Проблема правильного використання термінів – одна з ключових у світовому ісламознавстві. Якщо для 19 ст. на перше місце виходили проблеми розробки понятійного апарату для визначення фундаментальних елементів ісламу, то для 20–21 ст. більшої актуальності набуває необхідність винаходу понять, які описують численні ісламські ідеології та вчення.
ІІ місце
Автор - ЯРІКО Мирослава Олексіївна, аспірант кафедри культурології Харківської державної академії культури
Закачати роботу (у форматі документа WORD, 1,3 Мб)
Проблема правильного використання термінів – одна з ключових у світовому ісламознавстві. Якщо для 19 ст. на перше місце виходили проблеми розробки понятійного апарату для визначення фундаментальних елементів ісламу, то для 20–21 ст. більшої актуальності набуває необхідність винаходу понять, які описують численні ісламські ідеології та вчення. Серед найуживаніших таких термінів можна виділити "ісламське відродження", "фундаменталізм", "ісламізм", "політичний іслам", "ліберальний іслам", "традиційний іслам", "радикальний іслам", "модернізм", "реформаторство", тощо. Також можна відмітити певну кількість термінів, які є допоміжними по відношенню до вищезазначених, а в ЗМІ та окремих наукових роботах використовуються як альтернативні. Серед них –"ваххабізм", "джадідізм", "ісламофашизм", "нативізм", "салафізм", "євроіслам" тощо.
У сучасному ісламознавстві не існує єдиної точки зору на те, які терміни можна вважати абсолютно універсальними, і хоча можна віднайти поодинокі випадки проведення термінологічних семінарів, проте загалом навіть у межах окремих академічних дискурсів не існує єдиної термінологічної системи.
Аналіз ісламознавчого доробку дозволяє виділити окремих визначних науковців, в роботах яких наявним є осмислення термінів: для англомовного академічного дискурсу це у першу чергу Дж. Еспозіто, Б. Тібі, М. Крамер, Б. Льюіс, Б. Лоуренс, для французького – О. Рой, М. Родінсон, Ж. Берк; для російського – Л. Сюкіяйнен, О. Малашенко, З. Левін, О. Ігнатенко, тощо. Проте загальна кількість публікацій, присвячених трансформаціями ісламських суспільств, держав, ідеологій та питанням взаємодії мусульман з немусульманами на сьогодні не може бути обчисленою.
У межах цієї роботи розглядаються основні парадигми тлумачення таких понять як "політичний іслам", "фундаменталізм", "ліберальний іслам", "ісламізм", "ісламське відродження". Такі поняття як "традиційний іслам", "консервативний іслам", "модернізм", "реформаторство" залишись поза основними межами дослідження і розглядаються опосередковано, хоча заслуговують на окреме дослідження.
Кожен з вищенаведених наукових термінів набуває певних конотацій під час використання у ЗМІ, і можна відмітити вплив цих конотацій на використання терміну в академічному дискурсі, тож виділяємо їх окремо.
Ісламське відродження
конецформыначалоформыIslamic revivalism, Revivalisme islamique, النهضة الاسلامية , исламское возрождение
Найчастіше термін використовується для опису процесів зростання ролі ісламу в суспільстві.
У контексті дослідження конкретних ісламських спільнот використовується на означення різкого збільшення кількості свідомих мусульман порівняно до кількості формальних мусульман. Якщо ж розмова йде про глобальні світові процеси, то термін позначає активізацію різного роду ісламських ідеологій.
Л. Сюкіяйнен пропонує використовувати альтернативний термін "пробудження ісламу", що краще характеризує процеси вирішення принципово нових проблем, які виникають при контакті мусульман з немусульманським суспільством [27].
Коли ж мова йде про ситуацію на Україні, то термін "відродження" більш влучно визначає ситуацію в Криму, зокрема через такі специфічні обставини, як репатріація кримських татар. Що дозволяє Е. Муратовій дати наступну емпіричну інтерпретацію поняттю: "процес, який характеризується активізацією, після певної перерви, ролі ісламської релігії в житті суспільства" [20–а, с. 177]. Водночас, коли мова йде про "історично неісламські" регіони, термін "пробудження" описує нюанси ситуації краще.
