Ми живі і триматимемося далі, — Саід Ісмагілов про стан української умми

Муфтію Духовного управління мусульман України «Умма» шейху Саіду Ісмагілову часто доводиться давати інтерв’ю журналістам як українських, так і зарубіжних засобів масової інформації. Інтерес до Ісламу і мусульман став особливо проявлятися після трагічних для нашої країни подій — окупації Криму і частини територій Луганської та Донецької областей, де (так уже історично склалося) проживала — і проживає! — основна маса українських послідовників Ісламу.

В одному з крайніх інтерв’ю виданню «Цензор. Нет» шейх Саід говорив з журналістом Євгеном Кузьменком і про репресії путінського режиму щодо кримських татар, і про те, чи існує вплив Рамзана Кадирова в Києві, про актуальні проблеми наших мусульман. Але спочатку — про загиблих мусульманок, чиї імена нині на слуху у всієї України — Веджіє Кашкá, Аміна Окуєва…

Результатом бесіди став опублікований на сайті Цензор. Нет матеріал із заголовком «Муфтій Саід Ісмагілов: Смерть лідерів мусульмани України переживають подвійно. Але кажуть: «Зустрінемося в раю!». 

 

У вас тут у Центрі така тепла атмосфера, всі посміхаються, проте зло нікуди не поділося, воно поруч. Як тут пережили недавню загибель Аміни Окуєвої і Веджіє Кашкá? Звідки черпали сили — з молитви, читання Корану, спілкування?

— У нас, мусульман, ставлення до смерті досить філософське, оскільки ми знаємо, що смерть — це не кінець, а початок всього. Справа в тому, що нас попереду чекає життя вічне, порівняно з яким земне подібне миті. Найголовніше в цьому житті — прожити гідно, щоб людина, поставши перед Господом, відчувала, що зробила все, що могла. Порядного, доброго, чесного, справедливого.
Тому з одного боку, смерть — це, звичайно, трагедія (а смерть лідерів переживається подвійно). З іншого, ми завжди говоримо: зустрінемося в раю! Зустрінемося і спілкуватимемося з тими, хто був нам дорогий у цьому житті.

Смерть Аміни Окуєвої стала великою трагедією, насамперед для мусульманських жінок. Вона була уособленням жінки-лідера, яка не сидить вдома з дітьми, а творить історію. Аміна — це людина, котра вплинула на сприйняття мусульманської жінки в Україні. З одного боку, вона була медійним персонажем, з іншого — послідовною мусульманкою, яка молиться, дотримується посту, приписів Ісламу. При цьому вона завжди була публічною особою, являла собою приклад участі мусульманських жінок в опорі окупації.

 

— Тим, що була жінкою-воїном, жінкою-борцем. Аміна була і на Майдані, і в АТО. Тому коли до нас прийшла звістка про її смерть, то це було дуже травматично для багатьох наших мусульманок. Аміна була добре знайома з жінками-прихожанками мечеті.

— До того, як на них з чоловіком почалися замахи, вони приходили і на свята, і на п’ятничну молитву, на наші заходи. Скажімо, на акцію зі збору та здачі крові для поранених бійців. В Окуєвої кров не брали, тому що вона перехворіла якоюсь хворобою, через яку не могла бути донором. А ось Адам донором був. Як і інші бійці з їхнього батальйону.

Багато з наших жінок хотіли піти, провести її в останню путь. Згідно з мусульманською традицією, померлу миють жінки, чоловіків там бути не повинно. І ось з самого ранку четверо мусульманок підготували саван (по-нашому — кафан), всі елементи для поховання і поїхали в морг у Василькові, щоб приготувати її тіло до поховання.

— Веджіє-ханум знали, в основному, кримські татари. Вона була символом кримськотатарського національного руху, тому мусульмани інших національностей можуть її не знати (на відміну від Аміни, яку знали всі). Веджіє-ханум була вже жінкою у віці, займала важливу для народу позицію, її слово завжди було авторитетним. Я познайомився з нею на останньому Курултаї, коли обирали муфтія Криму. Маленького зросту, худенька жінка, але погляд дуже впевнений, і вела себе вона як людина, яка може щось порадити, сказати щось важливе. Тобто ця її тендітність була оманливою, відразу читалося, що вона — сильна людина. А несильна людина і не пройшла б такі випробування…

— Ви знаєте, у нас в Україні (на підконтрольній території — ред.) мусульман тепер дуже мало. Адже після окупації більшість залишилася на окупованих територіях.

