Чи вів Пророк Мухаммад (мир йому) джихад до переселення в Медину? Більшість мусульман, які вважають, що його шлях поділяється на мекканський період терпіння та мединський період джихаду, скажуть, що джихад був приписаний тільки в Медині, і що ера джихаду почалася тільки в цьому місті. Це вірно, якщо розуміти джихад лише у вузькому значенні цього слова, як силову боротьбу з пригнобленням.
Мухаммад САДРУДДІН
Але концепція джихаду набагато ширша, ніж просто збройна боротьба. І в Мецці мусульмани під керівництвом Посланника Аллаха (мир йому) вели джихад. Джихад терпіння, джихад несупротиву насильству насильством, або ненасильницький джихад. Його ефективність доведена як першим поколінням мусульман - поколінням сподвижників, так і послідовниками інших релігій.
Ненасильницька боротьба мусульман
Ні для кого з мусульман не є секретом, що в перші роки заклику послідовники Посланника Аллаха (мир йому) потерпали від нещадних і переслідувань. Свідчення про звірства курайшитів відомі нам, буквально, поіменно.
Хубайбу ібн Аді (нехай буде задоволений ним Аллах) мекканці розірвали своїми ж руками на дрібні шматки. Вільновідпущенику роду Абд ад-Дар Абу Факіхе по імені Афлях (нехай буде задоволений ним Аллах) зав'язували на нозі мотузку і волочили його по землі. Хаббаба ібн Аль-Аратта (нехай буде задоволений ним Аллах) після того, як він відмовився відректися від Єдинобожжя, язичники поклали спиною на розжарене вугілля і тримали в такому положенні доти, поки кров з його обгорілої спини не залила і не загасила собою жар палаючого вугілля. Сумаййю, матір Аммара (нехай буде задоволений Аллах ними обома), мучили і зрештою проткнули списом на очах її власного сина.
Становище мусульман було настільки критичним, що навіть сам Посланник Аллаха (мир йому), знесилений і змучений, ввізвав до Всевишнього: «О Аллах, Тобі я скаржуся на брак сили і безчестя серед людей! О Наймилосердніший з милосердних, Ти - Господь пригноблених, так кому Ти довірив мене? Чи далекому, що супиться побачивши мене, чи ворогові, під владу якого Ти віддав справи мої? Якщо Ти не гніваєшся на мене, то мені немає про що турбуватися, але якщо Ти позбавиш мене від цього, мені буде легше!»
І все ж, у Мецці деякий час і після переселення мусульман у Медину Аллах забороняв мусульманам відповідати насильством на насильство. Забороняв їм застосовувати силу не те, що для нападу, але й навіть для власного
захисту. Мусульманам було сказано прямим текстом: «Хіба ти не бачив тих, котрим сказали: утримуйтеся від війни, вистоюйте молитву і подавайте очисну милостиню...» (4:77).
Цей аят означав повну заборону для мусульман на застосування сили проти озвірілого язичницького суспільства. Поза всяким сумнівом, у подібній забороні на застосування сили, у велінні ненасильницького опіру насильству терпінням і стійкістю велика мудрість Всевишнього. Саме тому Посланник Аллаха (мир йому), за прикладом відповіді сімейству Ясіра, відповідав своїм сподвижникам, які потерпали від неймовірних страждань: «Терпіть же, о сімейство Ясіра. Істинно, вам обіцяний Рай».
Це неймовірне терпіння і стійкість мусульман приводили до того, що позиції Ісламу в арабському суспільстві завойовувалося сподвижниками Пророка (мир йому) не насильством, а вражаюче яскравим і сильним особистим прикладом, незламною вірою, неймовірною стійкістю, непохитною силою духу і невпинним закликом. Коли мусульмани відповідали на переслідування і репресії з боку язичників достоїнством і терпінням, це справляло на арабів, цінуючих у людях доблесть і відданість своїм ідеалам, незабутнє враження.
Стійкість Біляля ібн Рабахі, Хубайба ібн Аді, Хаббаба ібн Аль-Аратта (нехай буде задоволений ними Аллах) і їхня відданість своїй релігії зачаровували серця язичників, і вони починали замислюватися про причини такої нелюдської стійкості перед лицем смерті. Саме ці подвиги духу, ця незламна сила мусульман відкривали багатьом серця для Ісламу.
