняєтеся тому, чому поклоняюся я. І я не буду поклонятися тому, чому поклоняєтеся ви. Також і ви не будете поклонятися тому, чому поклоняюся я. У вас є ваша релігія, а в мене – моя!» (109:1-6).
Трансцендентність Бога
Ви також говорите: «у мусульманському віровченні Бог абсолютно трансцендентний», що є спрощенням, яке вводить в оману. У Корані говориться: «Немає нічого подібного Йому» (42:11), але там також ми знаходимо: «Він є світло небес і землі» (24:35); «Ми ближче до людини, ніж її яремна вена» (50:16); «Він - Перший і Останній, Явний і Таємний» (57:3); «Він з тобою, де б ти не був» (57:4) і «Куди б ти не повернувся, всюди лик Божий» (2:115).
Також можна згадати висловлення Пророка (мир йому), в якому він передає слова Бога: «Коли Я полюблю віруючого, то стаю слухом, яким він чує, зором, яким він бачить, рукою, якою він бере предмети, і ногами, якими він ходить». (Сахіх аль-Бухарі № 6502, Китаб аль-Рікак)
В ісламській духовній, теологічній і філософській традиції Ібн Хазм (пом. 1069 р. н.е.), якого Ви згадуєте, є гідним, але вкрай маргінальним мислителем, який належав до захірітської школи юриспруденції, в якої нині немає жодного послідовника. Якщо хто-небудь бажає знайти класичні визначення доктрини трансцендентності в Ісламі, то для мусульман щодо цього набагато більше значення мають такі мислителі, як аль-Газалі (пом. 1111 р. н.е.) і багато інших, набагато більш впливових представників Ісламу, ніж Ібн Хазм.
Використання розуму
Ісламська традиція багата дослідженнями властивостей людського розуму і його відношенням до природи і волі Бога, а також питань про те, що є самоочевидним, а що ні. Однак, дихотомія між «розумом» з однієї сторони і «вірою» з іншої не існує в ісламській думці в тій же формі, що й у європейській.
Мусульмани по-своєму визначають межі і силу людського розуму, визнаючи ієрархію знання, у якій розум є одним з важливих щаблів. Ісламська інтелектуальна традиція змогла уникнути двох радикальних точок зору: одна полягає в тому, що аналітичний розум стає абсолютним арбітром істини, інша ж відмовляє людині в здатності осмислити найважливіші питання буття. Що особливо важливо, інтелектуальні пошуки мусульман у своїх найбільш зрілих і загальноприйнятих формах уже багато століть зберігають гармонічне поєднання істин коранічних одкровень і запитів людського розуму, не приносячись одне в жертву іншому.
Господь говорить: «Ми покажемо їм Наші знамення на обріях і всередині їх самих, поки їм не стане зрозуміло, що це істина» (41:53). Сам розум є одним з багатьох знамень всередині нас, до осмислення якого закликає нас Господь, а також до осмислення світу з його допомогою для пізнання істини.
Що таке «Священна війна»?
Ми хотіли б відразу заявити, що терміну «священна війна» не існує серед понять Ісламу. Джигад, слід особливо підкреслити, означає боротьбу, старання, зусилля і особливо боротьбу, старання, зусилля в ім'я Господа. Ця боротьба може приймати різні форми, включаючи й використання сили. Хоча джигад і може вважатися священним, тобто спрямованим на досягнення священного ідеалу, він не обов'язково означає «війну».
Загальновизнані традиційні ісламські правила ведення війни можуть бути сформульовані наступним чином:
1. Цивільні особи не є дозволеними або законними цілями. Це постійно повторювалося Пророком (мир йому і благословіння), його супутниками і представниками ісламської наукової традиції з тих часів.
2. Одні лише релігійні переконання людини не можуть зробити її об'єктом нападу. Перша мусульманська громада з самого початку боролася проти язичників, які вигнали мусульман з їхніх будинків, які переслідували, катували і вбивали їх. Таким чином, завоювання мусульман були політичними за своєю природою.
3. Мусульмани можуть і повинні жити в мирі зі своїми сусідами. У Корані сказано: «І якщо вони схиляються до миру, схиляйтеся й ви; і покладіть свої турботи на Господа». Однак це не виключає права на законну самооборону і захист своєї країни.
Мусульмани настільки ж зобов'язані підкорятися цим законам, наскільки вони повинні утримуватися від злодіянь і подружньої зради. Якщо релігія визначає правила ведення війни і описує обставини, за яких вона є необхідною і справедливою, це не робить її войовничою, так само як і регулювання сексуальних стосунків не робить релігію стимулюючою нездоровий інтерес до статевого життя.
Якщо деякі мусульмани віддали перевагу не сформованим положенням, а утопічним мріям, у яких ціль виправдує засоби, вони зробили це по своїй особистій ініціативі і без дозволу на те Бога, Його Пророка (мир йому) або мусульманської наукової традиції. У Священному Корані Господь говорить нам: «Не дозволяй ненависті своїй до ближнього змусити себе робити несправедливі вчинки і відвернути себе від справедливості. Будьте справедливими, тому що це ближче до благочестя» (5:8).
В цьому контексті ми повинні заявити, що вбивство безневинної католицької черниці в Сомалі 17 вересня і будь-які подібні акти безпідставного індивідуального насильства «як реакція» на Вашу лекцію в Регенсбургському університеті повністю суперечать вченню Ісламу і повністю засуджуються нами.
Насильницьке навернення до віри
Ідея про те, що мусульманам велено поширювати свою віру «мечем» або що Іслам здебільшого проповідувався «на вістрі меча» не витримує ніякої критики. Справді, як політична система, Іслам поширився частково в результаті завойовницьких походів, однак більшою мірою успіх його поширення залежав від місіонерської діяльності проповідників.
Вчення Ісламу не наполягає на тому, щоб завойовані народи були примушені прийняти мусульманство. Насправді, багато з тих регіонів, які були завойовані прихильниками Ісламу на самому початку їхніх походів, залишалися переважно немусульманськими протягом багатьох століть.
Якби мусульмани справді побажали силою навернути інших людей у свою віру, в ісламському світі не залишилося б ні однієї церкви чи синагоги. Заповідь «Немає примусу в релігії» зараз має таке ж саме значення, як і в ті часи…
Що ж стосується правил ведення війни, то історія знає приклади порушення заповідей Ісламу деякими мусульманами щодо примушування іновірців до прийняття Ісламу та поводження з іншими релігійними громадами, однак історія також показує, що всі ці випадки є виключеннями, що підтверджують загальне правило. Ми цілком згодні з тим, що примус інших до віри - якщо це справді можливо - не є угодним Богу, так само як і кровопролиття.
Воістину, ми віримо, як мусульмани завжди вірили, що «Хто згубить душу не в помсту за згублену душу, не за збиток, заподіяний на землі, той все одно що вб'є все людство» (Коран, 5:32).