— У нас в країні було приблизно до 1 млн мусульман. Проживали вони, в основному, в Криму — близько 450 тис., ще до 200 тис. — на окупованій території Донбасу. Виходить, з мільйона дві третини залишилися там…

— … то руки-ноги у нас повідрубували! Але голова залишилася в Києві, тому ми ще живі, триматимемося далі (невесело сміється. — примітка Цензор. НЕТ).

 

Розумієте, ні в Аміни, ні у когось іще не було мети стати героями. Вони просто стали затребуваними у свій час. Адже якби на Аміну не звертали уваги, насамперед журналісти, активісти, вона б не стала такою публічною персоною. Ну, ходить собі жінка, ну, снайпер… кому це цікаво? Але саме через те, що вона мусульманка і говорила різкі речі, критикувала російських діячів, її образ став значимим. Виявилося, що саме в такий переломний момент почути таку здраву людину, жінку, мусульманку, борця — дуже затребувано. Люди хотіли це бачити і чути. Ось чому кожна така втрата мусульманською спільнотою дуже тяжко переживається. Нікому зайняти місце Аміни! Просто нікому. Іншої такої немає. Як й інший такої, як Веджіє-ханум у кримськотатарського народу.

— У великих містах: Київ, Харків, Одеса. Є кримські татари в Херсонській області, трохи менше в Запорізькій: Генічеськ, Мелітополь.

— З гуманітарної допомоги єдине, що вдається зробити, — це тут, в Україні, збирати гроші для дітей політв’язнів. Проводяться благодійні аукціони, ярмарки, акції. Зібрані гроші потім буквально розпихаються по кишенях і таємно провозяться туди, щоб уже там обміняти їх на рублі і роздати дітям політв’язнів, оскільки банківський переказ неможливий, а одній людині перевезти гроші так, щоб їх не вилучили, теж нереально.

— Офіційні структури Криму відкрито і навіть з особливим завзяттям перейшли на бік Росії. І зрозуміло, що після такого відвертого демаршу в бік окупантів спілкування немає. А з простими мусульманами зв’язок є. Вони пишуть, телефонують, приїздять і розповідають про те, що відбувається. Ми ж, до всього іншого, збираємо і правопорушення, статистику щодо обшуків, арештів, підкинутої літератури, заведених кримінальних справ. Все це передається міжнародним правозахисним організаціям.

— Робити це небезпечно.

— У Казані ці традиції скільки років затоптували… А зараз над Татарстаном і Казанню в Кремлі знущаються практично у відкриту.

— Не тільки. Вже пішли розмови, що Москва не просто не продовжить договір між республікою і центром (як це треба зробити за Конституцією РФ), але і ліквідує статус Татарстану як автономної республіки. Зроблять з неї татарстанську область з посадженим губернатором.

Ця політика була настільки розтягнута в часі для того, щоб подивитися, як реагуватимуть на місцях. Ось приклад: у Дагестані, де проживають 40 мусульманських національностей, поставили главою республіки не представника корінного народу, а росіянина за національністю!

— І що мене найбільше здивувало — це те, що обурення в Дагестані з цього приводу не виникло! Ось вам і крик про гарячих кавказьких хлопців. Начебто, ви всі мусульмани, у вас там стільки мусульманських національностей, самобутня культура. І ось вам ставлять людину абсолютно не вашої національності. Але почекайте, Дагестан — це ж все-таки республіка, правда?

— Дагестанців приходить достатньо. Чеченців у мечеті мало.

— Вплив цей не просто просочується, він помітно просочується! У свій час у мусульманському середовищі навіть подейкували, що мечеть на Лук’янівці відкриватиме Кадиров. Той, однак, не приїхав, прислав своїх представників. Але в Інтернеті на Ютубі ви можете побачити, як незадовго до війни туди приїжджав муфтій Чечні.

— Ні, до іншого духовного управління, ми б на це не пішли… Вони збиралися, приймали його… А потім сталася війна і 2014-го Президент Чечні прямим текстом погрожував Президенту України.

— Так-так, ми про це добре знаємо. Більш того, вони воювали показово. А в окупованому Донецьку навіть приходили в мечеть. Не ховалися абсолютно.

Після того, як Росія виступила проти України в цьому військовому конфлікті, представники чеченського народу опинилися в такому-от своєрідному шпагаті. Як вони вирішують цю проблему, я не знаю.

— У нас в Україні є кілька духовних управлінь. Кожне з них незалежне. Наше Духовне управління мусульман України «Умма» принципово займає проукраїнську позицію з європейським вектором. І в нашій духовній діяльності ми працюємо винятково в інтересах України і мусульман України. Ми ніколи не збиралися вибудовувати з Росією якісь стосунки.