До 13 року початку заклику Іслам укріпився не лише у серцях віруючих у Мецці, але й у Медині, та у багатьох регіонах Аравії. Причому у Медині, за словами мусульманських істориків, на той час Іслам знайшов настільки благодатний ґрунт, що тут не залишилося, практично, жодного дому, куди б не проникнув Іслам. 13 років випробувань і переслідувань мусульман, 13 років виховання у серцях людей Єдинобожжя завершилися, практично, повним прийняттям Ісламу жителями цілого міста.
Якщо зупинитися на мить і спробувати усвідомити всю неймовірність релігійно-політичних результатів ненасильницького джихаду Мухаммада (мир йому), перед нами відкриється вражаюча картина. Невелика жменька гнаних і знедолених, зневажуваних по всій Аравії і Абіссінії, бойкотованих і пригноблюваних мусульман, мужньо пройшовши через всі приниження і переслідування, здобула неймовірну перемогу над своїм супротивником, оскільки після прийняття Ісламу Мединою, мусульмани постали перед лицем язичників рівної по силі громадою.
Стійкість і ненасильство перших християн
Історія перших послідовників Пророка Іси (мир йому) показує нам подібні приклади неймовірної стійкості і терпіння, моральної переваги віруючих над їхніми переслідувачами і гонителями, а також наполегливої прихильності концепції ненасильницького джихаду. Саме їхня сила духу, сила моральної переваги і величі вражала оточуючих. Перед цією духовною силою тьм’яніла могутність Риму, матеріалізована у закованих у збрую легіонах і центуріонах.
Цю духовну поразку Риму перед силою Єдинобожжя дуже влучно описав польський письменник Генрік Сенкевич у своєму романі «Quo vadis» через образ і думки головного героя твору римського патриція Марка Вініція: «...Де починається їхнє вчення, там закінчується римське панування, закінчується Рим..., різниця між переможеним і переможцем, багатим і бідним, паном і рабом... він усе більше дивувався надлюдській могутності цього вчення, яке настільки нечувано змінювало душі людей. Вініцій розумів, що воно несе в собі щось незвичайне, чого ще не було на світі, і відчував, що якби це вчення охопило весь світ... прищепило б світу свою любов і милосердя...»
Як пишуть самі історики Християнства, у язичницькому Римі завжди дозволялося говорити на християн образливі слова, писати проти них, знущатися з них і висміювати їх на видовищах. Вони вимушені були бачити кожен день срамні обряди язичництва, зустрічати на кожному кроці оголених бовдурів і відкриті місця для розпусти, чути звідусіль нечестиві і богохульні розмови. Після цього можна судити, яка була потрібна сила і стійкість духу, щоб серед такої кількості випробувань зберегти свою віру і не піддатися спокусі усунути все це силою.
Перші християни вміли переносити незаслужені лайки і несправедливі наклепи без помсти, без скарг і без злості на своїх наклепників. Впродовж майже цілого століття вони були безмовними страждальцями, які, зазнаючи утисків, не пригноблювали у відповідь, потерпаючи від мук, не мучили і не погрожували у відповідь. Їхнє терпіння і стійкість служили їм замість виправдання. Це нездоланне терпіння змусило, зрештою, всі ворожі сили скоритися їхньому вченню. Гоніння ще тривали, але чисельність християн вже неймовірно збільшувалася.
«Ми існуємо тільки з учорашнього дня, - писав ранньохристиянський письменник Тертулліан, - і вже заповнюємо все: ваші міста, ваші будинки, ваші села, ваші колонії, ваші триби, ваш двір, ваш сенат, ваші площі». Справді, християни проникнули вже у всі пори римського суспільства - у торгівлю, в армію, у чиновництво. Серед них вже можна було знайти сенаторів, префектів, проконсулів, трибунів, квесторів і навіть консулів, придворних і вельмож імператорів Нерона, Траяна, Олександра, Декія, Валентіана, Діоклетіана.
Римляни, вражені стійкістю і чеснотами християн, починали їм помалу віддавати справедливість і говорити відкрито, що їхній Бог великий і що вони невинні. Нерідко траплялося, що народ, який стікався подивитися на страждання мучеників, приймав їхню сторону і відганяв їхніх суддів каменями. Часто писарі, тюремники, сторожа, воїни, кати раптом поверталися з криком що вони теж християни, і самі йшли разом з ними на муки.
«Здавалося, що весь світ переходить у Християнство...» - писав один християнський історик про ті часи. Стратегія ненасильницького терпіння і відстоювання власних прав на існування у випадку раннього Християнства довела свою ефективність через прийняття цієї віри все більшою кількістю римлян, включаючи й імператора. Саме в результаті такої перемоги Рим зі столиці язичництва перетворився на столицю світового Християнства.