Відомий американський вчений Дж. Еспозіто використовує термін "ісламське відродження" як альтернативу таким термінам як "фундаменталізм", "ісламізм" або "політичний іслам", кожен з яких має свої недоліки (сере яких – вкоріненість в християнському дискурсі, насиченість негативними конотаціями, обмеженість, тощо). Islamic revivalism – процес зростання релігійного руху у соціальному і в особистому житті. Початок цих процесів вчений відносить до к. 60–х – п. 70–х рр. 20 ст. "Ісламське відродження набирало нескінченно різноманітних форм від країни до країни. Однак деякі теми повторювались знову і знову: відчуття того, що існуюча політична, економічна та соціальна система зазнала невдачі; розчарування Заходом; пошук ідентичності і більшої автентичності та переконання, що іслам пропонує самодостатню ідеологію для держави та суспільства і є дієвою альтернативою для світського націоналізму, соціалізму і капіталізму" [22, с. 27–28].
За своїм змістовним наповненням "ісламське відродження" являється родовим поняттям по відношенню до таких родових понять як "ісламський фундаменталізм", "ісламізм", "політичний іслам", "реформаторство", тощо. Проте часто використовується як синонімічне до них і рівноположене.
Негативні конотації, пов’язані з цим терміном, мають відношення в основному або до локальних конфліктів (пр. – чеченська війна, палестинські інтифади, теракти в країнах Заходу), або до дискурсу міжцивілізаційного зіткнення (для чого характерним є негативне оцінення ісламської культури [28], акцентування демографічних проблем, демонізація образу мусульманина, формування дискурсу тотальної загрози ісламу – ідеологічної, демографічної, військової, тощо).
Політичний іслам
The political islam, L'islam politique, الإسلام السياسي, политический ислам
На сьогодні можна виділити дві основні тенденції визначення терміну "політичний іслам". У межах першої мова йде про політичний іслам як про факт участі мусульман, ісламських рухів, ісламських партій у політичному процесі держави [21, с. 252 та ін; 6, с. 96; 16, с. 199; 7, с. 22; 9, с. 450].
У межах другої тенденції "політичний іслам" тлумачиться як рух мусульман за оволодіння владою з метою тотальної ісламізації держави і світу, також як ідеологія або сукупність ідеологій, ядром яких є уявлення про принципову неможливість розділити політику та релігію, необхідність ведення боротьби за ісламізацію держави та світу взагалі, тощо [24; 39].
Поза спеціалізованими роботами, можна відмітити тенденцію до змішування таких явищ як політична активність мусульман, ісламська політична думка, політичні ідеології, популярні серед мусульман.
Ісламський вчений Мухаммад Ашмаві використовує термін "політичний іслам" на означення принципу тотальної взаємопов’язаності релігії та політики і не визначає це явище як позитивне: „Лише диявольський та викривлений розум може спробувати політизувати релігію чи сакралізувати політику” [32, 11]. Проблема сучасного ісламу полягає у тому, що відбулась сакралізація і тих елементів соціального життя, які напряму не визначені Аллахом і розроблялись людьми. Зокрема, сакралізація політики. „На рівні громадянського суспільства, політизація релігії та сакралізація політики розділила мусульман на фракції та секти... Конфлікти між ними, коли вони звинувачували одне одного у невір’ї та атеїзмі були в основі не релігійні, а політичні” [32, с. 15]. Тож, релігія та політика тлумачаться як антагоністи. Серед характеристик релігії – „універсальність та цілісність” [32, с. 11], серед характеристик політики – „обмеженість у просторі та часі, неповноцінність” [32, с. 11].
Російський вчений Л. Сюкіяйнен також говорить про те, що "мирське" (у тому числі і "політичне") та "релігійне" в ісламі становлять дві різні сфери життя, що не можна говорити про нерозділеність релігії та політики в ісламі, хоча між ними і нема нездольної перешкоди [26]. "В ісламі в релігійній сфері діє принцип: дозволено лише те, що прямо дозволено, а в мирському житті діє презумпція дозволеності всього того, що прямо не заборонено" [26].