Але є інші духовні управління, які були в тісних дружніх взаєминах з Росією, зокрема отримували фінансування. І до війни вони цього навіть не приховували, більш того — пишалися цим.

— Щодо переоцінки цінностей я не впевнений. Просто приховують. Ви знаєте, у нас через війну з Росією багато проросійських елементів пішли у підпілля. Але як тільки ситуація зміниться, всі знову вийдуть і скажуть: «Ми і зараз горимо до вас любов’ю. Але змушені були деякий час помовчати».

Але ті чеченці і дагестанці, які приходять до нас, — це, в основному, люди, які вже визначилися, що не будуть симпатиками російських режимів.

— У нас зараз є три актуальні проблеми, які дуже хочеться вирішити. Перша пов’язана з похоронами. Мусульманам потрібно ховати померлих на окремих секторах кладовищ або на окремих кладовищах. І вирішити це питання іноді буває складно. У деяких містах, де є мусульманські громади, місцева влада дуже добре реагує і надає місця для поховань.

Наприклад, у Луцьку, у Львові, в Запоріжжі. У цих містах питання відразу було вирішено.

А в деяких населених пунктах домогтися такого дозволу — це ціла проблема. Припустимо, в Києві це взагалі неможливо! Зараз місце на Північному кладовищі, де ховали мусульман, закінчилося. І у мене накопичилася вже папка листів у столичну адміністрацію, в яких ми просимо вирішити це питання. Ми ж повинні десь ховати наших померлих? У нас (у мусульман — ред.) заборонена кремація, ми не можемо ховати на християнських кладовищах…

— У нас є свій обряд, і він відрізняється від християнського. Відрізняється і розташування могил, і вимоги до поховань. І ніхто з людей похилого віку не захоче бути похованим на кладовищі не своєї релігії. У нас люди дуже скрупульозно ставляться до переходу в інший світ.

— «Ні, зараз це питання поки не вирішується» тощо. Зверталися і до Київської обласної держадміністрації, і до Київської міської адміністрації. До Міністерства культури, інших інстанцій. Кажуть, вільної землі немає — і все.

— Ні не тільки. Це стосується багатьох конфесій.

— Так, неправославних. З такою ж проблемою стикаються, наприклад, бахаї, кришнаїти, інші міноритарні церкви. Багато хто хоче отримати за законом ділянку землі, на якій вони, відповідно до закону, можуть побудувати свою культову споруду. Але їм завжди відповідають: землі немає.

— Дуже складно побудувати свою культову споруду. Тому мусульмани в багатьох містах і навіть обласних центрах користуються пристосованими будівлями. Тобто не культовими спорудами (в нашому випадку — мечетями), як це має бути, а купленою або орендованою будівлею зовсім іншого призначення, перепрофільованою під мечеть.

Є і третя проблема — до речі, вона завжди хвилювала Аміну Окуєву. Йдеться про те, що мусульманським жінкам іноді відмовляють у можливості фотографуватися для паспорта в хустці.

Так, це проблема інтернаціональна, а на пострадянській території — особливо гостра.

— А ось у багатьох західних країнах проблеми в цьому не бачать. Мусульманки думали, що з введенням біометричних паспортів, де беруть відбитки пальців, зразок підпису тощо, це питання вирішиться, бо тепер можна буде ідентифікувати людину не тільки за обличчям, а й за відбитком пальця, іншими ознаками.

 

Але у нас відмовляються дати дозвіл на те, щоб фотографія в паспорт була в хустці. Це питання регулюється внутрішньою постановою МВС. При цьому в Конституції або в будь-якому іншому законі не прописана заборона для жінки фотографуватися для паспорта в головному уборі.

— Вони кажуть, що наявність головного убору заважає ідентифікувати особу. Ми заперечуємо: а як бути з приїжджими в Україну іноземками, у деяких з яких фото в хустці? Скажімо, громадянки Туреччини, арабських країн. Ви їх впускаєте в країну чи не впускаєте, оскільки фото в хустці у них в паспорті заважає ідентифікувати особу? Впускаєте. Значить, в їхньому випадку таке фото вам не заважає. А ось у випадку з українками чомусь заважає.

У підсумку наші мусульманські жінки, які постійно носять хустку і для яких цей релігійний припис важливий, відчувають себе дискримінованими.

 

— Винятково у правовому полі. Говорячи про це, висуваючи ініціативи. Якщо йдеться про фото жінок-мусульманок у хустці, то, звичайно, тут потрібен діалог. Можливо, варто провести круглий стіл, вказати на приклади інших країн. Тому що в багатьох країнах світу це дозволено. Скажімо, в Аргентині, коли президентом там була жінка. Вона пішла назустріч мусульманкам і вирішила цю проблему.