Бувши завойованою Монгольською імперією в середині XIII ст., Русь зазнала значного культурного впливу з боку завойовників. Особливо активним цей уплив став від XIV ст., коли спадкоємиця Монгольської імперії, Золота Орда (Улус Джучі), переживала свій розквіт.
Не вважаючи на велику силу праць, присвячених історії Золотій Орді, кількість джерел за цією темою обмежена. Саме через це особливу увагу дослідники приділяють археологічним знахідкам, що дозволяють реконструювати події, спираючись на предмети матеріальної культури.
Наприкінці XII ст. в Русі розпочався період, що його історики називають безмонетним. У IX–XI ст. Київська держава, як і багато інших європейських країн, використовувала дирхеми Арабського халіфату як міжнародну валюту. Але занепад халіфату призвів до того, що дирхемів привозили дедалі менше — це змусило київського князя Володимира та його нащадків карбувати власну монету.
На території Давньої Руси не було родовищ срібла, тож князям доводилося купувати його за кордоном, і карбування монет було не дуже прибутковою справою. До кінця XII ст. практично всі удільні князі Руси припинили карбування власної грошової одиниці — це свідчить про глибоку економічну та політичну кризу держави.
Інвазія монголів ускладнила ситуацію. У другій половині XIII ст. князівства Руси втратили залишки самостійности, опинившись у повній залежності від ханів Золотої Орди. У самій Орді активно карбували власні срібні дирхеми та мідні пули, що були в широкому обігу як в азійських, так і європейських державах, бо мали репутацію досить надійної валюти.
Карбування золотоординської монети спершу відбувалося досить безсистемно. Монетарні існували в багатьох регіонах держави, від Дунаю до Центральної Азії. Карбували монети намісники, що погано розумілися на економічних питаннях і не додержували загальних монетних стандартів. 1311 року хан Тохта перевів грошову реформу, замінивши дирхем срібним дангом, що на ціле століття став основною грошовою одиницею Улусу Джучі.
Період розквіту Золотої Орди, перша половина XIV ст., припав на врядування ханів Узбека, Джанібека та Бердибека. Це був час бурхливого економічного зростання, будівництва нових міст та активізації міжнародної торгівлі.
Дослідник К. Хромов зазначає:
«Розвиток економічних зв’язків, торгівлі та ремесел вимагає насичення ринку розмінною монетою, що її охоче приймають. Перенесений східний елемент у торгівлі масово приніс на землі Наддніпрянщини джучидську срібну монету, данг. Згодом до джучидської монети додаються іноземні монети, і їх обіг набуває міжнародного значення: празькі гроші та львівські півгроші. Можливо, що відбувається розподіл монет за напрямками ринку: джучидські монети, як найлегші, обслуговують міжнародні (в бік сходу та північного сходу), регіональні та місцеві ринки. Львівські півгроші, мабуть, — регіональні, вони зв’язували Галицьке королівство з князівствами на території Наддніпрянщини. Празький гріш і зливки-соми обслуговували міжнародні торгові операції в бік заходу».
Активізація торгівлі не оминула й українські землі. Попри залежність від Золотої Орди тут виникає потреба карбувати власну монету, але виникає конфлікт політичних та економічних інтересів місцевих еліт. Річ у тому, що карбування власної грошової одиниці, як правило, було можливе тільки в незалежних державах. Українські князівства того періоду мали надзвичайно обмежений суверенітет, але вихід знайшли.
Ще за часів Римської імперії «варварські» королівства стали карбувати монети-«копії» римських денаріїв. По суті це були підробки, що ними насичували ринок у ситуації, коли постачання монет з Риму було ускладнене з різних причин. Приблизно те саме сталося в середині XIV ст. в Україні. Автор однієї з перших праць, присвячених спадщині джучидських монет, Х. Френ писав:
«Монети, що їх <…> князі почали карбувати під владою монголів у XIV ст., мають або лише арабські написи, або поруч арабські та кирилівські. З цих іноземних написів лише незначна кількість є досить визначені або обраними та розміщеними з певною метою карбівниками монет, що ними ймовірно керували самі татари».
Основним центром карбування монет-підробок на землях України був Київ. За словами українського історика Я. Пилипчука, київські підробки карбували в 1354–1362 роках. Завершення цього періоду пов’язане з наїздом на Наддніпрянщину військ Великого князівства Литовського та захопленням ними Києва. Уже викарбувані монети й далі залишалися платіжним засобом у Київському князівстві ще якийсь час після його входження до складу Литовської держави.
Згаданий Х. Френ зазначав, що київські підробки золотоординських монет виготовляли місцеві майстри за принципом схожості з татарськими монетами, передусім із монетами хана Джанібека. Зауважимо, що написи (легенди) взагалі не мали жодного смислу, а лише трохи нагадували букви арабського алфавіту. Це свідчило про те, що монети-підробки були призначені для місцевого ринку, де важливіше був вміст платіжної одиниці (вага, проба), ніж те, що зображено на ній.
К. Хромов виокремив шість етапів перетворення золотоординської монети на монету удільного князівства:
1. Карбування імітацій, що більш-менш точно відтворювали оригінал з додаванням або зміною певних елементів декору та напису легенди;
2. перетворення легенди на ледь упізнавані символи;
3. виокремлення деяких елементів легенди (часто орнаментів, рідше — складів чи окремих літер) як центральних зображень на монеті;
4. перетворення деяких елементів легенди на знайомі різьбяреві гербові знаки;
5. візуальне виокремлення цих знаків у самостійний елемент зображення, що займає центральне місце одного з боків монети;
6. додавання до цього знаку кирилівської легенди, перетворення підробки на удільну монету.
Таким чином, монети-підробки, ймовірно, стали першими монетами, карбованими на землях Південної Руси після завершення тривалого безмонетного періоду. В історії київських підробок ще багато невідомих сторінок. Нові знахідки українських археологів в останні роки без сумніву допоможуть краще зрозуміти ті умови, за яких став можливим цей дивовижний феномен нашої середньовічної історії.