Термін часто використовується у бінарній опозиції "політичний іслам" vs. "ліберальний іслам", також в літературі можна зустріти протиставлення "іслам політичний" vs. "іслам".
У межах академічного дискурсу можна відмітити усталене сприйняття політичного ісламу як неоднорідного процесу. В залежності від засобів, які вважаються придатними для ісламізації політики, виділяються щонайменше два полюси політичного ісламу: "поміркований" ("рух мусульман–демократів") [52], для якого характерним є впровадження своїх ідей в життя за допомогою легальних мирних засобів: участь у виборах, референдуми, мітинги протесту, демонстрації, публікації у ЗМІ, поширення літератури просвітницького характеру, тощо; "радикальний іслам" (також можливе використання термінів "джихадізм", "ісламо–екстремізм", "ісламізм", тощо), представниками якого найефективнішим шляхом досягнення влади вважається практика насилля, актуалізується ідея про протистояння дар аль–іслам та дар аль–гарб, мусульман та лицемірів від ісламу, тощо[14]. Представники академічного дискурсу фіксують той факт, що на сьогодні ісламо–екстремізм не домінує у політичному ісламі [14], хоча, звичайно, користується більшою увагою ЗМІ.
Також відмічається неоднорідність конкретних структур–репрезентантів політичного ісламу (неурядових релігійно–політичних організацій), в яких можна виділити і поміркований і екстремістський рухи [13, с 136].
Вивчення політичного ісламу у більшості випадків має на меті винайдення засобів ефективної боротьби з ним. Загальний висновок таких робіт можна описати наступними тезами:
– політичний іслам має бути ліквідовано;
– засади політичного ісламу у соціальних проблемах суспільства, тож у першу чергу слід вирішувати їх, позбавляючи прибічників політичного ісламу соціальної бази;
– радикальні течії політичного ісламу можна перемогти за допомогою поміркованих течій;
– поміркований політичний іслам так само являє собою загрозу суспільному ладу через те, що у будь–який момент може переродитись на екстремізм;
– для подолання ідеологій політичного ісламу необхідна ідеологічна обробка суспільства. [14; 21; 22; 23].
Проте існує і інша точка зору, згідно якій політичний іслам являє собою загрозу миру та стабільності лише в тому випадку, коли для нього не існує можливість отримати владу легальним шляхом. Саме неможливість легально впливати на політичне життя держави призводить до радикалізації політичного ісламу. Неправильним є тлумачення політичного ісламу як ворога – це породжує можливість радикалізації поміркованих політичних ісламських партій [21, с. 339, 311], водночас, неправильним є ігнорування політичних ідеологій ісламу або прирівнення їх в дослідженні до секулярних політичних "комунізм", "фашизм" [10]. Необхідним є налагодження комунікацій з представниками політичного ісламу для вирішення спільних проблем, що, звичайно, не знімає проблеми принципово різного підходу до світоустрою, проте запобігає взаємній демонізації і дозволяє вирішувати спільні проблеми [41].
Серед альтернативних термінів для "політичного ісламу" можна виділити наступні: "політична активність мусульман" або "ісламська політична активність" [16, с. 199; 7, с. 22], "ісламський політичний процес" [9, с. 450], також – "ісламізм" або "фундаменталізм" [39; 13, с.138; 7, с. 22; 1, с. 17; 35, с. 14], ”джихадізм” (в основному, коли йдеться про рух талібів або діяльність аль–Каїди, хоча науковцями тлумачиться ширше [10], тощо.
Конотації в основному негативні: „загроза політичного ісламу”, „політичний іслам – глухий кут розвитку суспільства”, „політичний іслам породжує екстремізм”, „загроза людству”, „кровожерливість”, „прагнення руйнації”, „безкомпромісність”, „адіалогічність”. Акцентується момент загрози звичному світоустрою, загрози світовому розмаїттю. У випадку спроб надання цьому терміну позитивних конотацій, мова йде про протиставлення політичного ісламу (як справжнього ісламу) безвідповідальній пасивності, також – політичного ісламу (як способу ведення політичних справ відповідно до Корану та Сунни) та тероризму або анархії.