Філософія ненасильства Махатми Ганді
Філософія ненасильства «Сатьяграха» Махатми Ганді - керівника й ідеолога національно-визвольного руху Індії, є ще одним підтвердженням ефективності стратегії ненасильницької боротьби. Свою концепцію він уперше застосував у Південній Африці, де Ганді, як і багато індійських переселенців, з перших днів перебування зіткнувся з відвертим расизмом. Саме тут він вирішує щоразу чинити сваволі ввічливий, але непохитний опір.
«Сатьяграха», незважаючи на свою язичницьку, індуістськую основу і походження, за своїми стратегічними характеристиками дуже нагадувала стратегії пророків (мир їм усім) і проповідників Єдинобожжя. Сама ця назва дослівно перекладається як «твердість в істині». Це не вимушена пасивність слабого перед сильним і не принцип «око за око». Насильству протиставляється сила духу і внутрішня впевненість у своїй правоті. В точності так само, як це робили всі пророки Єдинобожжя.
Під впливом Ганді рух ненасильницького опору поширився по всій Південній Африці. Африканці та індуси відмовлялися підкорятися несправедливим законам, їх переслідували, в'язниці були переповнені, піднятих Ганді на ненасильницький страйк гірників розстрілювали, кидали у в'язниці. Однак репресії не приносили ніякого результату.
6 листопада 1913 року Ганді починає знаменитий мирний похід протесту з Наталя в Трансвааль. Це було демонстративним порушенням закону, який забороняв індійцям переміщатися з однієї провінції в іншу. Порушення закону каралося тюремним ув'язненням і висилкою. Ганді йшов на чолі багатотисячної колони, зростаючої з кожним днем. Викликані урядом війська не осмілювалися стріляти, але спробували на конях розігнати демонстрантів. Тоді учасники походу лягли на землю і коні не пішли по лежачих.
Новини з Південної Африки сколихнули громадську думку Європи і Америки. На підтримку індійців виступили Альберт Енштейн, Бернард Шоу, Бертран Рассел та багато відомих політичних діячів. Владі довелося відступити. Протягом місяця тривали напружені переговори сторін. 30 червня 1914 р. була підписана угода, відповідно до якої всі найбільш образливі для індійців закони були скасовані.
20-ти літня боротьба Ганді у Південній Африці закінчилася перемогою. Ганді повертається в Індію.
В Індії ситуація була не набагато кращою, ніж в Африці. Колонізатори грабували країну, непомірні податки перешкоджали розвитку Індії, побори колонізаторів приводили селян до існування на межі голодної смерті. Занепала життєво важлива система зрошення земель. Багатовіковий уклад життя рушився... Ганді запропонував народу Індії принципово новий шлях відродження країни - не збройне повстання і не шлях петицій колонізаторам, а глибоко продуманий і пророблений у Південній Африці шлях ненасильства.
Ганді запропонував індійцям програму неспівробітництва з колонізаторами: бойкоти урядових закладів, іноземних товарів, відмову від сплати податків, непокору найбільш нетерпимим законам. Це не лише підривало саму основу влади англійців, але й пробуджувало в індійцях дух свободи і солідарності. Вперше в історії йому вдалося створити ненасильницький масовий рух. Сатьяграха проводилася відповідно до твердих принципів, заснованих на дусі ненасильства: повна гласність і відкритість, попередження супротивника у всіх своїх діях, застосуванні сильних засобів лише після того, як були випробувані все слабші.
Махатма Ганді мав величезний вплив, як серед індусів, так і серед мусульман Індії і намагався примирити ці ворогуючі громади. Він своїм авторитетом зміг зупинити насильство індусів проти мусульман. Лідери індуістів були змушені заявити: «Ми запевняємо, що будемо захищати життя, власність і віру мусульман, і ті інциденти на ґрунті релігійної нетерпимості, які мали місце у Делі, більше не повторяться».
Таким чином, Сатьяграха - це був шлях мирного повстання, непримиренної боротьби без злості і пострілів, у якій у людей немає іншої зброї, крім власного життя, віри і переконаності, і яку люди ведуть тому, що не можуть вчинити інакше. Найкращим свідченням ефективності цього шляху ненасильницького опору і непокори стало те, що Британія, зіткнувшись із повною неможливістю далі управляти своєю колонією, змушена була добровільно піти з Індії, відмовившись від своїх колоніальних домагань.
За матеріалами Іслам.ру
Посилання на тему:
Коранічне тлумачення питань миру, ненасильства і міжнародної безпеки
