Ділявер Османов: «Ми повернулися на Батьківщину з Кораном в руках»

Ділявер Османов: «Ми повернулися на Батьківщину з Кораном в руках»
17.05.2014
Оцініть статтю: 
(159 оцінки)
oleg
Зображення користувача oleg.

Багато міст і селищ Криму після повернення з депортації кримських татар вже неможливо уявити без цих відкритих і гостинних людей. Їхні долі відображають історію всього народу і тих селищ, куди вони поверталися із заслання. Ми продовжуємо серію публікацій про кримських татар, їх повернення і облаштування на рідній землі.

Коли їдеш по так званій Феодосійській трасі, дорозі, що зв’язує Сімферополь і Феодосію, то дивлячись у вікно автомобіля на пробігаючи повз будинки і двори, рідко замислюєшся, які люди в них живуть. Населених пунктів вздовж цієї траси дуже багато. В одному з них — селищі міського типу Зуя — нам вдалося побувати. Це селище, оточене полями пшениці та ріпаку, розташоване в 20 км від Сімферополя.


За різними даними, Зуя отримала свою назву через те, що в цих місцях могила праведної людини по імені Зия (Зіє). За іншою версією, свою назву селище отримало на честь померлої в цій місцевості дружини хана Менглі-Гірея-Езуе.


Перше, що кидається в очі при в’їзді в селище — це красива і доглянута мечеть. У дворику жінки поливають квіти, молодий чоловік прибирає траву і перекопує палісадник. Проходимо через ворота — у внутрішній частині двору мечеті за чашкою кави розмовляють імам мечеті Дилявер ефенді Османов з членами місцевої мусульманської громади Ахтемом Куку і Шевкет Закірьяєвим.


Після традиційних вітань, представляємося. Нам пропонують каву, включаємося в цікаву бесіду. Через пару хвилин, як заведено у кримських татар, знаходимо спільних родичів і знайомих. Поступово розмова переходить на тему повернення на Батьківщину. Ахтем аг’а Куку розповідає про ті випробування, які довелося пережити йому і його родині. Доля кожної кримськотатарської сім’ї — це велика низка трагічних подій: війна, депортація, роки заслання, боротьба за повернення на Батьківщину, яка сьогодні знову переживає біль і страждання.


Ахтем аг’а, повернувся до Криму в 1990 році. З перших днів разом з односельцями включився в боротьбу за виділення землі під будівництво мечеті. «Було дуже важко чогось досягти в ті роки, адже нас не визнавали. Але ми, як мусульмани, вирішили, що перше і найважливіше, що потрібно для селища — це мечеть. Хлопці возили каміння для фундаменту, допомагали місцеві бізнесмени, жителі селища. Але найбільшу допомогу надала асоціація „Альраід“, яка знайшла спонсора» — розповідає Ахтем Куку.


До його розповіді приєднується Шевкет аг’а Закірьяєв: «Ми раді, що сьогодні мечеть відвідують молоді люди, а батьки приводять своїх дітей. Раніше нас всього-то приходило 5–6 стариків, а зараз тут і молодь, і жінки, і діти».


«Так, я прийшов з піднятими руками»


— Я вже 15 років служу імамом Зуйській мечеті. Багато чого бачив за ці роки. — Говорить Дилявер Османов. — Наша громада завжди намагалася жити мирно і з владою, і з сусідами. Останні тривожні події нас всіх зміцнили у вірі й об’єднали. Люди стали більше відвідувати мечеть, звертатися до Аллаха. Під час найбільшої напруженості чоловіки Зуї патрулювали вулиці, охороняли мечеть, храм, цвинтар. Нажаль, були випадки вандалізму: спочатку на мусульманському кладовищі, потім на християнському. Представники християн зустрілися зі мною, коли у них на кладовищі вчинили акти вандалізму — поламали хрести. Вони припускали, що це вчинили мусульмани. У відповідь я процитував їм аяти з Корану, пояснивши, що мусульмани таке не можуть зробити. Вони заспокоїлися, а колишній глава селища сказав: «Бачите, як одна людина змогла заспокоїти весь народ».