Ліберальний іслам
The Liberal islam, L'islam libйral, الإسلام الليبرالي, ліберальный ислам
Термін „ліберальний іслам” введено до наукового обігу у 50–х роках 20 ст. Асафом Алі Асґар Фізі, юристом, професором права, на означення тих течій ісламської думки, які можна порівняти з європейським лібералізмом. До європейського академічного дискурсу термін увійшов завдяки роботам Ч. Кузмана.
Ліберальний іслам – термін вельми умовний. Ч. Кузман використовує його радше не на означення єдиної течії ісламської думки, але визначає як сукупність проявів ісламської думки, які можна прирівняти до досягнень європейського лібералізму, при вирішенні таких питань, як "ісламська держава чи держава мусульман" ("теократія", "демократія"), "рівність всіх людей перед законами держави" ("права жінки", "права немусульман"), "свобода думки", "свобода совісті", "релігійна свобода", "цивілізаційний прогрес", тощо [43, с. 4].
У суто ісламських колах термін загалом не можна назвати популярним, зокрема через те, що в європейській науковій думці існує усталена тенденція до тлумачення ліберального ісламу як ісламу прогресивного (на противагу ісламу консервативному або ісламу радикальному), також важливим фактором є сприйняття "ЛІ" як наслідку переосмислення ісламу у відповідності до вимог європейської культури. До цього можна додати і той факт, що відповіді частини "ліберальних мусульман" на "класичні питання" (серед яких: "шлюб мусульманки та немусульманина", "відношення до сексуальних меншин", "можливість для жінки бути імамом у присутності чоловіка", тощо) визначаються як такі, що протирічать Корану, Сунні, фатвам основних правознавців. Слід виділити окремо, що жоден з ісламських вчених, чиї погляди можуть бути витлумаченими як ліберальні, не використовує цього терміну ані на визначення тенденцій розвитку ісламської думки, ані на означення власних поглядів. Доробок ісламських вчених, який охарактеризовано Ч. Кузман як аналог європейського лібералізму, за іншими класифікаціями може бути схарактеризовано як фундаменталістський (від поміркованого до радикального), ісламістський, модерністський, реформаторський, салафітський, тощо. Особливо це помітно у відношенні Ю. Кардаві, Р. Ганнуші, М. Абдо, А. Разіка, А. Наїма, М. Аркуна, Т. Рамадана тощо.
Французький вчений О. Рой, так само, як і Ч. Кузман застерігає від використання термінів "ліберальний іслам" та "ліберальні мусульмани" як синонімів для словосполучень "позитивний іслам", "прогресивний іслам", тощо. За його словами, для ісламських мислителів підтримка "Заходом" їх поглядів в такій формі буде своєрідним "поцілунком смерті" [50, с. 57].
Загалом можна говорити, що поза інструментальним використанням терміну Ч.Кузман, "ЛІ" по суті тлумачиться як другий член бінарної опозиції "Добро" vs. "Зло", яка набуває вигляду "позитивний іслам" vs. "негативний іслам", "прогресивний" vs. "консервативний", "ліберальний" vs. "радикальний" тощо. Окремо можна виділити "ліберальний іслам" vs. "політичний іслам". "Ліберальні мусульмани" визначаються як такі, з ким можна вести діалог, проте користь від такого діалогу визначається як незначна через відсутність у них політичної сили та ідеологічного впливу "ліберального ісламу" на мусульманські суспільства. Також поза межами поглядів ідеологів, коли мова йде про реалізацію ліберального ісламу, справедливою здається теза російського вченого Л. Сюкіяйнена, який визначає таких мусульман як людей, для яких "іслам – не більше аніж рамка, яка дозволила б обґрунтувати сприйняття, перед усім, західних ліберальних, демократичних, у цьому сенсі позитивних цінностей" [26].
Серед синонімів терміну "ліберальний іслам" можна відмітити "реформаторство", "модернізм", "поміркований фундаменталізм", "євроіслам" (або "європейський іслам") тощо. Використання синонімів можливе за умови витлумачення "Ліберального ісламу" як ідеології, аналогічної європейському лібералізму, обґрунтованої за Кораном та Сунною [17, с. 140].
