Чи хочуть українські мусульмани жити в Росії?

Чи хочуть українські мусульмани жити в Росії?
Українська мусульманська спільнота
25.01.2022
Оцініть статтю: 
(124 оцінки)
Михайло Якубович
Зображення користувача Михайло Якубович.

Михайло Якубович

Це питання на перший погляд видається провокативним і навіть трагічним, адже ні для кого не секрет, що найбільш «мусульманські регіони» України, зокрема Крим і Донбас, де мешкають понад 400 тис. вірян, не просто опинилися в іншій реальності — їхнє населення здебільшого набуло, нехай і не визнаного, російського громадянства. Від 2013 року чимало мусульман стали учасниками цивільних протестів, а згодом і військових дій на стороні України, серед них і певна кількість іноземців. Зрештою, мусульманська міграція в Україну не припинилася, і хоч вона не має таких обсягів, як у країнах ЄС, та й у публічному дискурсі не дуже обговорюється, ісламська спільнота України дедалі більше врізноманітнюється.

Наявні соціологічні дослідження, на жаль, охоплюють «ісламську складову» українського релігійного простору лише побічно, смисложиттєві та політичні вподобання українських мусульман зрозумілі лише фрагментарно, тож питання самовизначености мусульманських громад в умовах військової загрози, принаймні їхнє ставлення до війни та мобілізації, з соціологічної точки зору, відверто «висить у повітрі». За винятком нещодавнього інтерв’ю муфтія ДУМУ «Умма» Саіда Ісмагілова з промовистою назвою «В Україні створено феномен: мусульмани боронять національні інтереси», ісламська спільнота на публічному рівні особливого інтересу до цієї теми не виявляла. Певною мірою пояснити це можна релігійною демографією: чимало мусульман України, особливо Києва — це іноземці. Мусульманська спільнота лишається здебільшого російськомовною, і в Україні нема жодної мечеті, де на постійно читають проповіді українською мовою.

Дуже часто українські мусульмани представлені й різними транснаціональними рухами, що мають принципово аполітичну позицію (салафіти «мадхалітського» напряму) або втручаються в питання політики та безпеки дуже вибірково (хабашити). Це все створює певний парадокс, гарним прикладом якого є рух «Хізб ут-Тахрір». Представники останнього напряму, що ставлять своєю метою ненасильницьку розбудову «халіфату», в їхньому розумінні, та є чи не головним суб’єктом переслідувань у Криму, уникають політичної та військової участи в проукраїнському русі, бо в принципі демократичну державу вважають за зло (одне з їхніх гасел — «Демократія — система невірства»). У розумінні мусульманських рухів, що життя у світській державі називають «вимушеним» (дарура) і таким, що не відповідає ісламським принципам, як Україна, так і Росія мало чим відрізняються одне від одної. Хіба що Україна з її релігійною свободою виглядає як «менше зло». Через це Україна після 2014 року стала притулком для багатьох вихідців із РФ, що їх там звинуватили, часто справді безпідставно, в екстремізмі. Дехто з них навіть брав участь в АТО/ООС у складі українських добровольчих батальйонів. Попри це можна згадати й чимало протилежних прикладів: Духовне управління мусульман Криму з 2014 року досить легко вписалося в російську систему релігійно-державних відносин, де лояльна верхівка релігійних організацій має відповідне забезпечення від державних чи недержавних (але злитих із владою) структур. Ці інвестиції дають свої відповідні плоди: сьогодні, представництво російських мусульман — чи це ДУМ РФ, ЦДУМ, чи ДУМ РТ та інші духовні управління — має широкі та впливові міжнародні зв’язки, забезпечуючи імідж Росії як держави, де мусульмани користуються всіма правами та матеріальними благами. Однак ця вертикаль, розбудована в РФ, яскраво контрастує з «горизонталлю», де в «нецентральних» регіонах мусульманське життя вирує зовсім не так яскраво, а часто навіть трагічно.

У дискусіях, які нехай і непублічно, але ведуться між українськими й російськими мусульманами при всьому етнічному та конфесійному розмаїтті перших і других, часто лунає аргумент, що в минулому як України, так і Росії на мусульманському, зокрема «золотоординському» просторі не було взагалі, що, скажімо, «по правді Крим взагалі належить Туреччині» (цитата з фейсбук-полеміки). Ба більше, Росія — «правонаступниця Золотої Орди», і якщо в Україні історики-полемісти часто вкладають у цю тезу негативне значення, показуючи «неєвропейськість» і «дикунство» північного сусіда, то в самій РФ все дещо інакше. Наприклад, цього року там святкують 1100-річчя прийняття ісламу Волзькою Булгарією, і російська ісламська спільнота, принаймні на офіційному рівні, активно демонструє своє вагоме місце в системі російської державности. Звісно, країна з майже 20 млн мусульман надзвичайно складна та неоднорідна, але, як показали події у Криму, в плані підтримки зовнішньої політики керівництва РФ опозиційних голосів із самої мусульманської спільноти країни практично не чутно, тому й не варто особливо їх чекати.

Утім, якщо говорити про історичну тематику, то важко не помітити такого факту. Витіснення корінного мусульманського населення з півдня України — аж до анексії Кримського ханства та згодом депортації кримських татар — відбувалося саме через долучення цих земель до Російської імперії. Простіше кажучи, що більше на півдні України було Росії, то менше там ставало мусульман. Згодом ті самі переможці написали свою історію, де мусульмани півдня України постають дикунами й варварами, яких треба було «цивілізувати», тощо. Взагалі часто упереджене ставлення української історіографії до «південного вектора» — і мова не лише про Кримське ханство, а й про Османську імперію та цілий ісламський світ — ґрунтується саме на міфотворчості радянської науки. На жаль, за роки незалежности українська гуманітаристика так і не змогла подолати той клин, що майже два століття між ісламським світом і Україною вбивала Російська імперія. Навіть з перспективи, скажімо так, «лісової» України, себто північно-західної частини, помітний парадокс: відносини з Кримським ханством справді були складні, населення потерпало від «татарських набігів» (як, утім, і від дій інших регіональних гравців), але анексія Криму й повна окупація півдня України на початку ХІХ ст. безроздільно «зацементувала» російський вплив в Україні на довгий час наперед. Навіть сьогодні саме Туреччина як важливий геополітичний гравець тримає баланс сил у Чорному морі та є чи не єдиною державою мусульманського світу, що послідовно підтримує територіальну цілісність України.

Висновок, як бачимо, дуже простий: хоч би яких орієнтирів трималися мусульмани України, входження у простір російського впливу історично закінчувалося для них надзвичайно трагічно — як за часів Російської імперії, так і СРСР: південь України мав бути простором, лояльним до Москви й позбавленим будь-яких «загрозливих інородців». І сьогодні, вважаючи на темпи заселення Криму вихідцями з «глибинної РФ», питома вага мусульманського населення в регіоні падає, зменшується його вплив на всіх рівнях, а «вікна» політичних чи інших можливостей досить міцно заґратовані. Створено ідеал мусульманина, що буде в політичному сенсі «сидіти тихо», уникаючи «зайвих рухів». Тож попри відсутність соціологічно обґрунтованої відповіді на вищезгадане питання можна сказати тільки одне: у «підросійській» Україні, черговій «Малоросії» чи «Новоросії» майбутнього в українських мусульман не буде — і це розуміють усі, навіть діячі з «принципово аполітичною» позицією. Чи не настав час про це заявити вголос?

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.