Сьогодні ми живемо в нових історичних умовах, в нових реаліях, і як би не було важко в душі, доводиться підлаштовуватися під нову владу. Від цього залежить, що буде з нашою землею, будинками, соціальними виплатами. Потрібно якось жити далі. — Дилявер ефенді на секунду зупиняється, а потім продовжує. — Коли я пішов подавати документи на російський паспорт, у мене запитали: «І ви прийшли?». Я відповів: «Так, я прийшов з піднятими руками». Вони нічого не сказали, тільки посміхнулися.


Крим, за який ми заплатили кров’ю


Ледве стримуючи сльози, імам згадує роки, які, здавалося б, повинні були стати найщасливішими.


— Які б не були розбіжності сьогодні між мешканцями та владою, християнами і мусульманами — це не зрівнятися з 1988–89 роками. Сніг, холод, будинок офіційно не купити. Потім купити все ж таки вдалося, але влада не дозволяла оформити, і через це кожен день викликали в прокуратуру на допит. Потім ми вночі пішки поверталися додому, іноді по пояс провалюючись в глибокий сніг.


Тоді ми зважилися на першу акцію за те, щоб нам дозволили офіційно купувати будинки. Сьогодні молодь слухає ці історії як казку, а тоді все було реальним. Старі, жінки, діти вийшли на трасу — напроти Зуї є височина, яка називається Дубки. Ось на неї ми і встали. Міліція перекрила дорогу, стояли впритул, щоб жителі не могли пронести для нас їжу і воду. Ми вночі по пшеничному полю поповзом перебиралися, щоб принести води та їжі. Одного із стариків, який підійшов до міліціонерів, вони дуже сильно побили, штовхаючи ногами. Вся дорога була в крові. Ось так ми домагалися правди, свободи, Батьківщини.


Я писав багато листів Горбачову, в яких просив про те, щоб мені просто дозволили жити в Криму. Ми вірили, що людина має право жити в будь-якому місці Радянського Союзу, хоча знали, що є негласний закон не давати нам жити на своїй Батьківщині. Тоді багатьох виганяли з будинків. Якось і мені з моєю 70-річної бабусею, яка пережила депортацію, дали 24 години, щоб покинути Крим. Врятувало те, що бабуся вийшла з каністрою бензину, погрожуючи спалити будинок разом з собою. Ось так ми відстоювали право жити в рідному Криму!»


Я переписав Коран, але хочу зрозуміти серце Ісламу!


За чашкою кави як лине час не відчувається. Наш співрозмовник продовжує свою розповідь.


— Іслам я почав вивчати в Узбекистані, — говорить Дилявер ефенді. — На засланні я дізнався тільки ази ісламу. Не було ніяких релігійних книг, ні Корану. Робити намаз було заборонено. Тримати пост — теж. Ми все це робили потай. В Узбекистані бабуся випросила у сусідки Коран, і я переписав Його вручну, виконавши цим самим мрію бабусі — повернутися до Криму зі Священною Книгою в руках. Від дідуся мені дісталися зошити, в яких були написані різні молитви (дуа), аяти Корану. Поклавши їх у валізу, я пішов поступати в медресе при Кебір-Джамі. У той час муфтієм був Сеітджеліл-ефенді Ібрагімов. Він поставив мені одне питання: «Навіщо вам це?». Я відповів: «Я переписав Коран, але хочу зрозуміти серце Ісламу!» Мене відразу взяли в медресе. Нас тоді в групі було 12 осіб. Після цього я півроку вивчав іслам в Туреччині, в місті Ізмірі. Після повернення до Криму мене призначили імамом. З тих пір ми тут живемо, проповідуємо і радіємо, що з кожним роком мусульман стає більше.


Під час бесіди непомітно підходить час вечірньої молитви. Близько мечеті збираються віруючі. Радує і те, що мусульмани селища вже не поміщаються в своїй мечеті і замислюються про будівництво нової. І дивлячись на таких людей як Дилявер Османов, розумієш, що рано чи пізно мусульмани Зуї своєї мети доб’ються і побудують в селищі ще одну мечеть.


Ельзара Юнусова


Посилання за темою:


Учасник битви за Москву: «Поки я був на фронті, моїх батька й матір депортували з Бахчисарая в Узбекистан»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.